4 листопада біля Криворізького відділу поліції городяни зібрались на акцію-реквієм «Рік без Каті». Журналістка 1kr.ua повідомляє про це із місця події.

Серед учасників акції громадські активісти, журналісти, політики. Безпеку присутніх забезпечують поліцейські. Також на місці знаходиться очільник Криворізького відділу поліції Сергій Лукашов.

Акція одночасно відбувається у 25 містах України та 12 країнах по всьому світу. Люди виходять одночасно для того, аби показати: вже не готові терпіти владне й поліцейське свавілля ні щодо себе, ні щодо інших громадян, наголошують організатори акції.

Захід присвячений пам'яті української активістки Катерини Гандзюк, яка померла 4 листопада від важких опіків. Нагадуємо, керівницю справами Херсонського міськвиконкому, радницю міського голови Херсона 31 липня 2018 року облили сірчаною кислотою.

Торік Кривий Ріг також виходив на акцію у підтримку родини Катерини та із вимогою до поліції - зайнятись справами активістів, журналістів, політиків, які зазанавали утисків чи нападів через свою публічну діяльність.

Організатори заходу, запрошуючи журналістів, нагадали історію загиблої Катерини Гандзюк та наголосили на інших справах, які так і не розслідували правоохоронці:

"Дівчина боролася за життя 96 днів. За рік, що минув, покарано лише 5 виконавців, яким не вдалося відразу втекти. Замовники й організатори відомі, але досі на свободі, - стверджують організатори акції. Вони дозволяють собі ігнорувати суди, пресу, громадськість. Вони вірять у те, що вже уникли покарання.

Окрім нападу на Катю Гандзюк по всій Україні регулярно відбуваються напади на громадських активістів, журналістів і просто небайдужих громадян, готових стояти за своє і на своєму".

Протягом останніх років у Кривому Розі відбулась низка нападів на людей, які активно проявляли свою громадянську позицію.

Торік про напади городяни нагадували Міністру Внутрішніх справ Арсену Авакову. Але він лист проігнорував.

Наразі нерозслідуваними лишаються справи про напади на Андрія Немченка, Сергія Мокрякова, групу журналістіа у парку Гданцівський, Софію Скибу. На вихідних було скоєно напад на Романа Хакімова.

Організаторами акції у Кривому Розі виступили члени і членкині Об'єднання Відповідальних Громадян.

Ольга Горенко — лікарка-анестезіологиня, яка вже півтора року рятує пацієнтів у складі мобільної бригади «Лікарів без кордонів», — незалежної міжнародної медичної гуманітарної організації.

Про досвід, роботу під загрозою та внутрішню опору — у її розповіді.

Від екстреної медицини — до реанімобіля

Ольга народилась і виросла у Тернівці, що на Дніпропетровщині. У 2018 році закінчила Дніпровську медичну академію, а згодом пройшла інтернатуру з медицини невідкладних станів, почала працювати у швидкій допомозі.

«Я працювала на швидкій. Моя робота завжди була для мене покликом душі — допомагати людям, бути в постійному русі, відчувати, що ти робиш щось важливе. Мені подобалося, що це не сидяча робота — кожен день був іншим, динамічним», — каже Ольга.

Але з часом вона відчула, що хоче більшого професійного розвитку. Саме тому вирішила приєднатись до MSF — міжнародної організації, яка працює в зонах бойових дій і катастроф.

«Коли в Україні почалась повномасштабна війна, я відчула, що хочу зробити свій внесок у допомогу людям саме в цей складний період. Приєднання до “Лікарів без кордонів” стало для мене своєрідним професійним кроком уперед. Мені бракувало розвитку, викликів, нового досвіду. Хотілося якогось поштовху, щоб рухатись далі».

Саме в команді «Лікарів без кордонів» вона почала працювати як лікарка-анестезіолог.

«Робота в “Лікарях без кордонів” — це особливий, дуже важливий етап у моєму житті. Для мене це був масштабний крок уперед. Саме тут, на своєму теперішньому місці, я відчуваю, що справді потрібна. Відчуваю, що перебуваю саме там, де маю бути в цей момент».

Один день із життя: виклики, перевезення, стабілізація

Команда Ольги працює в мобільному форматі. Коли на базу надходить виклик від логістів, потрібно виїжджати на медичну евакуацію або міжлікарняне перевезення поранених. Після перевірки обладнання, збору медикаментів і документації медики вирушають у дорогу.

«Коли надходить виклик, ми вирушаємо на місце — це можуть бути лікарні або стабілізаційні пункти, звідки забираємо пацієнтів, щоб транспортувати їх із пункту А в пункт Б. Але насправді наша робота — це не просто перевезення. Ми проводимо огляд, надаємо повноцінну медичну допомогу під час транспортування, а іноді ще до нього».

Команда виїжджає в будь-який регіон України, залежно від потреб. Іноді маршрути розтягуються на сотні кілометрів. Так, одного разу вони транспортували пацієнтку із Запоріжжя до Варшави.

«Виклики бувають різні: іноді це тривалі перевезення, іноді — короткі поїздки в межах міста. Після кожного виїзду маємо трохи часу на відпочинок: готуємо їжу, відновлюємо сили — і чекаємо на наступний виклик від диспетчера».

Ольга розповідає, що в «Лікарів без кордонів» є багато баз по всій країні. Зараз вона працює в місті Павлоград, що в Дніпропетровській області.

«Також я тривалий час працювала в Сумах — там у нас ротації. Тому якогось одного постійного місця в нас немає — ми працюємо там, де потрібні. Це може бути будь-де в Україні, а іноді — й за її межами».

Врятована Софія з Кривого Рогу

Ольга розповідає, що Кривий Ріг їй запам’ятався евакуацією дівчинки, яка постраждала 4 квітня під час масованої атаки.

«Ми приїхали в Кривий Ріг, щоб забрати дівчинку Софію. Вона потрапила під обстріл, коли перебувала на дитячому майданчику. Її доставили до лікарні каретою швидкої допомоги міста. На той момент дитина була у важкому стані й потребувала термінового оперативного втручання. Вона мала серйозні травми, Далі потрібно було евакуювати дитину до медичного закладу Дніпра».

Софія була підключена до апарату ШВЛ, її мама супроводжувала у салоні з водієм, тоді як команда медиків зосереджено стежила за життєвими показниками дівчинки протягом усієї дороги.

«Після стабілізації ми вирушили до Дніпра. Ми постійно слідкували за її показниками — усе було в нормі. Мати була дуже стривожена, шокована. Вона мала небагато інформації про стан доньки, лише знала, що ту евакуюють. Уже в дорозі я намагалась пояснити їй ситуацію, заспокоїти».

Ольга продовжила слідкувати за станом дівчинки вже після того, як виконала свою роботу.

«Наскільки мені відомо, її стан суттєво покращився. У соцмережах бачила, що їй відкрили збір коштів на лікування за кордоном — були травмовані кінцівки, встановлений апарат зовнішньої фіксації. Ймовірно, потрібна пересадка колінного суглоба. На щастя, збір уже закрили — гроші зібрали, і, здається, вона скоро вирушить на лікування за кордон. Дякувати Богу, зараз із нею все добре».

Транспортування без сну: Суми — Львів

Ще одна історія, яка запам’яталась лікарці, — нічне транспортування пацієнта, який отримав тяжкі травми внаслідок обстрілу. У чоловіка були ампутовані кінцівки та понад 80% опіків тіла. Його везли з Межової до Львова — через тисячу кілометрів.

«Він перебував на ШВЛ, був знеболений, ми постійно вводили медикаменти, вливали кров, плазму, різні розчини — усе, аби підтримати його стан хоча б на мінімально стабільному рівні».

Ольга відзначає, що без водіїв така робота була б неможливою.

«Їхня робота — це не менш важлива частина всієї операції. Вони залишаються максимально зосередженими, щоб безпечно доставити і пацієнта, і нас».

«Я впевнена у своїй безпеці»

Попри постійне перебування поблизу зон обстрілів Ольга каже, що за свою безпеку під час роботи не хвилюється.

«У нашій організації є окремі працівники служби безпеки. Це фахівці, які постійно супроводжують нашу роботу — в онлайн-режимі відстежують усі наші переміщення, моніторять карти повітряних тривог, соціальні мережі, а також усю актуальну інформацію щодо безпекової ситуації в регіоні, де ми перебуваємо».

У разі підвищеного ризику рішення про виїзд ухвалюється лише після ретельної оцінки обстановки.

«Якщо ситуація критична, ми або змінюємо маршрут, або тимчасово припиняємо рух у небезпечному напрямку. Цей процес працює дуже чітко, і ми завжди знаємо, що нас попередять вчасно».

Також команда забезпечена всім необхідним: бронежилетами, касками, засобами хімічного захисту. У машинах, каже Ольга, навіть є дозиметр.

«Я можу з упевненістю сказати: за свою безпеку під час роботи я не хвилююся. Знаю, що є спеціалісти, які стежать за кожним нашим кроком і роблять усе можливе, щоб убезпечити і нас, і пацієнтів».

У команді є різні формати машин: реанімобілі, автомобілі, розраховані на транспортування чотирьох пацієнтів лежачи та чотирьох — у сидячому положенні. На таких машинах, як правило, працюють два парамедики.

«Я працюю в складі своєї команди на реанімаційному автомобілі. Він оснащений усім необхідним обладнанням для надання допомоги важким пацієнтам у критичному стані, які потребують участі лікаря-анестезіолога».

Як не перегоріти

Емоційне вигорання присутнє завжди і всюди — на будь-якій роботі, де є люди, — ділиться лікарка.

«У нашому випадку ситуація полегшується завдяки частим відпусткам, які ми не лише можемо, а й мусимо брати. Нас буквально змушують іти у відпустку — не буває такого, щоб хтось просто працював без відпочинку. І це насправді дуже правильно».

Також у команді працюють штатні психологи, до яких можна звернутись у разі потреби.

«Особисто мені, дякувати Богу, ще не доводилось, але знаю, що завжди можу звернутись, якщо буде потреба, поговорити, одержати підтримку».

У вільний час лікарі намагаються відпочивати.

«Якщо є можливість прогулятись біля бази — ми це робимо. Дехто бере з собою килимки для спорту, займається йогою або виконує інші вправи, якщо є умови. Хоча це буває нечасто, але все ж… Робимо все можливе, щоб розслабитись у той час, який маємо».

«Я реально кайфую від цієї роботи»

Попри втому, тривоги і важкі історії Ольга каже, що не уявляє себе в іншому місці.

«Ця робота для мене — справді крута. Я реально кайфую. За ті півтора року, що я працюю, ще жодного разу не було такого, щоб я не хотіла йти на роботу. Звісно, усі втомлюємось — ми ж люди, бувають різні моменти. Але мені дуже подобається те, чим я займаюсь. Відчуваю, що я саме там, де маю бути, що роблю щось важливе, щось корисне саме зараз, у цей момент життя. І це, чесно, дуже гріє душу».

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen у межах реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.