«Ти або в армії, або для армії»: Павло Осіков про життя між фронтом і сценою

Фото: Перший Криворізький
Витоки творчості
Театр для Павла — не просто робота чи хобі, а невід’ємна частина його життя, що почалась іще в дитинстві. У 1999–2000 роках в агітаційно-художній бригаді його попросили написати вірші для події, а він написав цілий сценарій і ввів туди персонажа, якого вирішив відіграти самостійно, — Вірку Сердючку.«Цей образ допомагав донести важливі меседжі через гумор і іронію. Людям подобалось, а я відтоді задумався й надалі робити подібне», — розповідає Павло.Та коли Павло поспілкувався з акторами театру й дізнався про їхню скромну зарплату, зрозумів, що в нього є два шляхи: пристосовуватись до системи або ж створити щось власне. Так у 2016 році він заснував театр одного автора «Ave» — простір, де міг творити без компромісів.
Волонтерство і вплив війни на творчість
Повномасштабна війна, яку розпочала РФ, не змінила творчість Павла в традиційному розумінні, проте суттєво вплинула на фінансовий бік його діяльності.«Каса, яка раніше працювала на продаж квитків, тепер стала джерелом донатів», — пояснює він.Разом із митцем із Херсонщини Андрієм Богуном, який частково працює в Кривому Розі, Павло створив культурний простір «Кварта».
«Ми закликали людей не купувати квитки, а донатити. Кожен приносив скільки міг. Це дало нам змогу допомагати хлопцям і дівчатам на фронті».Однак їхня діяльність не обмежилась фінансовою підтримкою.
«Ми сідали в авто і їхали до наших захисників, щоб особисто передати допомогу», — каже Павло.Війна стала для нього головним поштовхом до волонтерства.
«Ти або в армії, або для армії», — пояснює Павло.

«Я сам пішов. Бронік, каска, автомат — і вперед», — згадує Павло.Ця зміна в житті змінила і його перспективу:
«Вижити в цьому році, вижити в наступному. І вижити звідси всіх тих, хто десятками років тягнув сюди "русскій мір"».
Творчість і служба: пошуки балансу
Поєднати творчість зі службою — непросто. Павло зазначає, що армія дає йому ще більше бажання творити, але можливості для цього обмежені. Зараз він може показувати вистави раз на пів року — під час відпусток.
Фото: архів Павла Осікова
Минулого року, коли Павло брав участь у зйомках документального фільму про театри України, керівництво ставилося з розумінням і цікавістю, що дало йому можливість реалізовувати свої творчі проєкти.
Нещодавно, під час відпустки, Павло разом з Андрієм Богуном представили виставу про щоденний вибір і самоідентифікацію. Вистава «Ліфтчик» є частиною циклу монологів про самоідентифікацію, які створили митці.
Павло сподівається, що в майбутньому матиме більше можливостей працювати в театральній сфері навіть у війську. Проте, за словами захисника, в умовах служби немає можливості для показу вистав:
«Ми не в тому місці, щоб показувати вистави».Захисник також порушує важливу проблему мовного середовища серед солдатів і зазначає, що в армії існує значна кількість російськомовного контенту, який часто важко контролювати. Однак митець вірить, що культурний вплив можливий навіть у складних умовах служби, і прагне запропонувати альтернативу, демонструючи, що існує якісний україномовний контент.
«Я можу показати, що є й інший контент — мій та моїх колег. І цей контент усе ж витіснить російськомовний», — упевнений він.
Переосмислення мистецтва і прості правила життя
З часом Павло переосмислив своє ставлення до мистецтва.«Те, що я роблю зараз, потрібно було почати ще до карантину, до війни. Можливо, це мало б більший вплив на суспільство. Усе мусить бути вчасно», — каже він.Головне, на його думку — використовувати весь свій потенціал.
«Хто ти, щоб вирішувати, що твої слова не потрібні людям?» — питає він завжди себе і вважає це своїм життєвим правилом.У нього є ще декілька важливих правил:
- «Завтра я мушу стати кращим, ніж сьогодні, а сьогодні — кращим, ніж учора»;
- «Оточувати себе лише гідними людьми»;
- «Якщо хочеш мати те, чого не мав, мусиш робити те, чого не робив».
Найважливіші цінності в житті
Для Павла в житті головні цінності — сімейні, ті, що він отримав під час формування своєї особистості: повага, довіра, відповідальність і діти. Саме діти для нього є головною причиною боротися сьогодні.«Окрім майбутнього загалом, ми воюємо за них. За їхню освіту, безпеку, за те, щоби вони мали нормальне життя вдома, а не шукали його десь за кордоном», — каже він.У мирному житті Павло — тренер традиційного карате-до. Його спортивні школи в Кривому Розі й сьогодні працюють — завдяки заступникам. А він з усмішкою каже:
«У мене сто дітей. Коли батьки приводять сина чи доньку на тренування, ці діти на час занять стають моїми».

У багатьох дітей із його клубу є родичі на фронті, і клуб їм допомагає за можливості.
Павло вважає, що особисті цінності — це досвід, який неможливо просто передати словами.
«Кожен має пройти свій шлях і самостійно зрозуміти, що для нього важливе. Головне — не плутати ціну і цінність», — підкреслює він.
Успіх у житті та кар’єрі
Павло вважає, що поняття успіху під час війни має інший вигляд.«Я не знаю, прокинусь я завтра чи ні. Для мене успіх розмитий у часі. Якщо завтра настало, якщо я прокинувся, якщо не прилетіло — це вже добре», — пояснює він.На думку військового, говорити про успіх можна за кордоном, де є інші умови.
«У цих умовах я намагаюсь не загубити себе. Коли я повернуся з армії, я хочу бути кращою версією себе, а не гіршою», — підкреслює він.Також згадує, як його товариш-військовий казав, що війна — це найкращий учитель у житті:
«Я не розумів його слів, поки не потрапив туди. Це дійсно найкращий учитель, найсильніший, такого коуча не знайти ні за які гроші».
Переживання на фронті й емоційний баланс
Павло несе службу солдатом-стрільцем і розповідає, що переживання під час служби сильно різняться.«Коли прилітають КАБ або ФАБ (корегована авіаційна бомба та фугасна авіаційна бомба, — ред.), це одні емоції, а коли тобі дають відпустку — зовсім інші», — ділиться він.Позитивно найяскравіші моменти для Павла — це відпустки, під час яких він має можливість показати свої вистави. Серед негативних спогадів — звістки про загибель побратимів.
Також Павло звертає увагу на проблеми доступності Сектора почесних поховань у Кривому Розі.
«Полеглі герої заслуговують на те, щоб місце поховань було стандартизоване і точно не з червоного граніту. Це повинно бути настільки чисто, як коли оперні співаки виконують гімн України. І там має бути абсолютна доступність».
Робота зі стресом в умовах служби
Для зняття стресу й емоційного навантаження Павло займається мистецтвом, медитацією, дихальними практиками та спортом.«Для мене важливо підтримувати себе в спортивній формі, адже ти ніколи не знаєш, коли прилетить, куди прилетить і якої ваги товариша ти будеш тягнути в безпечне місце. Тому для мене пріоритет — це здоров’я», — зазначає він.Крім того, боєць не курить і не вживає алкоголю.
Плани на майбутнє
Павло ставить за мету вижити там, де служить. А далі — жити, творити, надихати людей на життя, створювати вистави й не зупинятись на досягнутому. Також у планах митця — ще багато спільних робіт з Андрієм Богуном.Здійснено за підтримки асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen у межах реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
