Палила російські прапори та передавала позиції окупантів ЗСУ: історія жінки з деокупованого села Херсонщини

Переселенка із села Херсонської області Тетяна побажала залишитися анонімною, щоб не наражати своїх синів на небезпеку, адже один із них — український військовий, а інший залишається на тимчасово окупованій території нашої країни.

Проте жінка все одно поділилася із журналістами «Першого Криворізького» своєю історією про життя в окупації, про те, як допомагала українським військовим нищити техніку окупантів, і про облаштування в Кривому Розі.

Під час спілкування із журналісткою Тетяна розповіла, що російські війська зайшли в її село в перший день повномасштабного наступу, 24 лютого.

«І вертольоти кружляли, і БТР та авто їхали. А я думала, що авто із Z-ками — то наші, типу Зеленський. Я на той момент не розуміла та не очікувала. А чоловік каже: “Ти глянь на вертольоти. Зірки зверху”. І тоді ми зрозуміли, що то росіяни. Чи як їх назвати? “Свині” ми на них казали.

Потім уже зателефонував син і сказав: «Їдьте та забирайте мою жінку і доньку, щоб були разом»», — згадує Тетяна.

Тоді син Тетяни вже служив у Збройних силах України та відповідно брав участь у звільненні українських міст і сіл на Херсонщині, тому жінка вірила до останнього, що українські військові звільнять її село.

Життя в окупації та внутрішній протест

Під час окупації села Тетяна розуміла, що це небезпечно, але все одно виявляла свій внутрішній протест. Вона непомітно знімала та палила російські прапори, які окупанти розвішували по селу.

«Пам’ятаю перший раз, коли побачила вивішений російський прапор. Тоді я відчула, що ненавиджу їх, і він мені просто муляв там. Я непомітно пробралася туди, перелізла — а з флагштока немає сили витягнути. То дотягнулася до полотна цього, рвонула на себе, воно переламалося, і я побігла. Біжу з куском флагштока з прапором униз по сходах. Потім дивлюся — а вони кучі понакладали, випорожнилися. Я туди кинула його і кажу чоловіку: “Пішли, хай виймають лайно з лайна свого”. І то була моя перша вихідка», — згадує Тетяна.

Окрім цього, Тетяна допомагала українським військовим знищувати позиції окупантів. Жінка через свого сина передавала дані про локації техніки російської армії.

«Я дуже люблю рибалити і часто під прикриттям риболовлі виходила на берег водосховища та видивлялася, куди їдуть, де ховаються і залишають техніку. Відходила, телефонувала сину та бігла далі додому.

А потім їхня поліція почала мотатися по будинках. Я кажу: “Діду, це за нами, вже вирахували”. То я йому сказала: “Якщо стукають у двері, то ти телефони всі з 4-го поверху кидай униз”»,— розповідає переселенка.

Коли окупація затягнулася і вже почали проводити примусове голосування, то Тетяні з чоловіком запропонували виїхати, але вони відправили першими невістку й онуків, бо ставало дедалі небезпечніше. Тоді окупанти навіть обстрілювали мирних людей, які їхали на авто.

«А ми сиділи ще, бо вірили, що наші скоро прийдуть і виженуть цих покидьків. І все ж дізналися, що наші військові наступають і відганяють окупантів. Почали від Великої Олександрівки та по селах ішли. Тоді ми просто ожили.

Бачили, що росіяни так метаються, човни везуть, їде БТР — а за ним причіп від трактора з награбованим. Уявляєте?», — згадує Тетяна.

За п’ять днів до відступу окупанти намагалися знищити все, що необхідно для життя людей: валили високовольтні вежі, розстрілювали будинки та вікна в них. Також Тетяна згадала, що перш ніж піти вони кричали місцевим: «Так вам і треба! Хай вам ваші відновлюють!»

«Коли вони пішли, то аж дихати стало легше, а в момент, коли ми зустрічали наших хлопців, то взагалі аж мурахи по тілу. Син мій також приїхав, усі плакали та обіймалися.

Ми думали, що прийдуть наші та поженуть їх далі, але окупанти не залишали позицій і почали дуже сильно нас обстрілювати. Пам’ятаю як зараз: 4 грудня 2022 року був сильний обстріл, поряд із нашим будинком згорів повністю дім, і тоді ми вирішили з дідом їхати в безпечне місце», — говорить Тетяна.

Кривий Ріг прийняв добре

У Кривому Розі на Тетяну вже чекали невістка з онукою, які виїхали раніше з окупованого села. Жінка згадує, що на той момент було дуже багато людей, які хотіли допомогти, тому проблем з облаштуванням і пошуком житла не виникло.

«У мене до цього був відкритий ФОП, то в Кривому Розі закрила все, бо мій невеликий ларьок з продуктами, що був на Херсонщині, довелося зачинити. До початку повномасштабної війни торгувала продуктами, та і все. Дід отримував пенсію, то так і жили.

Тут намагалася відволікати себе чимось, навіть ходила сітки плести для наших військових. Але вік уже не той, тому було важко», — розповідає Тетяна.

Пізніше Тетяна дізналася про один із криворізьких центрів допомоги ВПО, де волонтери реалізували проєкт «Шити далеко від дому».

«Я відразу прийшла додому і кажу чоловіку: “Я піду, хоч між людьми буду. Щось будемо там робити, щось, може, навчуся”. Бо намагалася сітки піти плести в “Карітас” — мені тяжко, я присяду, а встати не можу.

Дівчата взагалі дивовижні: і Наталія-бухгалтерка, і Наталія-закрійниця. Кожний свою історію розповідав — як реабілітація. Мені дуже подобалося. Ми й зараз так у групі спілкуємося. Дуже хороші люди, і дуже жалію, що немає вже цього центру», — говорить Тетяна.

Журналісти редакції поспілкувалися з представниками центру ВПО та ініціаторами проєкту «Шити далеко від дому». Психологиня центру Віра Векленко говорить, що в проєкту закінчилося фінансування в межах німецького гранту, але вони все ще продовжують допомагати переселенцям, які раніше приходили.

«Багато переселенців і переселенок сподіваються, що проєкт продовжиться, тому що це місце, де вони збиралися з єдиними інтересами, з проблемами, відчуттями. Я вам хочу сказати, що ми їх приймали 3–5 разів на тиждень, хтось приходив три рази, хто два, хто п’ять разів, і ми розуміли, що цього мало. Їм потрібно хоч 2–3 тижні ходити. Вони тут були як у своїй тарілці.

Але навіть після закриття проєкту вони продовжують між собою та з нами спілкуватися, інколи приходять по пораду», — говорить Віра Векленко.

Також у центрі допомоги ВПО переселенці, окрім отримання психологічної допомоги, могли відчути себе корисними, бо все, що вони відшивали, волонтери центру передавали на прифронтові та деокуповані території людям, які постраждали від дій ворога.

«Тетяна прийшла шити до нас, вона сіла вчитися, й у неї дуже легко все виходило. Вона не захотіла після першого тижня йти і вирішила залишитися, сказавши: “Я тут абстрагуюсь”. І перша, і друга зміна, то вона сиділа і безупинно шила, бо розуміла, що робить добру справу», — розповідає Наталія Здержатель, закрійниця, яка навчала переселенців шити в межах проєкту «Шити далеко від дому».

Викриття колаборантки, яка змушувала голосувати за російську владу

Невдовзі в криворізькому центрі допомоги переселенцям головна героїня нашого матеріалу Тетяна зустріла односельчанку, яка під час окупації співпрацювала з росіянами та змушувала людей голосувати за їхню владу.

«Ми як завжди сиділи та шили, кожний за своєю машинкою, і тут прийшла жіночка також навчитися шити та отримати матеріальну допомогу. Я так глянула на неї і подумала, що здалося, а потім вона обізвалася, і я по голосу точно впізнала. Потім вона зрозуміла, що я її впізнала, та різко встала і пішла.

Я її наздогнала, коли вона вже сідала писати заяву на отримання допомоги, і розповіла представникам центру про неї, а вона знову почала прикриватися хворою мамою. Саме через маму її після деокупації й відпустили поліцейські на Херсонщині. Але земля кругла, і навіть тут не сховатися від правди», — згадує Тетяна.

Волонтери центру допомоги переселенцям підтримали Тетяну й повідомили про цей випадок правоохоронцям уже в Кривому Розі.

«Ми в центрі тоді недовго думали та звернулися до правоохоронців, передавши всю контактну інформацію підозрюваної в державній зраді. Я вважаю, що таких людей треба перевіряти. І переселенці з цим згодні, кожен переселенець, який за Україну, згоден, що коли вони приїздять та отримують статус переселенця, їх треба перевіряти», — говорить Наталія Здержатель.

Більше про історію Тетяни дивіться у відео нижче.