Був екіпірувальний центр, став військторг — історія криворізького підприємця

Криворіжець Кирило Тохтамиш — один з тих, хто працює на спільну перемогу українців над російськими загарбниками. Він співвласник екіпірувального центру “Великан”, волонтер, веломеханік із золотими руками, кажуть у криворізькій велородині, та сім’янин. Кирила добре знають у велотусовці Кривого Рогу — чоловік давно займається активним туризмом, а у 2013 році відкрив магазин “Великан”.

Задовго до повномасштабного вторгнення військ рф в Україну, Кирило започаткував благодійний проєкт “Добровер”.

Люди жертвують свої старі велосипеди, Кирило їх ремонтує та віддає тим, кому вони потрібні: багатодітним сім’ям, людям, які проходять реабілітацію від наркозалежності і просто людям, які не можуть собі дозволити купити його.
А зараз велосипеди потрібні тим, хто вимушено переїхали у Кривий Ріг, рятуючись від війни. Люди переїжджають у наше місто цілими родинами.

“Не можна відміняти дитинство, — говорить Кирило, — Кожен раз, коли хтось отримує дитячий велосипед, мені стає дуже спокійно: ці люди впевнені, що все буде добре.”

Велосипеди потрібні людям, які влаштувались у Кривому Розі на роботу та вийняли житло далеко від транспортних розв’язок: їздити на ровері і дешевше, і до роботи ти точно дістанешся, бо ж маршрутки або ходять з великим інтервалом, або й їх зовсім немає у потрібному тобі району. Комунальний транспорт зараз, коли по кілька разів на день лунає сигнал повітряної тривоги, теж не надто надійний засіб для пересування містом.

Кирило Тохтамиш каже, що не вірив у початок повномасштабної війни: “Ми живемо у XXI столітті, навколо цивілізований світ. Я думав, що дипломати зможуть домовитись”.

24 лютого у мами Кирила був день народження, замість привітань син повідомив про початок війни.

Пізніше в цей таки день Кирило зустрівся з напарником у магазині. Разом думали, що робити далі.
До них звернулись хлопці з тероборони і волонтери, попросили туристичне спорядження. І великанівці все віддали. Так за один день у магазині залишились пусті полиці із туристичним стафом. Волонтери запропонували хлопцям гроші.

“Ми взяли небагато, тому що в нас немає вільної готівки, все йде в оборот, а якщо нам довелось би з родинами евакуюватись, то потрібні була саме готівка. До того ж, якщо ми роздамо все, тоді ми закриємося і ніхто нічого не роздобуде”.

Два тижні екіпірувальний центр не працював, Кирило і його напарник Віктор були в шоці — хлопцям ніколи не доводилось працювали у режимі війни.
Пізніше почали отримувати запити від військових — туристичне спорядження споріднене з військовим: ті самі рюкзаки, каремати, спальники. Люди приходили весь час і питали про них.

Кирило вирішив, що буде корисний на роботі: “Я знаю, де дістати, де хороша якість, я в цьому розбираюсь”.

Настав час виходити і працювати.

У середині березня Кирило почав обдзвонювати постачальників: хтось закрився, хтось переїхав, когось розбомбили, але когось він все ж знайшов і зміг у Кривому Розі стабільно постачати туристичне спорядження.

“Я спілкуюсь з військовими, вони мені підказують, чи ці речі підходять для них, чи ні. Тоді я привожу їх багато, — говорить криворіжець. — Хай у всіх буде можливість придбати необхідні речі у одному місці. В цьому я бачу свою місію під час війни”.
Тероборона формується, не все спорядження видається, лише найнеобхідніше. А речі комфорту — ні. Але вони теж дуже потрібні бійцям, і тому вони купують їх самі.
“Я вважаю, що це показує згуртованість нації — люди не чекають, поки їм щось видадуть, вони просто розуміють, що треба зробити свій внесок і йдуть самі докупають те, що їм не видали”, — ділиться Кирило.

Родина Кирила, дружина і діти, теж у Кривому Розі.

“Тут є я, родичі. Тут все зрозуміло. Я вважаю, що поки що тут більш безпечно, не бачу сенсу кудись від’їзжати,” — говорить він, — Ми працюємо і будемо працювати надалі, поки є така можливість. Використовую свої знання, коли до мене звертаються волонтери. Я, звичайно, вірю у перемогу, і роблю для цього все, що можу.”