Він з дитинства не плакав, – історія полоненого нацгвардійця з Кривого Рогу, який був на «Азовсталі»

Головне фото новини
Фото: Перший Криворізький
1kr.ua
Про 43 дні без зв’язку із сином, який 24 лютого виїхав на завдання у Маріуполь і дивовижне звільнення з полону російських окупантів. Це історія про криворожанку Вікторію Коробко, яка всім серцем вірила, що її первісток Кирило, військовослужбовець НГУ, з полону повернеться додому живим.

Ми публікуємо цей матеріал у дні, коли світ обговорює черговий злочин окупантів – обстріл місця утримування українських військових, які боронили Маріуполь. Генштаб вважає, що таким чином російські окупанти намагаються приховати катування і розстріли українців з «Азову» та інших військових.

Бути водієм


Криворіжцю Кирилу Коробку 21 рік. У 2020 році Кирила призвали в армію. Хлопець служив у 21-шій окремій бригаді охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського, або як її називають у Кривому Розі, частині 3011 національної гвардії України.

Після піврічної строкової служби у жовтні 2020 року Кирило підписав контракт, адже мав фахову освіту – закінчував криворізький автотехнікум, де став водієм категорії С, а отже має право водити вантажівку. До повномасштабного вторгнення солдат Коробко їздив у східну частину країни лише кілька разів – у Волноваху у якості водія.


Тут, у Кривому Розі, він також був водієм – півтора року їздив на вантажній автівці, так званій “вахтівці”. Хлопець возив товаришів по службі на чергування, коли ті патрулювали Кривий Ріг – у вихідні чи на свята, наприклад. Так мало бути й у лютому 2022-го.

Я знала, що щось може трапитися, тому коли він 23 лютого вийшов з квартири – у мене відкрився просто потік сліз. А 24-го лютого він мав виїхати о 6 ранку, а о 5 вже почалася війна. Звичайно, я телефонувала йому і питала, куди їдете.
Він сказав: це наказ, ми маємо забрати своїх хлопців

Його рішення


Кирило з народження був впертим хлопцем, поради батьків завжди вислуховував, але рішення завжди приймав сам, розповідає його мама Вікторія.

Як мама я розуміла, що може трапитися різне – в країні кілька років АТО. Коли він вирішив підписати контракт, я говорила, що хвилююся, але прийняла його рішення і поважаю його


За три дні до початку війни, коли Кирило сказав родині, що їхатиме на Донеччину, звичайно, у родині була відверта розмова. Військові вирушили у Маріуполь.

Навіть коли оголосили бойову тривогу, ми до кінця не усвідомлювали, не думали, що буде все так. Усвідомлення того, що все дуже серйозно прийшло лише тоді, коли стався перший “приліт”. Ми тоді були вже на “Азовсталі”. Там ми пробули десь до 8 березня

Вдома його лишилися чекати мама з татом, молодший 12-річний брат, кохана, бабуся.

43 дні тиші


Протягом першого тижня Кирило телефонував додому, а вже 2 березня попередив, що зв’язку не буде. Про долю дитини подружжя Коробко, його молодший брат і кохана не чули 43 дні. Коли Кирило отримав поранення, військові повідомили батькам, що син живий.

“Травму я отримав 10 квітня. Ми стояли у невеличкому містечку, зайшли кадировці, кинули гранту і уламки потрапили в ногу. Першу допомогу надали побратими, а потім вже медики в “Азовсталі”. Все, як у лікарні, тільки у підвалі”, – розповідає Кирило.

Полон


“У полон нас в основному вивозили “ДНРівці”, не росіяни. Вони майже не контактували з нами, тільки давали накази. Спочатку нас утримували в Оленівці Донецької області. Вони нас, знаєте, не звинувачували, а більше якось залякували та намагалися деморалізувати: мовляв, ми нікому не потрібні, нас всі кинули та ми будемо відбудовувати там все”, – розповідає Кирило.

Ті, хто утримував Кирила і його побратимів, не били, не катували, годували, і навіть надавали щось схоже на медичну допомогу – принаймні робили перев’язки і давали які-не-які знеболювальні.

Вірити та чекати


Родини військовослужбовців зверталися до командирів частини, записували звернення, просили про деблокаду Маріуполя, але на той момент ніхто не міг дати відповіді, адже не знали чого ще чекати від ворога.

Те, що його звільнили, ми досі вважаємо дивом. Звільнили тільки чотирьох зі 158 утримуваних…про це дуже боляче говорити
Чому випустили саме його – досі ніхто не може зрозуміти – чи то молитви, чи то просто випадок, а чи окупантам не хотілося морочитися із пораненими.

Кирило ніколи не плакав – із самого дитинства. Він був і є дуже сміливим хлопцем Ось ця беземоційність, холодний розум, мабуть, і вберегли його

Родину постійно підтримували друзі Кирила, однокласники, однокласниці та шкільна вчителька із 74 школи.

Перший обмін зірвався



Кирила і кількох його співслужбовців мали передати українській стороні 23 червня, але тоді росіяни сказали, що щось зірвалося. Знову ж таки – говорили, що винна Україна. Наступного разу полонених вивозили через тиждень – вже 29 червня.

Ввечері нас (полонених українців, - авт.) вишикували, назвали прізвища, ми вийшли, швидко завантажилися у КАМАЗ. З з 20-ї години й до 17-ї вечора ми були в дорозі постійно

Коли чоловік прийшов і сказав Вікторії, що син невдовзі буде вдома, жінка спершу не повірила.

Кажу: це жарт?.. Коли зрозуміла, що ні – одразу поїхали туди, звідки можна було забрати Кирила [...] Я бачила його стан, тому просто тихенько обійнялися і не плакали – виплакали все дорогою до нього

Кирило посміхається, коли говоримо про те, чого найбільше хотілося. Весь час несення служби і полону не вистачало чогось солодкого.

Тепер на хлопця чекає тривала реабілітація після отриманого поранення, емоційне відновлення та бабусин “Наполеон”.

Взагалі-то мама казала, що спече свій фірмовий “Наполеон” вже для правнуків. Але коли Кирило потрапив у полон, вона щодня казала “хай тільки повернеться, хай тільки повернеться




Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.



Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.


Новини 1kr.ua в Tеlеgram

Ми в соціальних мережах

Суспільство

Booking.com