Героїчна адаптація чи провал інфраструктури Кривого Рогу: інспекція вулиць поблизу головного вокзалу міста

Щоденний маршрут від приватного сектора біля залізничного вокзалу «Кривий Ріг — Головний» до зупинки громадського транспорту для більшості містян — це кілька хвилин пішки. Для криворожанки Лариси Шаповал це часто буває смуга перешкод.


Лариса працює на одній із криворізьких шахт, є активною членкинею громадської організації «Рух без меж». Вона втратила зір у 2013 році й відтоді вчилася заново «малювати» місто і звичні маршрути в голові — через звук, дотик, пам’ять та, звісно, з допомогою своїх рідних — мами й сина.

У новому випуску в межах спецпроєкту «Ок? Чи не ок?» наша журналістка Альона Музика разом із Ларисою пройшли її щоденний маршрут, щоб не лише зафіксувати проблеми, а й зрозуміти, які рішення можуть їх змінити.

Проблема №1: дороги без дороги — не ок

Перший відрізок маршруту біля приватного сектора, де живе Лариса Шаповал, — ґрунтова ділянка з численними ямами. Асфальту фактично немає. У теплу пору року тут з’являється стихійна торгівля: люди розкладають товар уздовж шляху.


Для незрячої людини це не просто незручність — це постійний ризик травми. Орієнтирами для Лариси є бордюр, трава, край асфальту — усе, що можна «зчитати» тростиною.

«Для незрячих людей дуже важлива так звана направляюча. Ми не рухаємося ідеально рівно — завжди є невеликий ухил уліво або вправо. Орієнтирами для нас служать бордюр, трава, земля, асфальт. Усе ми відчуваємо тростиною.

Припарковані з краю тротуару та на тротуарі автівки — це теж перешкода, тож завжди є ризик вдаритись. І незрозуміло, як на це відреагує водій. Ми відчуваємо все. Я ходжу повільніше, ніж деякі інші незрячі люди — кажу тільки про себе. Взимку найбільша проблема — сніг і лід. Якщо дорогу не прибрали, машини накатують колії, і далі йти майже неможливо», — пояснює Лариса під час інспекції.

Проблема №2: вук, який є, але не чутний

Світлофор біля наземного пішохідного переходу зазвичай озвучується. Але через систематичні та аварійні вимкнення світла він відсутній або його «перебиває» гул генераторів.


У транспорті ситуація ще складніша. Під час перевірки маршрут одного з тролейбусів не дублювався звуком — зупинки не озвучувались. Ларисі доводиться рахувати їх, слухати пасажирів або користуватись навігатором у навушниках.

«Вихід завжди знаходиться, ми адаптуємось, але так не повинно бути», — каже Лариса.

Водночас позитивний приклад уже є: на вокзалі встановлено звуковий маячок. Він допомагає орієнтуватись у просторі — людина йде на звук і розуміє відстань до об’єкта.

Проблема №3: культура допомоги криворіжців криворіжцям

Окрема тема — як правильно допомагати незрячій людині. Лариса пояснює коротко: спочатку потрібно запитати, чи потрібна допомога.

«Найкраще — просто підійти й запитати, чи потрібна допомога. Бо часто буває так: тебе хапають, ведуть як знають, а потім залишають і йдуть. Найчастіше мене вели саме в аптеки, але я ж і не планувала туди. І ти стоїш та думаєш: “Де я, і куди мене привели?”

Допомога — це добре, але вона має бути коректною. Це питання не лише інфраструктури, а й культури», — пояснює Лариса.

Однак попри всі труднощі Лариса самостійно пересувається містом. Вона планувала свій маршрут завчасно в голові: виходила рано-вранці, губилася, поверталася — і знову йшла. Це приклад особистої адаптації.

Для нашого міста залишається актуальним питання: чому звичайна людина має героїчно адаптуватись до середовища, якщо середовище можна змінити? Бо доступне місто — це не про комфорт окремої групи. Це про право кожного вийти з дому й безпечно дійти до запланованого місця призначення.

«Я живу в приватному секторі, але й біля чималої кількості багатоповерхівок ситуація не краща — дороги у вибоїнах. Для незрячої людини підвернути ногу — це дуже серйозна проблема. Бо тоді ти не лише не бачиш, а ще й не можеш ходити. Це страшно», — пояснює Лариса Шаповал.

У повній інспекції з Ларисою Шаповал дивіться й про інші перешкоди, які вона долає майже щодня через недоступність більшості вулиць Кривого Рогу.