У Кривому Розі розповіли історії життя і загибелі студентів, вбитих у дні розстрілів на Євромайдані

Під час мітингу-реквієму сьогодні, 20 лютого, криворізькі студенти педагогічного університету розповіли історії життя і обставини загибелі студентів, вбитих під час мирного протесту у центрі столиці у період з 18 по 20 лютого 2020 року.


Назар Войтович, 17 років

Ще в середу Назар був на парах в Тернополі. Автобус до Києва мав поїхати без нього, він лише передавав речі на Майдан, та не втримався, вирушив сам. В останню хвилину чомусь вирішив. Це рішення коштувало йому життя.
Наступна доба була його останньою. Ми не знаємо, про що думав Назар, коли в нього поцілила куля снайпера. Він любив історію і живопис, мав стати дизайнером і був єдиним сином своїх батьків.

Світловолосий, з веснянкуватим обличчям, сірими добрими очима та щирою усмішкою. Завжди привітний, доброзичливий, співчутливий, інколи — замріяний, заглиблений у свої потаємні думки.

Його цікавило буквально все: зброя козаків і події Другої світової війни, життя видатних людей та старовинні монети, історія рідного краю й принцип побудови повітряної кулі, на підняття якої Назар приходив подивитися пішки з Травневого до Збаража. Любив слухати музику, малювати, подорожувати, творити. Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни в формі тризуба. Нинішній 9¬-й клас — ви¬пускники, посадили в той контур тризуба ще 100 сосен. На честь Небесної сотні.

Роман Гурик, 19 років

«Зараз або ніколи! Всі на Грушевського! На смерть!» - він написав на своїй сторінці в соцмережі і пішов… назавжди. 19 лютого о 12:15 студента застрелив снайпер. Майбутній психолог з Прикарпаття, він вмів причаровувати людей, але не міг змінити власної долі… Лікар, який був з ним до останнього подиху, говорив про нього, як про хлопця з очима, в яких було шалене бажання жити. Але це бажання все ж таки не змогло перемогти смерть… Хлопець захоплювався біологією та астрофізикою, навіть встиг здати екстерном іспити, коли вчився у десятому класі. Після закінчення гімназії вступив на відділення психології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Стефаника. Біля нього завжди збиралося молоде товариство.
На Майдан майбутній герой Небесної сотні почав їздити ще з грудня. Був там і у найлютіші морози. «Один тиждень побуде там, а потім на тиждень повертається додому на пари» - згадують рідні , які довгий час шукали Романа. Впізнали його за описом. Роман мав два татуювання: на сонячному сплетінні — три зелених шпилі Карпат (перший — вищий, два інші — рівні), що означало «Батьківщина, родина і я»; на лівому передпліччі — вишитий рушник червоно¬чорними нитками.





Дмитро Максимов, 19 років

Він був надією країни: спортсмен, дзюдоїст, срібний та бронзовий призер дефлімпійських ігор. Він обіцяв своєму тренеру , що незабаром буде золото, його спортивна кар’єра тільки починалась…Центр Києву був улюбленим місцем Дмитра Максимова. Він тут часто гуляв, фотографував, співав , там і загинув, прикривши собою інших. На головний у своєму житті поєдинок Дмитро йшов без страху. Мав вади слуху, але поклик серця чув краще за мільйони здорових чоловіків. Юнак з особливими потребами – потребами свободи, незалежності, громадянської гідності.


Сергій Байдовський, 23 роки

Сергій навчався у Луцькому інституті «Україна», студентом почав працювати аби допомогти батькам і повернути маму на Україну.
Політикою не захоплювався, але любив історичні фільми і дав присягу козака Захищати свою землю в Українському реєстровому козацтві . Дух Майдану він відчув ще в школі під час Помаранчевої революції.
Блакитноокий Сергій. Він мав непогану роботу і фантастичну наречену. Мріяв про сім’ю, будинок за містом, обіцяв бути гарним батьком… та не судилося…20 лютого. Вогнепальне поранення, несумісне з Життям.






Устим Голоднюк, 20 років

Устим просив кричати: «Небо падає!» у разі небезпеки на Майдані, аби дати йому з хлопцями знак, що потрібна їхня допомога. Юнак тримав небо майдану ще з листопада. У студентському таборі Устим став начальником служби охорони.
Під час розгону в ніч на 30 листопада він стояв у першій лінії оборони і намагався не пустити Беркут на стелу. Разом з хлопцями Устим зробив коридор, яким з оточення Беркуту ви¬йшли дівчата. Залишаючись на місці до останнього, він отримав поранення в голову.

Друзі кажуть, що після завершення революції Голоднюк планував вступити до миротворчого контингенту. І розповідають, що там, на Майдані, він зі студента перетворювався на справжнього чоловіка. Батько приїхав забрати Устима додому і таки забрав…забрав Героя. Хлопець носив блакитну каску і мріяв стати військовим. А ще – одружитися, коли настане мир.

Василь Мойсей, 21 рік

Василь на Майдан завжди їздив з найкращим другом Степаном Стецьковичем. Хлопці були там багато разів. Студент факультету фізичної реабілітації Луцького університету «Україна», працював з братом на будівництві, аби допомогти батькам, і дуже любив свою Україну.

На Майдані його знали як Крука, у Ківерцях і Луцьку – як Василя, - доброго і відкритого юнака. Він не приховував своїх почуттів: краще вмерти вовком, ніж жити псом. 20 лютого на вулиці Інститутській у Києві Василь помер смертю хоробрих. Друзям казав, що хоче бути священиком.




Дмитро Пагор, 21 рік

Дмитро вчився у Кам’янець-Подільському державному аграрно-технічному університеті. Був дуже веселим, дружнім, душею компанії. Захоплювався футболом, грав за місцеву команду. Також дуже любив техніку, сам своїми руками змайстрував собі мотоцикла, на якому завжди гордо майорів прапор України. Під будівлю Служби безпеки в Хмельницькому Дмитро прийшов з коханою та захистив її від кулі ціною власного життя. Ми не знаємо, про що мріяв юнак, чим він жив, та не маємо права забувати, за що він помер. Український активіст Євромайдану, боєць Небесної Сотні, Герой України Дмитро Пагор нагороджений посмертно орденом «Золота зірка» та медаллю «За жертовність і любов до України». Але для матері всі ці регалії та нагороди — порожній звук, коли знаєш, що ніколи більше не обіймеш найріднішу людину, не торкнешся рукою обличчя, не зазирнеш у рідні очі.




Іван Тарасюк, 21 рік

«Я повернуся в суботу», — сказав Іван Тарасюк мамі по телефону за кілька днів до загибелі. До останнього вона думала, що син на навчанні в Луцьку. Він був єдиним сином своїх батьків. Батьки, Україна і футбол — були головними цінностями Івана.
Іван встигав всюди: грав за футбольний клуб Олика, навчався в медичному коледжі, вивчав англійську і служив в армії. Вважав, що зі своєю військовою і медичною підготовкою просто не може не допомогти Майдану.
Та його перші години на Майдані стали останніми на цьому світі.

Іван Тарасюк повернувся додому, як і обіцяв матері… у суботу. Повернувся вже Героєм Небесної сотні. Близько трьох тисяч людей з кількох навколишніх сіл прийшли провести Тарасюка в останню путь. Море квітів, сльози, скорбота…
«Героям слава!», «Герої не вмирають!» — такими словами прощалися з 21¬-річним героєм Небесної сотні .




Ігор Костенко, 22 роки

Він вчився на географічному факультеті і писав про спорт, а в душі був лицарем, безстрашним і безкомпромісним до зла. Стіни Жовтневого палацу – останнє, що бачив Ігор, та його вчинок побачила вся країна. Герої не вмирають – це про нього.
До Києва Ігор приїхав 19 лютого разом з товаришами й одразу вирушив на Майдан. В ту ніч поранили його друга Володимира. Хлопці познайомились на Майдані 1 грудня. Одразу стали нерозлучними друзями. Після смерті Ігоря у соцмережі Володя написав другові листа.

«Кос, ну як ти так? Га? Герої не вмирають, вмирають вороги, — і ти знаєш це ліпше, ніж я... Кос, знав би ти, як тебе тяжко було нести!.. ні, ти не важкий, а нести тебе тяжко!.. Ти знав мене 82 дні, а я тебе буду знати все життя. Ми не поїдемо разом в Луганськ на футбол. Бо ти не повернешся з Києва. Повернуться пам’ять і слава. Ти великий лицар. Відважний і хоробрий. Завжди йшов уперед. Ти не знав страху. Дякую. За все...»
Ігор дуже любив спорт. Працював журналістом у спортивній Інтернет-газеті «Спортаналітик». «Футбол Ігор любив так само сильно, як і Україну. За рідні Карпати вболівав серцем», — згадує Володимир.
Хлопець був активним дописувачем української Вікіпедії. Мріяв у майбутньому працювати у Львові, де навчався на п’ятому курсі . Ігор був одним з кращих студентів на курсі.

Олександр Плеханов, 22 роки

Сашко – творець музики, втіленої у камені, майбутній архітектор, без одного дня бакалавр. Мріяв, любив, віри. Він жив на всі сто, хоча ні , на тисячу. Студент архитектурного університету захоплювався велосипедним спортом, бальними танцями, майстрував бумеранги. За іронією долі, коли Сашко брав участь в спектаклі эпизоду «Трої», він грав роль Гектора — хороброго вождя троянської держави, який не повернулся додому після поєдинку з Ахіллом.

Сміливий, розумний, відкритий. «Хто, як не я?”, любив повторювати Сашко. Навчання не завжди дозволяло Олександру весь час бути на Майдані, але він хоч пару годин в тиждень намагався підтримати протестуючих.

Все обірвала одна випадкова куля випадкового снайпера. Певно, там, у раю, потрібні українські архітектори.