Як криворіжці з інвалідністю справляються з викликами війни

Як криворіжці з інвалідністю справляються з викликами війни

Фото: Перший Криворізький

Під час війни люди з інвалідністю стають ще більш вразливими, адже зіштовхуються з численними проблемами, у тому числі фізичними психологічними та соціальними.

Про додаткові складнощі, які виникли у маломобільних людей журналісти “Першого Криворізького” поговорили з активістами громадської організації “Рух без меж”.

Громадська організація “Рух без меж” існує вже майже чотири роки. Весь цей час активісти намагаються створити нормальні умови існування людей з інвалідністю у соціумі, у місті, щоб мати змогу займатися спортом, навчатись, відвідувати театри і музеї, врешті, нормалізувати саме житя людини з інвалідністю у Кривому Розі.

“З початком [повномасштабної] війни стало дуже швидко зрозуміло, що людина з інвалідністю дуже вразлива перед воєнними викликами. Після перших “прильотів” стало зрозуміло, що сховатися можна лише вдома. Сиділи в коридорах, у ваннах. І так кожної сирени. Зрозуміло, що потрапити у бомбосховище самотужки неможливо — туди ведуть сходинки. Туди людину на кріслі мають занести, коли тривога закінчиться — винести назад. Звичайно, цього ніхто не робив”, — пригадує Юрій Понькін.

Юрій Понькін

Юрій — голова ГО “Рух без меж”, депутат Тернівської райради, людина з інвалідністю.
У перші дні війни Юрій долучався до оборони міста. Разом з іншими волонтерами і волонтерками вони робили “бандера-смузі” — запальні коктейлі, якими криворіжці планували закидати ворожу техніку у разі підступу до міста. На щастя, не довелось.


Юрій домовився з власниками ресторанів, звідки йому доставили пусті скляні пляшки. За два тижні криворіжці наповнили тисячі пляшок запальною сумішшю.

“Після перемоги ми влаштуємо величезне переможне вогнище”, — посміхається Юрій.
А ще Юрій збирав ґаджети для тероборонівців. Він виходив з дому з табличкою і містяни принесли йому десятки телефонів та павербанків, як чоловік передав захисникам.


Наталія Кот

Наталія — активістка “Руху без меж” яка пересувається за допомогою крісла колісного вже понад 17 років, пригадує слова своєї бабусі, яка говорила, що все можна пережити, аби не було війни. Наталія каже, зрозуміла бабусині слова, лише тоді коли вже сама побачила війну, і зрозуміла, як це страшно.


“Коли звучала сирена, я не знала що мені робити, бо єдине укриття неподалік має 20 сходинок униз і немає пандуса. Сусіди за мною прибігли і кричать:"Давай тікати". А як тікати? Сусіди брали мене на руки, хтось тягнув візок, а в них самих п’ятеро дітей. Сиділи у сховищі годинами. Холодно, голодно. Виходили. Звучала сирена — знову спускалися. І я вже зрозуміла, що тягати мене в укриття на 20 сходинок туди-сюди по три-чотири рази на день неможливо. Тому ми вирішили з “Рухом без меж” виїжджати з країни”, — говорить Наталія.
“Рух без меж” та громадська організація “Об’єднання відповідальних громадян” спільно з “Укрзалізницею” організували евакуацію людей з інвалідністю, їхніх членів родин або супроводжуючих та навіть домашніх тварин за кордон.

За весну активісти евакуювали понад 700 людей, половина з яких мала інвалідність.

Юрій та Наталія евакуювались до столиці Угорщини Будапешту.

“Мене приємно шокувала доступність у Будапешті. Ми з друзями на колісних кріслах вирішили прогулятися містом. В той день ми скористались чотирма видами транспорту, водії у білих сорочках і з бейджиками, завжди допомагають. Розвинена інфраструктура, ти не відчуваєш себе виключеним з життя. І хочеться перенести цей досвід у Кривий Ріг”, — пригадує Юрій.
За кілька місяців Юрій і Наталія повернулись у Кривий Ріг.

“Нам давали прихисток, їжу, одяг і взуття. Там добрі люди, але я хотіла на свою землю”, — говорить Наталія, — Коли я приїхала в Україну і передніми колесами торкнулась української землі, я відчула таку енергію, я відчула себе вдома. Вже не були такі страшні звуки сирени. Я знаю, що десь ракети летять, вони можуть мене вбити, ну то що — така доля”.

Ірина Новіцька та Микола Таран

Ірина Новіцька та Микола Таран — подружжя, обоє мають інвалідність та пересуваються за допомогою крісла колісного. 24 лютого вони почули вибухи і тоді ж їм зателефонувала соцпрацівниця, яка повідомила про те, що почалась повномасштабна війна.


“Відтоді я почала думати, з ким можна скооперуватись, щоб передати медикаменти військовим”, — пригадує Ірина.

Жінка віддала всі ліки, які у неї залишались. В перші дні волонтери розповіли подружжю про найближчі сховища, але вони були зі сходами, тож під час тривог Ірина та Микола користувались правилом двох стін.

Наприкінці березня чоловік та жінка зібрали сумки і готові були евакуюватись, але залишились вдома.
“Коля не хотів залишати родинне гніздо, а я не хотіла залишати його”, — пояснює Ірина.
Стежили за новинами, донатили. Микола ходив робити запальні коктейлі “бандера-смузі”, Ірина вдома різала тканину для маскувальних сіток — дістатись на другий поверх приміщення, де їх плели, жінка не могла.

Ще одним викликом для життя під час великої війни виявились відключення електроенергії. Найскладніше було без пралки. Речі застрягли у пралці саме тоді, коли вимкнули світло: спочатку треба було “випросити” непраний одяг у заблокованої техніки, а потім прати його руками.

“32 години без світла — наш рекорд. Ми робили великі запаси води. Коля автомобільний акумулятор притяг до хати, освітлювали кухню. Коли перестали вимикати світло, то ми зрозуміли, що навіть відвикли від такого щастя — постійно мати електрику”, — говорить Ірина.
Ірина має 15-річного сина від першого шлюбу з письменником та поетом Володимиром Вакуленком, якого наприкінці березня 2022 року вбили військові РФ у селі Капитолівка неподалік Ізюму на Харківщині.
6 місяців родина Вакуленків провела в окупації. Світла та газу не було, з їжі лишалась лише картопля.

Тому Ірина і Микола більше переживали за рідних: “Ми-то що? Пару разів поплакали і все”.
Активісти “Руху без меж” не чекають кінця війни. Життя триває і вони продовжують боротьбу за доступність у Кривому Розі. Вони консультують власників бізнесу та владу міста, пояснюють їм важливість наявності пандусів, кнопок виклику персоналу магазинів, аптек, дотримання норм при їх встановленні. Захищають свої права у громадському транспорті та вимагають дотримання будівельних норм при ремонті доріг у рідному місті.

Активісти пишуть листи, пропозиції та скарги.

“На зауваження реагують та переробляють. Наприклад, коли ремонтували дорогу на 173 кварталі, до нас дослухались і переробили декілька бар’єрів, прибрали бордюр. До багатьох магазинів можна вже потрапити. Наше місто вже зручніше, ніж було два-три роки тому”, — говорить Наталя.
“Рух без меж” готовий допомагати військовим, які повертатимуться з різними видами поранень і тому в організації дуже багато роботи.

“Військові отримують поранення, лишаються без ноги чи навіть без двох, або проблеми з хребтом. Це значить, що людина прикута до візка і буде користуватися кріслом колісним. Вони не самі. Нас таких дуже багато. Я звертаюся зараз до таких людей, які вже відчувають себе покинутими. Будь ласка, шукайте у соцмережах “Рух без меж”, це організація, яка надасть вам повну інформацію, як користуватися кріслом, як спілкуватися, виходити і не залишатися наодинці з собою. Важко повірити, але життя не закінчується тому, що у нас не ходять ноги. Ми можемо навіть більше, ніж ми про це собі уявляємо”, — говорить Наталя.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів

Фото: Даніїл Токмаков

Відео: Даніїл Токмаков

Редактор: Софія Скиба

Посилання скопійовано в буфер обміну