У Кривому Розі жінки створили простір, який повертає до життя

Війна, як би парадоксально це не звучало на перший погляд, спричинила ріст різного роду громадських ініціатив, масштабних і не дуже, формалізованих і неформальних. Активні небайдужі люди стараються щось робити для свого міста, громади чи окремих її спільнот. Або самі створюють навколо себе спільноти, як це зробила Олена Корж, назвавши її «Простором відновлення».

Є ті, кому важче, ніж іншим

Пасіонарій за своєю природою, Олена завжди переймалась проблемами міста, інших людей, та долучалась до їх вирішення. А коли у її сім'ю прийшла біда, Олена зрозуміла, що у цей надзвичайно складний час, коли і практично здоровій людині буває не так просто не поїхати дахом, є ті, кому важче за інших. Це рідні та близькі людей, котрі мають діагностовані психіатричні захворювання, або розлади ментального здоров'я, які тільки далися взнаки. Коло спілкування таких людей почасти обмежене лише сім'єю, а батьки іноді навіть соромляться своїх «не таких, як всі» дітей. Однак і ті, і інші потребують більшої соціалізації, доброзичливого спілкування та більше позитивних вражень від життя.

Шукаючи допомоги, підтримки та корисних життєвих порад у інших, Олена згодом дійшла висновку, що вона сама теж може бути такою допомогою і підтримкою.
Не всі поставились з розумінням, коли вона через соцмережі відкрито розповіла про проблеми зі здоров'ям доньки, бо наявність ментальних розладів у нашому суспільстві все ще є предметом стигми. Та Олена закликала рідних і близьких людей з проблемами ментального здоров'я об'єднатись у спільноту, щоб бути підтримкою і допомогою один одному.

Дбати про себе

Заклик без відгуку не залишився. Хоча первинно анонсована направленість спільноти була дещо трансформована і розширена: її членкинями стали жінки, які в силу тих чи інших обставин, зумовлених переважно війною, потребували, як-то кажуть, ковтка свіжого повітря, якогось морального перезавантаження та розради. Яким треба подбати про себе, відволіктися від тяжких реалій.

Адже психологи кажуть, що для того, аби впоратись із життям, яке у війну перетворилось на виклик, зберегтися та мати сили підтримувати інших, треба піклуватись про себе. Треба споглядати красиве, хороше і цінне - це збалансує важке.

Маршрути вихідного дня

За ті кілька місяців, упродовж яких реалізується ця ініціатива, у спільноті відбувся майстер-клас із виготовлення суші та ролів - було цікаво, смачно та по-доброму. Була практика з йоги, яка підходить навіть тим, хто ніколи йогою не займався, бо знати, що таке чакри чи прана, не вимагалось.
Ще у спільноті практикують спільний перегляд фільмів, спільні походи на каву чи в лазню, настольні ігри. А ще - танці. Майстер - клас із бачати був просто гарячим! Тих, хто вважав, що танці - то не його, запрошували тим паче. Врешті усі танцювали, хто як умів, вчилися, сміялися і просто отримували задоволення, не соромлячись бути собою.
Членкині спільноти невтомно відкривають собі та одна одній красу міста, буваючи в місцях, про існування яких раніше багато хто навіть не здогадувався. Цікавою прогулянкою - відкриттям став похід на Білу гору, з якої, кажуть, видно весь Покровський район, та кар'єр, схожий на озера в Канаді.

Встигли побувати дівчата і на Кінному дворику у Тернівському районі, який належить фермерам Оксані та Олександру. Оксана практикує іпотерапію, допомагаючи людям відновлювати здоров'я з допомогою коней. Вирішили приїжджати туди ще, не тільки на екскурсію, а й допомагати по господарству та підтримувати фермерів.

«Посадити квітку в задоволення»

Наше медіа приєдналось до спільноти під час поїздки в Новоіванівку на фазенду до неймовірно цікавої людини - Валерії Міхно. Лічені кілометри від Кривого Рогу - і ніби потрапляєш у інший світ. Світ людини, яка у своїй діяльності поєднала медичну освіту з любов"ю до рослин і всього живого. Навіть затрудняюсь, як її номінувати: підприємиця, фермер, авторка і виробник косметичної продукції, популяризаторка здорового способу життя чи чорноробоча з обробітку двох гектарів землі. Як жартує сама пані Валерія, два гектари їй дали, а двох рабів не дали. Тому «раби» до неї приїхали добровільно. Щоб побачити павичів і цісарок, прямо з дерева посмакувати кизилом, висадити півонії, назбирати яблук і взяти собі їх на гостинець. І завершити екскурсію з елементами трудотерапії чаєм з інжиру, який вирощено на цій-таки фазенді, скуштувати азиміну і обов'язково здати пані Валерії кісточку.



На наступні вихідні дівчата планували фотозустріч у Інни, яка запросила їх до себе у неймовірно красивий квітучий дворик, щоб серед осінніх квітів провести фотосесію. У подальших планах спільноти був майстер-клас із виготовлення ароматичних свічок та знайомство з підводним плаванням.
Усе це - на принципах добровільності з боку приймаючих сторін та самоорганізації- з боку спільноти, і за власний кошт, якщо потрібно нести якісь витрати. Для інформування та обміну враженнями створено групу у Телеграм, яка так і називається - «Простір відновлення».

Перебуваючи у Новоіванівці у Валерії Міхно разом зі спільнотою «Простору відновлення», не могла не поцікавитись: кому ця зустріч більше потрібна - їй, чи тим людям, яких вона приймала.
- Я думаю, що це потрібно і мені, і їм, - відповіла пані Валерія. - Зараз я виступаю, мабуть, в ролі людини, до якої можна приїхати в гості, на велику територію, позбирати фрукти, ягоди без ядохімікатів, відпочити з павичами, попіклуватись про трьох собак та трьох кішок, які підібрані на вулиці. Можна допомогти, можна помилуватись квітами, можна скуштувати екологічно чистих продуктів. І я хочу, щоб у мене була велика ділянка з гарними квітами, гарним садом. Ця мрія потрошку втілюється в життя, рослин багато. Але є ще куди садити, є ще мрії щодо рослин та сортів. Я хочу великий колектив, який також хоче цим займатись, хоче відпочити від міста душею і тілом. Дівчата сказали, що вони приїхали на трудотерапію. Мені з Харкова подружка якраз надіслала здоровенну коробку з квітами. І ця команда вздовж саду висадила велику грядку з класними півоніями. Окрім того, дівчата куштували зизифус, я їм розказала про користь кизилу, як його правильно їсти, правильно збирати. Скуштували і азиміну трилоба, доволі екзотична рослина для України, але вже поширюється, її знають і полюбляють. Зараз по сезону яблука, кизил, азиміна, трошки інжирів.
На фазенді у пані Валерії є така поки що занедбана місцина, де вона хоче створити зону відпочинку.

- Я хотіла її створити ще до того, як до нас прийшов «братський» народ, через них ця ідея трошечки загальмувалась, але працювати треба, жити треба. Ми не можемо життя відкладати на потім, тому зона відпочинку буде. Там треба ще досадити сосни. Там ростуть дерева гінкго білоба, іще висадяться, саджанці в мене вже є, я сама висівала з насіння. Досадимо ще гарні квіти, за зиму зберемо матеріал, дерево, піддони, вже є бажаючі, з ким ми разом, своїми ручками, будемо робити садові меблі, зробимо мангальну зону, і там буде йога-зона для дівчат. Просто можна буде приїздити, розстелити килимок і позайматись йогою. Музика, колонка, медитаційні записи - це все є, і це будуть по сезону фрукти, ягоди, якась їжа, яку ми готуватимемо самі, з екологічно чистих продуктів. Цією зоною відпочинку зможуть скористатись всі бажаючі. Єдине правило: порядок. Не смітити, не шкодити, не бити, не ламати рослини. Якщо хтось захоче посадити квітку, це вітається. Допомога дуже вітається. Ділянка велика, загальною площею два гектари, зайвими руки ніколи не будуть. Але я не люблю, як казали раніше, при Радянському Союзі, напрацюватись і десь там вмерти на грядці. Кожен труд має приносити задоволення. Посадити квітку - в задоволення, обрізати дерево - в задоволення, он погодувати павичів, знятись з ними - теж в задоволення. Тим більше, дівчата бачили: тварини, птахи всі товариські, всі дуже цікаві, вони охоче спілкуються з людьми, - розповіла пані Валерія.

«Бачу жінку, яка повернулася до життя»

Співорганізаторкою «Простору відновлення» разом з Оленою Корж виступила Тетяна Бистрова.
- Коли ми з Тетяною почали говорити про створення спільноти, я зрозуміла одну дуже важливу річ: іноді найкращими людьми поруч із нами стають ті, хто сам пройшов крізь найважчі випробування. Тетяна чекала свого коханого чоловіка з війни. З надією, любов'ю і вірою, що одного дня він повернеться додому. Але її чоловіка взяли в полон. Потім був вирок - 15 років! Є речі, які важко навіть уявити. Є біль, який неможливо пояснити словами. Є періоди життя, коли здається, що земля просто зникає з-під ніг. Тетяна пройшла через це. Але сьогодні я дивлюся на неї - і бачу не лише жінку, яка пережила страшне. Я бачу жінку, яка повернулася до життя. Вона знову усміхається. Вона має сили. Вона хоче творити. Хоче бути поруч з іншими. Хоче підтримувати, слухати, обіймати, говорити й просто бути тією людиною, біля якої можна видихнути. І саме тому я дуже рада, що Тетяна погодилася стати співорганізаторкою нашої спільноти. Ми створюємо простір, де жінці не потрібно вдавати, що вона сильна. Де можна прийти втомленою. Можна поплакати. Можна помовчати. Можна розповісти свою історію. А можна просто випити кави з жінками, які тебе зрозуміють. Ми хочемо, щоб наш простір був місцем, де жінка поступово згадує: «Я - не тільки те, що зі мною сталося. Я - жива. Я маю право на радість». Тетянина історія для мене - саме про це. Про те, що навіть після найтемнішого періоду життя в людині може знову з'явитися світло. І я дуже хочу, щоб у нашій спільноті таких історій ставало більше. Не тому, що ми забуваємо біль. А тому, що вчимося жити далі, не втрачаючи себе, - написала публічно Олена Корж.

- Олено, читаю твої слова і думаю про те, як дивно іноді складається життя, - відповіла їй Тетяна Бистрова. - Ще зовсім недавно ми просто жили кожна своє життя, а сьогодні разом створюємо простір, якого, можливо, нам самим колись так не вистачало. Я не вважаю себе сильною жінкою. Я просто знаю, що навіть після найтемніших періодів можна одного дня знову захотіти сміятися, творити, любити, мріяти й бути серед людей. І якщо наша історія допоможе хоча б одній жінці подумати «А може, і я ще зможу?» - значить, ми вже робимо щось дуже важливе. Нехай наш простір стане саме таким місцем - де можна прийти різною. Втомленою. Розгубленою. Сильною. Щасливою. Мовчазною. Готовою почати все спочатку. Ми не обіцяємо забрати біль. Ми хочемо нагадати, що життя значно більше за те, що з нами сталося. Я теж дуже рада, що ми йдемо цим шляхом разом. І дуже хочу, щоб до нас приєдналося багато жінок, які одного дня скажуть: «Я знову відчуваю себе живою».