Шість дітей і дев’ять місяців окупації: як мешканка Херсонщини евакуювала родину до Кривого Рогу

Дев’ять місяців без стабільної їжі, світла й води — під постійними обстрілами і в окупації. Надія з Херсонщини виживала разом із шістьма дітьми у прифронтовому Бериславі, ризикуючи життям щоразу, коли виходила по воду чи їжу. Евакуація стала ще одним випробуванням: небезпечна дорога, зруйновані маршрути і страх не доїхати. У Кривому Розі на родину чекало нове життя — пошук житла, нові виклики і водночас підтримка небайдужих людей, яка допомогла втриматися й почати все спочатку.

Журналісти «Першого Криворізького» поспілкувалися з Надією, щоб розповісти її історію евакуації та життя після вимушеного переїзду.

Дев’ять місяців під окупацією

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, родина провела в окупації 9 місяців — без стабільного доступу до продуктів, світла та води. З перших тижнів окупації місто почало швидко змінюватися: магазини спорожніли, постачання продуктів припинилося, а знайти щось необхідне ставало дедалі складніше.

Раціон родини звівся до мінімуму — переважно овочі та невеликі запаси, зроблені раніше.

«Я дітей годувала, наскільки могла. У мене був запас м’яса для них. Сама могла не їсти днями», — говорить Надія.

Щоб забезпечити дітей хоча б мінімально необхідним, мама змушена була виходити з дому під обстрілами. Воду носили вручну — відрами та пляшками, ризикуючи життям:

«Ми ходили за водою під обстрілами. Було дуже страшно, особливо коли починало сильніше бахкати».

Ніч не давала відчуття безпеки: обстріли не припинялися, а вибухи були настільки близько, що відчувалися в будинку фізично.

«Коли лягали спати — над хатою літали ракети. Бувало, що вибухали прямо над будинком, аж шифер підіймало», — розповідає жінка.

У цих умовах родина намагалася триматися разом: Надія разом з дітьми спала в одній кімнаті, щоб у разі небезпеки швидко реагувати. Щоденне життя перетворилося на постійне балансування між побутом і виживанням, де пріоритетом залишалася безпека дітей.

Рішення виїжджати після обстрілів

Після звільнення Берислава ситуація для місцевих жителів не стала безпечнішою — навпаки, місто опинилося під постійними масованими обстрілами. Саме в цей період страх за дітей став визначальним фактором для ухвалення рішення про виїзд.

Переломним моментом став нічний обстріл, коли ракета влучила зовсім поруч із їхнім будинком.

«Через два будинки влетіла ракета. Ми спали всі разом в одній кімнаті. Раптом — сильний спалах, вся хата засвітилася. Люстра розсипалася, двері повідкривало вибухом», — згадує Надія.

Після цього жінка остаточно вирішила шукати можливість евакуації. Уже наступного дня вона разом із кумою почала шукати варіанти виїзду. Втім, зробити це було непросто: організованих маршрутів фактично не існувало, а сам виїзд залишався ризикованим.

«Перед тим розстріляли родину в машині — на одному блокпості окупанти їх випустили, а на іншому — розстріляли. Тому я тримала дітей вдома і не ризикувала. Чекали, поки стане хоч трохи безпечніше», — ділиться переселенка.

Зрештою шанс з’явився випадково — приватний перевізник їхав до Одеси продавати авто й погодився взяти людей. За евакуацію довелося платити — по тисячі гривень за кожного.

Дорога з Берислава стала окремим випробуванням. Родина їхала маршрутом, який напередодні вже забрав життя інших:

«Ми їхали тією дорогою, де за день до того підірвалася машина. Бачили її. Розуміли, що це могло статися і з нами».

Перші дні у Кривому Розі

Після прибуття до Кривого Рогу родину направили до Народного дому, де надавали допомогу евакуйованим. Згодом вони потрапили до прихистку від Центру соціального партнерства «Перспектива», який став першим місцем відносної стабільності після місяців життя під обстрілами. Там родині надали базову підтримку, допомогли з речами та зорієнтували щодо подальших кроків. Важливою стала не лише матеріальна допомога, а й ставлення людей.

«Нас зустріли, як друзів. Це було дуже важливо після всього, що ми пережили», — додала Надія.

У прихистку жінка з дітьми отримали комплексну допомогу — від гуманітарної до психологічної та юридичної. Працівниці закладу, за її словами, створили атмосферу підтримки й прийняття, що допомогло поступово стабілізувати емоційний стан родини.

Окрему роль у цьому відіграли заняття з каністерапії — спілкування з навченими собаками стало для дітей і самої Надії способом знизити тривожність і повернути відчуття спокою.

У цей період Надія почала поступово повертатися до творчості:

«В окупації я навіть ручку не брала. Не хотіла нічого. А тут почала писати вірші й пісні».

Згодом вона здобула перемогу в конкурсі з віршем про рідний Берислав.

Про прихисток вона також написала вірш:

Пошук житла і труднощі багатодітної родини переселенців

Після перебування у прихистку родина почала шукати житло. Це виявилося одним із найскладніших етапів.

«Ніхто не хотів здавати квартиру, бо в мене шестеро дітей, навіть з тваринками частіше можуть прийняти, ніж з дітьми», — ділиться жінка.

Зрештою їм вдалося знайти житло, хоча умови були непростими. Згодом родина переїхала до більш комфортної квартири.

Паралельно Надія навчається на виховательку, завершує дипломну роботу та проходить педагогічну практику. Її діти також навчаються, а старший син планує працювати.

У Кривому Розі родина зіткнулася з упередженим ставленням:

«Дітей виганяли з майданчиків, казали: ви ВПО, ви тут ніхто. І мені намагалися сказати, що я тут ніхто».

Попри це, з часом з’явилися нові соціальні зв’язки, підтримка та коло спілкування. Діти адаптувалися, знайшли друзів, а родина поступово інтегрувалася в нове середовище.

«Берислава вже немає. Його стерли»

Повернення до Берислава Надія не розглядає:

«Берислава вже немає. Його стерли».

Там залишилося попереднє життя родини — дім, побут, знайомі вулиці, звичне оточення та спогади. Але разом із цим — і втрати, які вже неможливо повернути.

Під час одного з обстрілів загинули її собаки, яких вона залишила під наглядом рідних.

Окремим болючим рішенням стало розлучення з матір’ю, яка потребувала постійного догляду. Її забрали родичі, щоб Надія могла евакуювати дітей.

Наразі питання власного житла для Надії залишається відкритим і одним із найскладніших.

«Треба будувати майбутнє тут. Повертатися в руїни з дітьми не хочу. Та й немає куди повертатися», — каже вона.

Сила, що сформувалася під час випробувань

Під час окупації пріоритетом Надії була безпека дітей. Усі рішення в родині вона підпорядковувала саме цьому — як поводитися вдома, коли виходити назовні, і що робити у випадку загрози. Щоб мінімізувати ризики, вона заздалегідь пояснила дітям, як діяти в небезпечних ситуаціях. У родині були чіткі домовленості та алгоритми поведінки, які діти знали і виконували:

«Я навчила дітей: якщо чуєте “йдуть орки” — потрібно одразу ховатися. Маленька донька, їй було два роки, вже знала, що треба залізти в шафу й сидіти тихо».

Старшим дітям Надія пояснювала більш складні сценарії — як діяти разом, куди рухатися, як допомагати молодшим і де шукати укриття. Це дозволяло зберігати організованість навіть у стресових умовах.

«Діти знали, куди йти ховатися в інший будинок, через які двори. У них був чіткий план дій», — говорить мати.

Ці інструкції стали способом зменшити ризики та забезпечити базовий рівень контролю в умовах постійної небезпеки.

«Я не маю права розкисати»

Надія підкреслює, що не може дозволити собі слабкість у ситуаціях, коли діти повністю залежать від неї:

«Якщо я сяду й буду плакати — діти не відчують підтримки. Я маю бути сильною заради них».

Це рішення не про відсутність емоцій, а про відповідальність, яку вона несе щодня. У її випадку саме ця внутрішня дисципліна допомагає тримати баланс між власним виснаженням і необхідністю залишатися опорою для родини.

Сила, за словами Надії — не стан, а процес — постійна робота над тим, щоб утримувати родину, адаптуватися до нових умов і поступово відновлювати життя, яке було втрачено через війну.