Українізація в Миколаєві: історія викладачки української мови

«Писала твори своїм однокласникам за яблука або за цукерочку», — сміється наша співрозмовниця — 42-річна Світлана Божко родом із села Прибужжя Вознесенського району в Миколаївській області.



У 2004 році вивчилась на вчительку української мови і літератури та німецької мови і зарубіжної літери в тоді ще державному університеті імені Сухомлинського. Його, як і університет кораблебудування імені Макарова, російська армія зруйнувала 15 липня 2022 року.

Пані Божко працює коректоркою, а у вільний час волонтерить — викладає на Безкоштовних курсах української мови в Миколаєві (далі — БКУМ). Ці курси ще з 2013 року проводяться у різних містах України під гаслом «Навчи друзів розмовляти українською». Світлана Божко приєдналася до проєкту та почала викладати сім років тому на волонтерських засадах.

«З першою групою було дуже складно, тому що люди різні, люди дорослі. Не брехатиму, були моменти, коли мені хотілося кинути це все, але я розуміла, що людям у Миколаєві українська мова потрібна, що без української мови, без безкоштовного, безоплатного викладання буде складно в тому плані, що навряд чи людина, яка має невеличкий дохід, невеличкий достаток, піде винаймати собі репетитора. Ну це нереально», — розповідає викладачка та волонтерка Світлана Божко.

Сім років викладання української мови для дорослих стали ще однією школою життя, говорить Світлана Божко, тому що кожен слухач чи слухачка багато чого і її навчили.

Шлях до української мови

«Щодо російської мови. Так сталося, що моя сім’я вся українськомовна, навіть скажу так — суржикомовна. Мої всі родичі проживають в Одесі. І я з дитинства стикалася з російською мовою — нею говорили двоюрідні та троюрідні родичі. Мені завжди було дивно, коли ми ходили на дитячий майданчик гратися, то для мене завжди було важливо сказати всім сусідам “добрий день” українською мовою, а родичі тільки сміялися з мене», — згадує Світлана Божко.

Зараз, у свої 42 роки, Світлана розуміє, чому родичі сміялися з неї. По-перше, так відбувалось тому, що всі вони були російськомовні, а вона говорила українською мовою, і по-друге, з чужими людьми в місті не заведено було вітатися.
Коли Світлана навчалася в університеті, російська мова переважала в її оточенні та визначала, на її думку, соціальний статус.

«Здавалося, якщо говориш українською мовою, ти селюк чи селючка. І тому якісь такі періоди були в житті, коли на людях, у магазинах, наприклад, супермаркетах ти справді звертався російською мовою. Усе для того, щоб на тебе не дивилися косо, зайвий раз не звертали уваги», — каже Світлана Божко.

Потім, коли син Світлани пішов у дитячий садочок, там теж усе було російською мовою. Тож жінка зрозуміла, що її дитина говорить російською, хоча він маленьким хлопчиком і намагався переходити на українську.

«Одного разу, коли ми зібралися поїхати в західну частину нашої країни, він дуже захотів спілкуватися українською, але його надовго не вистачило. Ігорю мова рідна стала іноземною не з його волі. І він хотів перейти на українську, але через два речення вже не помічав, як знову говорить російською. Але почалася війна, і це все змінило. Тому я ще після 2014 року зрозуміла, що не маю соромитися української мови. Ба більше, я викладачка української мови, й хто, як не я, може хоча б щось змінити. І вже з 2014 року я говорила сміливо українською в громадському просторі. Але я бачила такі зацікавлені погляди, хоча інколи й десь щось могла не дуже приємне почути», — говорить Світлана.

Викладачці здавалося, що вона весь час ламає себе. І, за її словами, тільки під час повномасштабного вторгнення жінка відчула, що все-таки бути українкою в Україні — єдино можливий вибір.

«Моя мама волонтерка-викладачка, що присвячує себе українській мові»

Син Світлани Ігор розповідає, що наша героїня багато часу витрачає на підготовку до занять. Хлопець каже, що не всю підготовку бачить, бо не все мама готує вдома. Коли у Світлани є вільний час на роботі, то жінка теж його використовує. За словами сина, Світлана дуже відповідально ставиться до підготовки — завжди готує оригінальні завдання, яких більше ніде немає, і які не можна списати. Ігор вважає, що місія мами — українізувати більше миколаївців.

«Звичайно, я пишаюсь своєю мамою, бо це дуже важливо для Миколаєва. У будь-якому разі українську не можна нав’язувати. Але, враховуючи те, що в мене мама викладачка, волонтерка, інколи я чую від людей, що держава нічого не зробила для того, щоб люди знали українську. Все ж навчання у школах зараз українською здебільшого. Навіть якщо так, то у нас предмет українська мова є у всіх, і у нас радіо українською, телебачення, дуже багато книжок. Тож я не думаю, що це проблема. Бентежить, непокоїть і навіть обурює ставлення деяких людей до української мови», — каже Ігор.

Українізація слухачів та слухачок курсу Світлани

Сімдесятирічна слухачка БКУМ Олена Кожа вже майже рік відвідує курси пані Світлани.

«Мова — це генетичний код кожної країни, тому я вирішила для себе обов’язково опанувати рідну, нашу солов’їну мову і цілий рік ходжу на ці курси пані Світлани. Й кожну суботу хвилююся, чекаю з нетерпінням кожного заняття», — говорить Олена Кожа.

Віталій Ремез, слухач БКУМ. Чоловікові 51 рік, народився не в Україні й лише зараз вирішив вивчати українську мову та говорити нею.

«Річ у тому, що я народився не в Україні, тобто у мене не було ніякого середовища, де б я спілкувався українською мовою. Така можливість у мене з’явилась лише зараз, коли я дізнався про заняття пані Світлани», — розповідає Віталій.

Любов Джулай, слухачка Безкоштовних курсів української мови, перейшла на українську в 62 роки. Каже, українська дається їй нелегко.

«Мені тяжко дається мова, тому що я народилася в Молдові, навчалася в Білорусі, потім у країнах Балтії, і тому мені дуже важко. Але, я намагаюсь. І всі мене підтримують», — говорить Любов Джулай.

За ці сім років заняття Світлани Божко відвідали вже понад сто слухачів та слухачок. Тож завдяки зусиллям волонтерки-викладачки все більше українців переходять на українську, що на крок наближає нас до перемоги.