День народження Ліни Костенко: факти з біографії та популярні вірші
Фото: КМДА
Ліна Костенко народилась 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві (неподалік від Києва) у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де дівчинка закінчила середню школу.
У 1936 році її батька засудили на десять років концтаборів.
Ліна Костенко навчалася в Київському педагогічному інституті, після закінчення середньої школи, а згодом – у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.
Ліна Костенко стала активною учасницею руху шістдесятників, які боролися за збереження української мови, культури, спонукали відроджувати національну свідомість тощо.
Так, у 1965 році поетеса разом із кінорежисером Сергієм Параджановим, поетом Іваном Драчем, авіаконструктором Олегом Антоновим та іншими діячами надіслала до влади лист-протест проти арештів української інтелігенції та вимагала зробити публічними розгляди судових справ.
Костенко написала збірку віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958), які викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961 р. засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім’я серед визначних майстрів української поезії.
За книгу «Інкрустації» Костенко отримала премію Франчески Петрарки. У 1998 році в Торонто Світовий конгрес українців нагородив письменницю медаллю Святого Володимира. Вона також стала лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Теліги, професором Києво-Могилянської академії.
У 90-х роках Ліна Костенко перестала брати участь у громадському житті.
Наразі Ліна Костенко проживає у Києві.
Популярні вірші Ліни Костенко
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
****
Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі,а ми, нічого, – пройдемо,
як тіні,щоб тільки неба очі голубіцю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Давно нема маркізи Помпадур,і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі,а ми, нічого, – пройдемо,
як тіні,щоб тільки неба очі голубіцю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі.
коли не знаєш, з чого їх почать,бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі.
Крила
А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…А крила має. А крила має!
Немає поля, то буде воля.Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…А крила має. А крила має!