Хочу, щоб вони відчули життя «тут і зараз»: режисерка з Кривого Рогу про творчість і всиновлення

Осінній день для 15-річної Юлії Морозової розпочинається з дистанційки.

До школи "онлайн" уже всі звикли: то карантин, то війна. Після уроків Юля сідає на ровер і їде на вулицю Армавірська, 28 — у Шелтер Плюс, щоб встигнути на репетицію театральної постановки.

Вона займається в театральній студії вже 6 років, але ніколи не отримує головні ролі. Режисеркою там є її мама.

Вона хвилюється, щоб люди не думали, що вона головні ролі віддає мені, бо я донька. А у мене це класно виходить! — каже Юля трохи обурено.

Зараз Юлія — школярка, пластунка, волонтерка й акторка. Вона дуже стримана, наполеглива і, безперечно, талановита. А я пам'ятаю цю дівчину з 2017 року: і батьки, і всі навкруги називали її Юля Дзиґа, і це описувало характер 9-річної дівчинки. Тоді вона всього рік була у родині Морозових, які в 2016 році взяли її під опіку. Перший рік адаптації і для неї, і для прийомних батьків був непростим.


Зараз кожен день Юлі проходить у "Шелтері". Вона тут волонтерить зі своїми батьками, готується до вистави і приглядає за молодшим братом — 7-річним Марком, якого Євгенія і Роман Морозови взяли під опіку за 2 місяці до початку повномасштабної війни. Тепер і Юля, і Марко залучені до творчості і волонтерства.

Я вірю, що через роки діти згадуватимуть, що теж активно допомагали перемозі України, — говорить Євгенія.

Творчість — як можливість відволіктися від війни

З початку відкритого вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року до студії "Ті самі гойдалки" Євгенії Морозової-Попової долучились діти й підлітки, що переїхали до Кривого Рогу з тимчасово окупованих територій.
Вистави й репетиції студії теж набули іншого сенсу — жодна зустріч не обходиться без розмов про війну. Цього року "творчий сезон" восени не відкривали, бо він по суті й не закривався — репетиції тривали усе літо.

Ми розуміли, що дітям і підліткам треба відволікатися, — каже Євгенія у перерві між заняттями. — Коли до студії долучилися діти переселенців, ми знайомились.І одна дівчина говорить: "Я Ліза, з Маріуполя, я обожнюю фотографувати". І далі, сніжним комом, наступна людина: "Ліза з Маріуполя любить фотографувати, а я Оля з Херсону, ненавиджу орків".

Женя говорить: підлітки, які переїхали з окупованих територій і почали займатися в її студії, у перші місяці буквально весь час говорили про пережите в окупації. Приміром, дві родини виїжджали з Херсонського напрямку на машинах. Одна з них підірвалася на ворожій міні – люди загинули. В іншій машині були дівчина з дитиною. Вона втратила чоловіка, батька й інших родичів.


Режисерка згадує: колектив мав щось вигадати, щоб втішити і цю дівчину, й інших людей, які втратили на війні.

Коли у "Шелтері" був фестиваль "Картонівка", наша студія виступала з театралізацією, — говорить донька Жені Юлія. — І на книгодень, читали фрагменти з "Хронік Нарнії", "Гаррі Поттера". Зараз я асистую в проєкті "Літня пригода ТУТ". Творчість допомагає давати раду емоційним "гойдалкам". Меншає думок на кшталт "ми всі помремо" більшає — "ми під надійним захистом". Ще я почала вишивати. Просто пхаєш голку у тканину, і це та-а-к допомагає впоратисяз емоціями!

Тут і зараз: книгодні, мумі-тролі й повітряна тривога

Ми розвантажували 7 тонн продуктів щоранку, 5 тонн на вечір роздавали, — згадує Євгенія про перші місяці великої війни і роздачу гуманітарки в Шелтері. — Врешті переселенці запитували, чи можна до нас приходити дітям просто погратися. І тоді я зрозуміла, що ми маємо щось вигадати для них.

Євгенія з чоловіком Романом понад 20 років волонтерять в культурно-громадському центрі "Шелтер Плюс", що на Армавірській, 28. За ці роки тут втілювали різні проєкти: інклюзивний мистецький проєкт "Краще Разом", режисеркою якого і є Євгенія; тут працює студія звукозапису, дитячий клуб розвитку "Схованка" як альтернативна освіта для школярів, платформа з наставництва для дітей-сиріт тощо. Коли почалась війна, Шелтер, виправдовуючи свою назву, продовжив давати прихисток і допомогу тим, хто її потребував.

Шелтер Плюс завжди був безпечним місцем для різних людей, — каже Женя. — Я зрозуміла, що війна — найголовніший момент в історії Шелтера. Він рятуватиме людей, і я хочу бути до цього долученою .

Навесні Шелтер допомагав внутрішньо переселеним гуманітаркою — продуктами й засобами гігієни. Вже тоді кількість переселенців у місті перетнула 50 тисяч.


Влітку 2022 року в Шелтері з'явився проєкт "Літня пригода ТУТ". Філософія його в житті "тут і зараз": поки триває війна, поки звучить повітряна тривога, поки люди розкидані по світу. У Шелтері організували книгодні для дітей і підлітків з Кривого Рогу і для тих, що переїхали з окупованих територій. Кожна локація тоді була тематичною: по "Гаррі Поттеру", "Хронікам Нарнії", "Медведику Паддінгтону" – всі вони про дружбу, цінності і любов, якої нині часто бракує.

На книгодні з дітьми й підлітками ми читали книжку про Паддінгтона, — говорить Євгенія. — Згадували, що він так само був переселенцем. З маленькою валізкою і запискою від тітки він потрапив у невідоме місто до незнайомих людей. Я хотіла дати зрозуміти: незрозуміла ситуація може перетворитися на цікаву мандрівку-пригоду, якщо ти будеш відкритий до подій і людей, які хочуть тобі допомогти.

У рамках проєкту "Літня пригода ТУТ" у Шелтері був захід, пов'язаний з Туві Янсон, її історією про мумі-тролів. Авторка писала про них під час Другої світової. В цих історіях жодного слова про війну, але згадуються катаклізми, які перевертали життя персонажів, але завдяки друзям і сім'ї, що завжди були поруч, вони переживали це краще. У Шелтері зробили родинний театралізований захід, квест. Сім'ї переселенців мандрували по пунктах, і теж долали випробування.





Женя довго добирає відповідь на питання, чому вона, її чоловік і двоє дітей всі ці 7 місяців залишаються у Кривому Розі і практично без вихідних працюють і волонтерять. Врешті говорить:

Я знаю точно, що є люди, у яких є сила рятувати себе. Є здатні рятувати себе і свою родину, сусідів. А є ті, що можуть рятувати всіх навколо.

Знайома Євгенії на початку великого вторгнення сказала їй: ти не виїжджаєш, бо тобі, мабуть, не так шкода дітей, тому що вони прийомні.


Женя посміхається.

Це зовсім не про те. Це мої діти. Вони мої рідні. Не по крові. Не біологічно мої рідні. Але мої, рідні, — це 100%. Ми не в рожевих окулярах. Ми знаємо, що може статися з патріотами, які всі ці роки активно оголошували свою позицію. Але все одно прийняли рішення лишатися тут. Бо ми потрібні тут, у Кривому Розі.

Євгенія і Роман Морозови вже декілька років виховують Юлю і 9 місяців — Марка. Женя наголошує: замисліться про тих всіх дітей-сиріт, що через війну набули такого статусу і про подальшу загрозу потрапляння їх в інтернатні заклади, де для дітей не можуть забезпечити ані індивідуального підходу, ані надати ту любов і піклування, які діти можуть отримати в родині. Якщо ви думаєте над всиновленням і бажаєте дізнатись досвід родини Морозових, напишіть Євгенії.
Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю «Першого Криворізького» і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.