Чи не щодня до будівель ТЦК в Кривому Розі приїжджає поліція — через скарги громадян на дії мобілізаційних груп. Тут відповідають, що діють у межах закону, тож на виклики реагують спокійно. У матеріалі «Першого Криворізького» — як сьогодні працюють центри комплектування в Кривому Розі; історії тих, кого вже не візьмуть на передову через отримані поранення; і що кажуть самі військові про ситуацію на вулицях міста.

«Всі в укриття, балістика на Кривий Ріг!» — так починається ранок в одному з криворізьких центрів територіальної комплектації (далі — ТЦК). Усі — військовослужбовці, співробітники і відвідувачі — швидко спускаються в укриття. Тільки вчора російський дрон ударив по іншій будівлі центру комплектування в місті. В укритті чоловіки у формі нервово жартують. Коли тривога закінчується, біля входу знов вишиковується черга з чоловіків у цивільному одязі. По кілька разів на день до будівлі приїжджає поліція. Поліцейських викликають громадяни, які вважають, що дії ТЦК незаконні. Стаються тут і «події», які для цивільних людей не звичайні, але в ТЦК до такого вже звикли — всілякі бійки, образи й погрози. Вони кажуть, що психологічно важко витримати тиск, із яким стикаються співробітники й військовослужбовці територіальних центрів комплектування.

«Два поранення, п’ять років у десанті — і ось ти “тилова криса” ТЦК»

Назар Подкормежний у Збройних силах України з 18 років. Зараз йому 26, через отримані поранення він має другу групу інвалідності. Хлопець родом із Кіровоградської області, до Кривого Рогу переїхав у кінці 2021 року — купив тут дім. За освітою він електрогазозварник, працював за фахом недовго — лише два місяці перед повномасштабною війною Росії проти України.

Пішов до війська Назар добровільно — хотів захищати свою державу, тому у 2018 році підписав контракт із ЗСУ — служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, у самохідному артилерійському дивізіоні. Був старшим навідником на САУ 2С1 (122-мм самохідна артилерійська установка).. Відслужив три рокив Донецькій області: у Креміньовці, біля Гнутового, Водяного, Красногорівки, звільнився у 2021 році. Поїхав до Польщі, трохи попрацював, але восени повернувся додому. У січні 2022 року в нього народилась донька.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, мене одразу не мобілізували, — розповідає Назар. — Тоді мені було 22 роки, я подзвонив до військкомату, але сказали: «Ти ще такий молодий — почекай».

Коли хлопцеві виповнилось 23 роки, він знову нагадав про себе й додав, що вже служив за контрактом три роки. Після цього він пройшов медогляд, підписав документи й мобілізувався — знову потрапив до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

У вересні 2023 під час першого штурму я отримав перше поранення, — згадує Назар. — Позиція називалась «Самурай», нас було троє. Ми підійшли ввечері до росіян тихенько, кинули гранату в бліндаж, почався бій. Один із нас одразу відійшов на 200 метрів, ми залишились удвох. Відступали 800 метрів під вогнем кулеметів і мінометів, які не припиняли стріляти. Вийшли по посадці. Було дуже важко — не йшли, а вже майже повзли. І тоді по нас били гранатометом. Моєму побратиму відірвало обидві руки. Я отримав осколок у ліву лопатку.

Після цього Назар пробув у госпіталі 9 днів і знову повернувся на Донеччину. Друге важке поранення хлопець отримав під час чергового штурму на Донецькому напрямі. Граната з РПГ-22 (реактивна протитанкова граната) впала йому просто під ноги.

Я встиг обернутись, хотів відстрибнути, але вибух накрив мене: рука, голова, бік, нога — все зачепило, — каже військовий. — Змінив 5 шпиталів. У результаті в мене лишились сторонні металеві предмети в голові, вусі, боці, нозі. Я повністю втратив слух на праве вухо.

Назар за висновком військово-лікарської комісії придатний до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК. Він перевівся до одного із криворізьких ТЦК і з другої половини 2023 року займається питаннями відпусток для військових, приймає тих, хто порушили військовий облік, не з’явились за повісткою або не оновили дані.

Відбувається це так: на вулиці громадянина зупиняють, перевіряють — у базі МВС вони світяться червоним, тобто в розшуку. «Я записую прізвище, дату народження, хто доставив — і передаю дані в мобілізаційний відділ». Іноді Назар й сам бере участь в роботі груп оповіщення, що перевіряють документи на вулицях міста.

Деякі з громадян обурюються, чому ми їх мобілізуємо, а самі, мовляв, в тилу, — каже він. — Я пояснюю, що сам добровільно воював, отримав тяжке поранення, зараз допомагаю як можу, бо інакше ми цю війну не виграємо. Я не прийшов у ТЦК з вулиці — я прийшов після бойових дій.

У ТЦК, каже Назар, служить багато поранених хлопців. Більшість взводу охорони — це ті, хто мали бойових досвід, отримали травми. Половина з них воювала ще під час Антитерористичної операції.

Так, я бачив ролики про нібито незаконну поведінку співробітників ТЦК — в TikTok, — каже Назар Подкормежний. — Але ж ніхто частіше за все не показує повне відео, як все починалося, як поводився той, хто знімав. Мені — 26, чоловікам, що викликають на нас поліцію і кажуть, ніби все це незаконно, — по 45. Чому я пішов у 18, у 23, а дорослі чоловіки ховаються? Приходять мами, кажуть: «Синочка забрали, йому 48 років». Вибачте, але в нас війна. І я маю право так говорити, бо я сам пройшов усе це.

Військовий і клінічний психолог Олександр Кудін зазначає: відсутність належної психологічної підготовки до участі в бойових діях самої людини і її рідних сприяє розвитку психічних травм, в тому числі ПТСР. Неготовність до війни і згодом неготовність до мирного життя. Треба готувати і чоловіків до випробувань і членів їх сімей до уміння надавати підтримку, проявляти розуміння. Офіцер (психолог) Національної гвардії України, старший лейтенант Алла Пісня додає: банально, але «приборкати» страх перед війною можна знаннями, а значить варто «прокачувати» себе курсами, відеоуроками з тактичної медицини, картографії й таке інше.

Військовослужбовець Назар продовжує: у його районі всі знають, що він із ТЦК. «Виходжу в магазин — хтось кричить: “ТЦК — на шампур!” Часто такі люди ще питають: “А як до вас туди потрапити?” Я кажу: “Два поранення, п’ять років у десанті — і ось ти "тилова криса" ТЦК”. Відповідає: “Нє, я так не хочу. Я хочу зразу в ТЦК”».

Назар переконаний: треба об’єднуватись. «Якщо хтось буде ховатись, а хтось воювати — ми нічого не досягнемо. У нас має бути одна ціль — не пустити ворога в тил», — вважає військовий.

Інший військовослужбовецьТЦК розповідає: коли почалось повномасштабне вторгнення, добровольцям, які прийшли до центру комплектування, сказали: «Хлопці, тут служити не будете. Усі підете на передову. І так воно й пішло — всіх відправляли на передову». Потім деякі, після поранень чи з інших причин, повертались назад.

Але це не тому, що вони самі просилися — ніхто не приходив зі словами: «Заберіть мене сюди», — каже військовий. — Це все вирішувалось через вищі структури — обласний ЦК. Питали: «Звідки призивався? Звідти? Отже, туди й повертайся служити». І люди знову ставали в стрій.

Щодо робіт групи оповіщення, кажуть у ТЦК, від початку мобілізації і по цей день вони діють згідно з постановою КМУ №560. Зі службовцями центру комплектування завжди є поліція, яка відповідно до ч.2 ст.32 ЗУ «Про національну поліцію», перевіряє документи у військовозобов?язаних. Дуже часто на вулицях при спробі перевірити документи люди кажуть: «Я нікому нічого не винен».

«Нас ділять на “тил” і “фронт”, “своїх” і “чужих”»

Максим Журавель має військове звання майора, уТЦК з жовтня 2023 року і здолав шлях від командира взводу до начальника адміністративного відділення.

Максиму 44 роки, він народився й виріс у Кривому Розі в родині селян і робітників. Спочатку, як і багато хлопців, мріяв бути космонавтом, потім прикордонником, міліціонером. Після школи з 2000 по 2002 рік відслужив строкову службу у внутрішніх військах у Сімферополі. Після демобілізації пів року криворіжець працював монтажником, згодом вступив до Юридичної академії й працював в юстиції. У 2007 отримав диплом бакалавра права й почав працювати юрисконсультом у торговельному холдингу.

У 2014 році мене призвали до Нацгвардії України, — розповідає Максим про часи початку російської агресії на сході України. — Я був командиром міномета, воював під час АТО в Донецькій області — в районах Маріуполя, Талаківки, Сартани. Там були бойові зіткнення.

Мобілізація тривала рік. У 2015 році Максим звільнили зі служби, він шукав роботу, хотів повернутись у юридичну професію.

Роботодавці відверто не хотіли приймати колишніх учасників бойових дій, — каже Максим. — Були випадки, коли під час співбесіди мені прямо казали: «Ви ж воювали — значить, вбивали людей, а ми не хочемо таких людей у колективі». Ви, мовляв, уже втратили юридичні навички, поки служили. Такі слова принижували. Я обурювався, але згодом почав ставитись до цього байдуже. Подібне ставлення було не лише до мене. Побратим, який раніше був помічником машиніста на залізниці, теж не зміг поновитися на посаді. Йому прямо сказали: «Ви ж із АТО». Така дискримінація тоді почала з’являтися — й ми розуміли, хто є хто: хто адекватний громадянин своєї країни, а хто «ждун» чи відвертий сепаратист.

Військовий психолог Олександр Кудінов зазначає: роботодавці часто остерігаються брати ветеранів через брак системної реабілітації та ризики конфліктів. Необхідна державна підтримка в адаптації, навчанні й працевлаштуванні ветеранів — бо досвід показує, що з правильним підходом вони успішно працюють у багатьох сферах.
Після початку російського повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року в суспільстві, каже військовослужбовець, відчувались згуртованість і підтримка. Але вже з другої половини 2023, а особливо у 2024, ситуація почала змінюватися: з’явились втома, заклики до миру за будь-яку ціну. А ще — почалися звинувачення на адресу ТЦК.

Нас знову почали ділити на «тил» і «фронт», «своїх» і «чужих», називати «тиловими щурами», — каже майор Максим Журавель. — Я думаю, що головна причина — вплив ворожої інформаційної кампанії. Люди часто черпають інформацію не з офіційних джерел, а з TikTok, YouTube, Telegram-каналів сумнівного походження, наприклад, «Повістки Кривий Ріг». Ці канали — елемент інформаційно-психологічної війни. Вони спрямовані на підрив довіри до держави та ЗСУ. У таких пабліках виривають факти з контексту й дискредитують мобілізацію. А саме українська мобілізація — це те, що не подобається Росії найбільше.

На питання, чи бачив сам Максим приклади неналежної поведінки представників ТЦК, він відповідає, що бачив, як у мережі поширюють відео, де люди у військовій формі б’ють когось або хапають перехожих на вулиці. Чи справжні це військові, чи точно це ТЦК — Максим не знає. Бачив він і кадри з бійками, суперечками, конфліктами між військовими та цивільними. Але звідки ці відео, які їхні джерела — військовослужбовцю незрозуміло. Він вважає, це цілком може бути інсценуванням або елементом інформаційної маніпуляції. Натомість Максим стикався з агресивною поведінкою громадян щодо себе.

Я беру участь у групах оповіщенні громадян — перевіряю документи, вручаю повістки, — каже Максим. — Це регламентовано постановою Кабміну №560 від 16 травня 2024 року. Якщо в громадянина єневідповідності або проблеми з військовим обліком, я маю право вручити людині повістку і запропонувати ТЦК вручити повістку. Але люди часто сприймають це вороже, думають, що ми їх «пакуємо», застосовуємо силу. Насправді ми діємо згідно з законом. Ми не маємо права застосовувати силу без законних підстав.

За його словами, деякі люди свідомо уникають вручення повісток, відмовляються їх підписувати чи просто ігнорують виклик. У таких випадках, зазначає він, фіксується факт відмови — за присутності двох свідків, на відео. Це вже є підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Деякі громадяни, за словами офіцера, поводяться агресивно: лаються, ображають, уникають діалогу, викликають поліцію, слідчо-оперативні групи, адвокатів, іноді навіть швидку. Утім він наголошує, що ніколи не забороняє людям реалізовувати свої законні права — на правову або медичну допомогу. Навпаки, якщо комусь стає погано, військовослужбовці або працівники ТЦК викликають медиків, як належить. Але, як він зазначає, іноді трапляються свідомі спроби уникнути мобілізації, прикриваючись, наприклад, раптовим погіршенням стану здоров’я. Однак усе фіксується згідно з процедурою, і тоді вже передається до суду.

Погрожували фізичною розправою або намагались«вирішити питання» щодо звільнення мене з посади, — каже Максим. — На образи на кшталт «тиловий щур» я реагую спокійно. Особисто я не ховався — у 2014, було страшно, була маленька дитина, але свідомо пішов захищати країну. З 2022 я знову був у війську — півтора року служив на Луганщині, у 17-й танковій. У жовтні 2023 отримав поранення і контузії. І вже після шпиталів мене перевели сюди, в ТЦК.

Максим планував бути юристом, а не військовим, але життя примусило змінити плани. Він поділився думкою про патріотизм:

Я погоджуюсь із позицією начальника ГУР Кирила Буданова, який вважає, що люди, які не хочуть захищати Україну, не можуть називатись її справжніми громадянами, — каже Максим. — Наша держава змушена захищати право на власний шлях. І якщо ми самі не будемо боронити свою землю — втратимо її. Громадяни іноді сприймають військовослужбовців ТЦК як ворогів, бо не розуміють нашої місії. Для зміни цього ставлення потрібна прозора, відкрита комунікація — через брифінги, ЗМІ, особисті зустрічі.

---

Здійснено за підтримки асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen у межах реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.