День рождения Лины Костенко: факты из биографии и популярные стихи
Фото: КГГА
Лина Костенко родилась 19 марта 1930 года в городке Ржищеве (неподалеку от Киева) в семье учителей. В 1936 году семья перебралась из Ржищева в Киев, где девочка закончила среднюю школу.
В 1936 году ее отца осудили на десять лет концлагерей.
Лина Костенко училась в Киевском педагогическом институте, после окончания средней школы, а затем - в Московском литературном институте имени А. М. Горького, который закончила в 1956 году.
Лина Костенко стала активной участницей движения шестидесятников, которые боролись за сохранение украинского языка, культуры, побуждали возрождать национальное сознание и тому подобное.
Так, в 1965 году поэтесса вместе с кинорежиссером Сергеем Параджановым, поэтом Иваном Драчем, авиаконструктором Олегом Антоновым и другими деятелями направила властям письмо-протест против арестов украинской интеллигенции и требовала сделать публичными рассмотрения судебных дел.
Костенко написала сборник стихов «Проміння землі» (1957) и «Вітрила» (1958), которые вызвали интерес читателя и критики, а книга «Мандрівки серця», вышедшая в 1961 г. засвидетельствовала настоящую творческую зрелость поэтессы, поставила ее имя среди выдающихся мастеров украинской поэзии.
За книгу «Инкрустации» Костенко получила премию Франчески Петрарки. В 1998 году в Торонто Всемирный конгресс украинцев наградил писательницу медалью Святого Владимира. Она также стала лауреатом Международной литературно-художественной премии им. Телиги, профессором Киево-Могилянской академии.
В 90-х годах Лина Костенко перестала участвовать в общественной жизни.
Сейчас Лина Костенко проживает в Киеве.
Популярные стихи Лины Костенко
Популярні вірші Ліни Костенко
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
****
Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі,а ми, нічого, – пройдемо,
як тіні,щоб тільки неба очі голубіцю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,і як напишеш, так уже і буде.
як тіні,щоб тільки неба очі голубіцю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,із них почав і ними ж і завершив.
коли не знаєш, з чого їх почать,бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі.
Все повторялось: і краса, й потворність.Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі.
Крила
А й правда, крилатим ґрунту не треба. Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…А крила має. А крила має!
У кого – з вірності у коханні.У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…А крила має. А крила має!