Під мінометними обстрілами син хвилювався про рідних, — мама полоненого нацгвардійця

Під мінометними обстрілами син хвилювався про рідних, — мама полоненого нацгвардійця

Фото: Перший Криворізький

“Полон для кожної людини — це дуже тяжко. 13 жовтня сину виповнилось 22 роки, в такому віці пережити жахи війни та полону… таке навіть не можна уявити”, — говорить на самому початку зустрічі Валентина Сиротюк, мама нацгвардійця з криворізької частини.

Валентина розповіла журналістам “Першого Криворізького” про сина, його службу у Маріуполі та боротьбу родини за визволення Олександра з полону.

До великої війни


“Саша виріс у селі за 35 кілометрів від Кропивницького. Він обожнює всю свою родину, а бабуся це для нього — найголовніша людина. Його племінниця обожнює – коли Саша був вдома, вона ходила за ним хвостиком – куди він, туди й вона”, — розповідає про звичайні будні родини Сиротюків пані Валентина.


Олександр навчався у Кіровоградському машино-будівельному технікумі, займався кінним спортом. “Коні — його пристрасть”, — каже Валентина.На третьому курсі Саша вирішив піти до армії. Це був його вибір — у 18 років добровільно піти до війська, тож у Золочеві, коли проходив навчання, підписав контракт.

Валентина не стала його відмовляти.


Восени 2022 року контракт мав закінчитись, й Сашко мріяв повернутися до навчання у технікумі.

“Він телефонував мені й своїй сестрі, говорив, що повинен довчитись — розповідає Валентина, — Армія, напевно, робить хлопців дорослішими. У них інші думки”.

“Тут або полон, або смерть”

8 лютого Олександр пішов на ротацію у Піонерське, у Лівобережному районі Маріуполя Донецької області.

Вранці 24 лютого Валентина зателефонувала сину, коли дізналась, що почалась війна.


“Я його питала, як він, а син не розумів, що сталося. Кажу, що почалась війна. А він відповідав, що там все спокійно”, — пригадує Валентина.
Жінка продовжила працювати, адже на роботі їй не можна користуватись телефоном. Після зміни Валентина прочитала в інтернеті новини, де вже чітко говорили — війна дійсно почалась.

Наступний телефонний дзвінок із сином був дуже напруженим: “В нас немає нічого. В нас людей мало і по нас стріляють з усіх боків”.
Російська армія накривала Маріуполь і його околиці мінами й бомбами, а українські військові стояли лише з автоматами, тому вони передислокувалися в одне із найбільш безпечних місць в Маріуполі — сховище заводу “Азовсталь”.


Валентина не могла стримати сльози. Жінка не знала, як підтримати сина й говорила, що політики такого не допустять, мовляв, не може бути такої страшної війни.

“Він там знаходився під мінометними обстрілами й хвилювався про нас, телефонував рідним та знайомим, просив триматись і берегти себе”, — говорить Валентина.

7 травня Сашко передав через друга лист, написав, що з ним все добре, щоб рідні не хвилювались. Телефонував до сестри, говорив, щоб її родина теж трималась, щоб дбали про маму і бабусю.

Пізніше хлопець телефонував мамі та говорив, що з ним все добре, але жінка розуміла, що добре вже не може бути.

Сашко не хотів, щоб мама переживала, тому правду про становище військових у Маріуполі розповідав сестрі. На питання про ймовірність евакуації з міста, хлопець відповів: “Тут або полон, або смерть”.

Але у полон Сашко не хотів здаватись.

“Якби наш Президент не наказав йти у полон і зберегти життя, вони б обрали смерть”, — говорить Валентина.

17 травня українські захисники, виконуючи наказ командування, здалися у полон російських окупантів.

Боротьба за звільнення


Аби Олександра обміняли, треба було довести у частині, що він знаходиться у полоні, щоб його внесли у список полонених.

“Після виходу захисників Азовсталі у полон, ми з родиною шукали в інтернеті відео з виходу. На одному з них на одну секундочку ми побачили Сашка. Надіслали це відео у Червоний Хрест, у частину, де Саша служить. Тому його внесли у списки”, — каже Валентина.
9 червня жінка отримала звістку, що Сашка бачили — він був у в’язниці в Оленівці.

“Ми не знаємо, що вони там у полоні їдять, чи є у них чиста вода. Хоча б одна смс-ка була від нього, як вони там. На Азовсталі теж було страшно. Вони були у тому пеклі, тепер в іншому. Я не знаю, як він адаптується у цьому житті”, — каже Валентина.
Щоб допомогти повернути військовополонених, пишіть листи у Міжнародний Червоний Хрест та ООН, державні інстанції, які займаються звільненням полонених, тегайте їх у публікаціях у соцмережах.

Читайте також: Чоловік пропускає, як зростає його новонароджена дочка: дружина полоненого нацгвардійця

Відео: Даніїл Токмаков

Редактор: Софія Скиба

Посилання скопійовано в буфер обміну