Вистава під землею і палки в колеса від місцевої влади. 10 років криворізькому театру Ave

Криворіжець Павло Осіков жартує, що найскладнішим у виставі у штольнях в 30 метрах під землею була не провести виставу, а спустити 18 стільців для глядачів. Це був екстрим-театр «Шум» — один із найбільш незвичних проєктів криворізького театру одного актора Ave. Вистави проходили у Кочубеївських штольнях, куди глядачів привозили маршрутками. Одночасно приїхати могли 18 людей — саме стільки вміщував трансфер; всі місця були зайняті. На виставу до Паші приїжджали навіть глядачі із Запоріжжя, Нікополя та Дніпра.

Але перш ніж опинитися під землею, театр Ave пройшов значно довший шлях — від звичайної квартири до великих сцен, фестивалів, вуличних перформансів і знову до квартири. За десять років театр не раз змінював місце, формат і спосіб роботи. І щоразу це було пов'язано з необхідністю шукати новий простір для вистав.

Почалося все з квартири

Театр одного актора Ave з'явився у 2016 році. Його заснував криворіжець без театральної освіти, якого звати Павло Осіков, перші покази вистави відбулися у звичайній квартирі — на початку не було грошей. Замість спеціальної тканини для вікон він використав великі чорні сміттєві пакети.

Перші вистави також стали своєрідною школою для самого автора. Павло почав запрошувати людей, які могли дати професійний відгук: дикторів радіо, вчителів української мови, філологів, людей, які працювали з кіно. Одні підказували, як краще вимовляти слова, інші радили змінити візуальну складову вистави.

Згодом Ave вийшов за межі квартири. Театр почав грати на інших майданчиках, зокрема в антикафе, на фестивалях, на Малій сцені театру Шевченка та в «Академії руху». Команда долучалася до вуличних перформансів і навіть їздила виступати до Польщі.

Одним із найбільш незвичних приміщень стала «Башта» на 95-му кварталі. Саме приміщення знаходилося між третім і четвертим поверхами, і потрапити туди можна було лише з четвертого — після чого доводилося спускатися вниз.

Під час пандемії COVID-19 театральні майданчики закрилися. Для Ave це означало повернення до формату, з якого все колись почалося. Знову квартира. Цього разу — на 173-му кварталі. Але за кілька років театр встиг змінитися. Тут уже були світло, звук, декорації, команда, репутація та аудиторія. Усього 18 квадратних метрів приміщення могли вмістити до 20 глядачів, актора й декорації. А потім з'явилася ідея, яка здавалася майже абсурдною: якщо звичайні театральні майданчики недоступні, можна зробити сцену там, де її взагалі ніхто не очікує побачити.

Так театр опинився під землею.

Вистава, для якої треба було спуститися на 40 метрів

Краєзнавець та екскурсовод Іван Найденко одного разу привіз Павла до Кочубеївських штолень у Кіровоградській області. Саме там він запропонував подумати про виставу в підземеллі. Спочатку Павло не розумів, що взагалі можна зробити в печері. Потім згадав історію, яку згодом використав як основу постановки, — сюжет біографічної драми «127 годин». У ньому альпініст опиняється затиснутим каменем і, щоб вижити, приймає рішення ампутувати собі руку.

У штольнях ця історія отримала зовсім інший ефект.

У виставі використовували великий валун, який мав створювати враження, що рука героя справді затиснута. Був і туристичний ніж. У фіналі глядачі бачили бутафорську руку. Через темряву, мінімальне освітлення і близькість до актора сцена виглядала значно реалістичніше, ніж могла б на звичайній театральній сцені.

Саме ця постановка стала основою екстрим-театру «Шум».



Щоправда, разом із новим майданчиком театр отримав і нові правила. Глядачів просили приїжджати у спортивному взутті, не вдягати біле і не приходити на підборах. Причина була не в дрес-коді. У штольнях жили кажани.

У 2019 році квиток на «Шум» коштував 350 гривень. Для київських колег Павла ця ціна здавалася зависокою: вони розповідали, що в Києві квитки на їхні вистави коштували близько 200 гривень. Але тоді значна частина вартості квитка йшла на трансфер. Сам театр і команда отримували лише невелику частину.

Сцена, якої у Кривому Розі театр не отримав

Історія Ave — це не лише про те, як театр шукав незвичні локації. За словами Павла Осікова, були й випадки, коли проблемою ставала цілком звичайна театральна сцена. Ще з 2019 року театру одного актора Ave не надавали одну зі сцен комунальної власності для проведення вистав. Павло говорить про це без зайвих подробиць, але вважає ситуацію показовою.

Я вже не рвуся туди. Але якщо мені потрібно більше 100 людей, чому я не можу? — каже він.

На його думку, питання тут не лише в конкретному театрі. Комунальні культурні майданчики утримуються коштом платників податків, а тому доступ до них має бути відкритим для тих, хто хоче створювати культурні проєкти в місті.
Тепер Павло сам є військовослужбовцем. І тому, говорить він, ситуація виглядала б ще показовіше, якби після повернення він звернувся по сцену як військовий і знову отримав відмову.

Ще одна історія стосується медіа. Павло розповідає, як під час зйомки перформансу в темряві Микити Грудєва — митця, який працює з гравіюванням на склі, — представники одного з криворізьких телеканалів заявили, що хочуть відзняти матеріал.Але була умова: Павла не можна було показувати в кадрі. Причину йому пояснили просто: редакції нібито заборонено знімати його.

А як мене не брати в кадр? Я ж актор там, — згадує Павло свою реакцію.

У результаті співпраця не відбулася. Був і інший випадок, коли під час розмови із журналістами одного з телеканалів дійшла до доступності простору для людей з інвалідністю, Павло почав говорити про проблему різко — зокрема про те, наскільки мало в місті можливостей для людей з інвалідністю не тільки бути просто глядачами, а й реалізовувати власний творчий потенціал. За його словами, журналісти після цього швидко поїхали.

Чим більше нам забороняють, тим нам більше хочеться показувати вистави, — говорить Павло.

Театр, який робить не лише актор

За десять років Павло встиг переконатися, що театр не існує окремо від своєї аудиторії. Спочатку глядачі підказували йому, як говорити й працювати з текстом. Потім допомагали змінювати вистави. Згодом вони просто поверталися знову — навіть тоді, коли постановка переїжджала на нову локацію.

Павло згадує знайому, яка приходила на всі покази «Індіанці. Сеня. Чорний Джип». Коли вистава змінювала місце, вона щоразу приходила знову. На запитання, навіщо дивитися одну й ту саму виставу кілька разів, відповідала: щоразу вона сприймається по-іншому. Для театру одного актора це особливо важливо. Адже тут немає великої трупи, складної сценічної машини чи десятків людей за лаштунками, а є тільки актор, текст, простір і глядач.

Екстремальний театр «Шум» став одним із найуспішніших проєктів Ave. Його продовжували показувати кілька сезонів, а сам Осіков згадує цей досвід як один із найважливіших у десятирічній історії театру.
Сьогодні ж — повномасштабна війна, служба Павла, повітряні тривоги та ризики для глядачів роблять проведення таких заходів небезпечним. Та театр не припинив існування.


Павло лише поставив діяльність на паузу. Осіков зараз служить у війську, тому не може постійно працювати над новими постановками. Але, за його словами, вистави вже готові — потрібно лише дочекатися моменту, коли їх можна буде повернути на сцену.

Як тільки буде потрібний момент, ми одразу вийдемо на сцену. Вистави вже готові. А я мрію про свій власний майданчик на "п'ятаку", куди може зайти будь-хто, хто цікавиться мистецтвом. Бо театр має бути доступним для усіх охочих. Любіть театр, любіть Україну!