Якщо лишиться одна хата – ми повернемося, – історія переселенця з Біляївки

Головне фото новини
Фото: Перший Криворізький
1kr.ua
Півтора місяця в окупації прожив пан Микола із дружиною Тетяною у селі Біляївка на Херсонщині. Чоловіка два рази врятував щасливий випадок – російські снаряди не вбили його.

Чому родина не змогла виїхати з окупації з першої спроби та що найбільше здивувало подружжя, яке на власні очі бачило росіян.

Перестали рахувати


Село Біляївка знаходиться у Бериславському районі Херсонської області – за 90 кілометрів на південь від Кривого Рогу. Новин про окупацію цього села на тисячу людей майже немає, як і немає вже половина села – його розбили окупанти.
Окупанти з’явилися там у березні, розповідає Микола Олексійович Бондарь. Чоловікові 67 років, разом із дружиною поховали дітей, які загинули в автокатастрофі, тож коли мова йшла про ймовірну окупацію, виїжджати з дому не хотів – там поховані діти.

Місцевим довелося ховатися у погребі від окупантів, згадує чоловік, облаштувалися як могли – сусідській жінці, якій вже за 90 років, затягли ліжко у підвал, решта спали на підлозі – як доведеться.

Микола Олексійович згадує: коли армія РФ тільки-но заходила в село, рахували із дружиною техніку, а в якийсь момент просто перестали – “Урали”, “Смерчі”, “Гради”, “Урагани” – їх було стільки, що не злічити.


«За людей не вважали»

У селі стояли росіяни і вихідні із самопроголошених республік «Л-ДНР». З останніми російські військові не церемонилися – їх взагалі, каже пан Микола, за людей не вважають. У них не було ані провіанту, ані зброї. Це не єдині такі свідчення про поведінку окупантів на Херсонщині.

– Йде, бувало, бачу, на блокпост чергувати, той (попередник, - авт.) йому ріжки віддав, іде інший – передав.Тож у місцевих забирали все – габаритні автомобілі, щоб возити боєприпаси, воду, смартфони. У стареньких забирали навіть кнопкові телефони – щоб нікому нічого не розповідали.З часом росіяни облаштували у місцевій школі склад боєприпасів. Вочевидь, саме керуючись власним досвідом, вони б’ють по українських школах та інших цивільних об’єктах, виправдовуючи свої дії нібито розвідданими.

Треба було тікати


У селі більше, ніж півтора місяця не було світла – в якийсь момент подружжя Бондарь вирішило, що треба спробувати виїхати. Бої тільки посилювалися, а бути живим щитом для росіян не хотілося.

– Спали одягненими по 2-3 тижні. В окупації ми прожили півтора місяця – вже доходило до того, що неможливо було терпіти все це: то у сад впала рама з “Урагану”, то на сусідній вулиці уламки від іншого снаряду. Обидва рази вцілів, слава Богу.

Потім два “Града” на городі розірвалися, я саме виходив до сараю, то мене уламками не дістало. Треба вже було тікати.

Кадирівці не пропустять


– Якось сказали нам, що опівдні буде виходити колона з Біляївки у сторону Нововоронцовки. Частина машин дісталась до траси, коли повертаємо – біжить (військовий РФ, - авт.) і стріляє вгору: “Вертайтесь, кадирівці все одно вас “на Кавуні” (пам’ятник у Херсонщині, - авт.) не пропускають”. Виїхати можна було тільки в сторону Херсона чи Криму. Ясна річ, туди ніхто не схотів.

Тоді біляївці розселилися хто де міг у друзів, знайомих у навколишніх селах – у Золоті Балці, Олександрівці, Михайлівці. Техніки тоді не було російської там. 12 днів Микола з дружиною прожив в одному з цих сіл. Пізніше стало відомо про вихід колони з Берислава до Кривого Рогу. Цю колону із 250 машини росіяни супроводжували аж до Шестірні, а на Широківщині українців зустріли вже армійці ЗСУ
.

Дорога зайняла цілий день

Першу ніч пан Микола із дружиною провів у центрі, де криворіжці зустрічають переселенців, а вже звідти рушили до Криворізького району.

Є де жити

У Зеленодольську подружжя придбало квартиру ще до війни – щоб старість доживати таки у місті. Кошти накопичили завдяки паям, як фермери-одноосібники.

Тут, каже Микола, добре, хоча часто сюди дістає ворожа артилерія – б’ють з його рідної Херсонщини. Але це не порівняти із тим, що люди пережили у Біляївці.

– Якось було, кажу жінці: ”Таня, іди поживися, яка “красота” – російські війська саме вдарили фосфорними ракетами… Ну, хто це бачив – розуміє, що то за “краса”.
Тут, у Зеленодольську, громада постійно допомагає вимушеним переселенцям – і медикаментами, і продуктами, і з документами та логістикою. До цього долучені і волонтери, і чиновники.

Та все ж Микола Олексійович із дружиною хочуть додому, і планують повернутися у Біляївку, щойно ЗСУ її звільнять і дозволять цивільним повернутися.

– Нам треба туди – у нас там діти поховані. Хоч там і одна хата залишиться, все одно повернемося.


Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів




Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.


Новини 1kr.ua в Tеlеgram

Ми в соціальних мережах

Суспільство

Booking.com