«Ми даємо шанс вижити»: історія лікарки, яка евакуює пацієнтів з прифронтових регіонів

В інтерв’ю "Першому Криворізькому" Ольга розповіла про ризики у роботі, складні рішення в дорозі та історії пацієнтів, для яких евакуація стала єдиним шансом на життя.

Свій професійний шлях Ольга розпочинала на «швидкій», проте з часом відчула потребу в змінах.

"Я працювала лікаркою швидкої допомоги "103", але згодом зрозуміла, що хочу дещо змінити масштаб своєї роботи", — згадує вона.

Війна змусила лікарку переосмислити своє місце в професії.

"Я хотіла бути там, де моя допомога найбільш потрібна у нинішніх реаліях війни, і там, де її бракує у зв'язку із ситуацією в країні. Мені стало важливо не просто надавати екстрену допомогу, а більше допомагати цивільним та військовим, які постраждали саме у прифронтових зонах", — пояснює Ольга.

Головною метою для неї стала медична логістика: вивозити людей із небезпечних районів туди, де ресурси лікарень дозволяють надавати повний спектр допомоги.

"Хотілося евакуювати їх у більш безпечні міста та лікарні, де вони могли б отримувати більш кваліфіковане лікування. Саме так я прийшла в евакуаційну медицину і почала працювати з "Лікарями без кордонів".

На початку своєї роботи Ольга надавала допомогу на найгарячіших напрямках Донеччини: Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ, Покровськ.

"Перший виїзд запам'ятався станом повної зібраності. У такі моменти не думаєш про небезпеку, фокус завжди на пацієнті — на тому, щоб швидко та якісно надати допомогу. Ми забирали людей зі стабілізаційних пунктів, а іноді доводилося працювати і безпосередньо в самих "стабах" під час масованих надходжень поранених".

Лікарка зізнається, що виділити один конкретний випадок важко, адже на початку роботи виїздів було надзвичайно багато.

"Ти просто робиш свою роботу, береш на себе відповідальність. І вже коли повертаєшся на базу після виконаного завдання, з'являється внутрішній підйом і розуміння: ти зробила те, що справді було важливо зробити саме в цей час".

Робота в "Лікарях без кордонів" організована за ротаційним принципом: тиждень інтенсивної праці змінюється тижнем відпочинку.

"Ми працюємо "сім через сім". Кожна зміна може починатися на іншій локації — це може бути Павлоград, Дніпро, Запоріжжя чи Барвінкове. Тому для мене існує не стільки робочий день, скільки робочий тиждень: ти заходиш на зміну в понеділок і знаєш, що до наступного понеділка ти повністю в роботі".

Після приїзду на базу команда насамперед готує "робоче місце" — автомобіль швидкої допомоги.

"Ми перевіряємо обладнання та медикаменти, щоб усе необхідне було під рукою, і чекаємо на виклик. Виклики бувають планові — про них ми можемо знати заздалегідь, — та екстрені. Останні трапляються після обстрілів, тяжких ДТП або коли стан пацієнта вимагає негайної евакуації".

У режимі екстреного виклику час іде на хвилини.

"На збори у нас є буквально 10 хвилин, але зазвичай це навіть забагато — ми збираємося значно швидше. Ти завжди готовий. На базі можна трохи відпочити чи зайнятися своїми справами, проте в голові завжди думка: якщо зателефонує диспетчер — ти встаєш, одягаєшся і їдеш".

Під час транспортування пацієнта головне завдання Ольги — бути «охоронцем» життя пацієнта в дорозі, яка може бути довгою та складною.

"Моя робота — стабілізувати людину, контролювати її стан, підтримувати життєві показники і довезти до лікарні без погіршень. Іноді це базова підтримка, а іноді — ведення дуже тяжких пацієнтів, які потребують штучної вентиляції легень".

Ольга зазначає, що специфіка війни диктує характер травм, з якими доводиться працювати щодня під час евакуації пацієнтів з прифронтових регіонів.

"Найчастіше — це, звісно, мінно-вибухові травми різного ступеня тяжкості. Також часто евакуюємо пацієнтів з опіками та ампутаціями. Роботи дуже багато".

Виявляється, що технічно складні випадки іноді даються легше, ніж робота з тими, хто перебуває у свідомості.

"Насправді найважче працювати з пацієнтами, які у свідомості. Коли людина перебуває на штучній вентиляції легень, вона складна технічно, але там є чіткий алгоритм дій: ти знаєш, як діяти за стабільного стану і що робити у разі погіршення. А коли пацієнт у свідомості — це завжди трошки більше, ніж про медицину".

У таких випадках лікарка стає ще й психологинею. Людям важливо розуміти, що з ними відбувається і що буде далі.

"Важливо підтримувати їх психологічно: прояснити ситуацію, розказати про наші подальші дії, як ми доїдемо до лікарні. Окремий і надзвичайно важливий пласт роботи — спілкування з родичами. Багато пацієнтів перебувають у такому стресі, що не можуть навіть зателефонувати близьким. Тоді ми беремо цю відповідальність на себе: дзвонимо, заспокоюємо, пояснюємо, куди саме веземо рідну їм людину".

Навіть після завершення медичного етапу евакуації Ольга інколи залишається сполучною ланкою між родиною та закладом охорони здоров’я.

"Буває, що ми вже доставили пацієнта в лікарню у Дніпрі, а його рідні перебувають, наприклад, у західній частині України. Їм не просто одразу доїхати, тому вони продовжують телефонувати мені. Я завжди намагаюся передати інформацію, яку знаю, але згодом спрямовую їх безпосередньо на лікарню, де перебуває пацієнт".

Ольга зазначає, що за потреби вони можуть брати одного супроводжуючого, проте медики завжди зважають на доцільність такого кроку для самої людини.

"Ми ніколи не відмовляємо, якщо людина наполягає, але часто доводиться пояснювати ситуацію раціонально. Наприклад, нещодавно ми забирали тяжкого пацієнта з Павлограда до Дніпра. Його мама хотіла їхати з нами, але ми порадили їй залишитися вдома на ніч. Їхати в чуже місто вночі, де їй не буде де прихиститися і де вона об'єктивно не зможе допомогти сину в реанімації — це зайве емоційне та фізичне виснаження".

У таких випадках команда намагається діяти максимально делікатно, дбаючи не лише про хворого, а й про спокій його близьких.

"Ми пояснюємо: "Краще переночуйте вдома, а вранці зателефонуйте в лікарню. Якщо вас зможуть прийняти — тоді виїжджайте". Так зручніше і спокійніше для всіх. Але, повторюся, якщо рідні дуже наполягають — ми не відмовляємо і беремо їх із собою".

Під час евакуації з прифронтових зон існують певні ризики. Ольга виділяє три головні чинники: безпеку, медичну відповідальність та стан інфраструктури.

"Наші основні ризики — це обстріли та загалом нестабільна безпекова ситуація. Другий виклик — сам процес транспортування тяжких пацієнтів. . Тому що в дорозі важлива кожна деталь. Будь-яка помилка може коштувати пацієнту життя.Тому я працюю в команді, і це дуже відчувається, що ми саме команда. Тому що кожен знає свою роль, свою дію, і завдяки нашим злагодженим зусиллям ми можемо швидко і точно діяти саме в інтересах пацієнта".

Окремою проблемою для медиків стали розбиті дороги. Для критичного пацієнта кожна яма — це не просто дискомфорт, а загроза погіршення стану.

"Як би ми не хотіли, ми не можемо їхати швидше, ніж дозволяє покриття. Чим гірша дорога, тим більше непотрібних струсів та рухів тіла у пацієнта. Навіть за сильного знеболення будь-яке ворушіння під час травми викликає біль, підвищення тиску та пульсу. Ми бачили, що дороги потроху ремонтують, і ми були дуже раді цьому".

Лікарка пояснює: іноді навіть перекладання пацієнта з ліжка на ліжко може спровокувати кризу. Тому в дорозі анестезіологу доводиться постійно корегувати дози препаратів, що саме по собі є ризиком.


Ольга зізнається, що більшість її пацієнтів перебувають у настільки тяжкому стані, що не можуть говорити. Проте кожна історія — це спільне проживання болю.

"Коли людина притомна, вона часто ділиться чимось дуже потаємним, розуміючи, що ми можемо більше ніколи і не побачитись. Ти мимоволі переживаєш їхній страх і біль як свій власний".

Лікарка згадує випадок порятунку чоловіка з критичними опіками, якого вона везла майже через усю країну.

"Ми забирали пацієнта з Харкова, куди його доставили з прифронтової зони. У нього було 97% опіків тіла — стан настільки критичний, що саме транспортування було під питанням. Але це був його єдиний шанс на життя. Ми везли його близько 10 годин до Вінницького опікового центру крізь сніг та дощ по жахливих дорогах. Увесь цей час ми безперервно вводили медикаменти, знеболювали, зігрівали... Це був вибір найкращого з найгірших варіантів".

Ольга зазначає, що якби чоловіка не транспортували, то в нього було б взагалі дуже мало шансів.

"Ми дали людині шанс, і він спрацював. За три тижні ми знову були у Вінниці з іншим викликом і дізналися: той чоловік вижив, і його вже відправили на лікування за кордон. Якщо пацієнта з такими травмами затверджують на евакуацію за межі України, значить, у нього з’явилися реальні шанси на одужання".

Ольга пояснює, що їхня робота — це медичне перевезення за показаннями, а не просто виїзд за бажанням.

"У моїй практиці відмов майже не буває, адже ми забираємо пацієнтів за медичними показниками — з лікарні до лікарні. Це медичний евак, а не таксі. Якщо людина вагається, ми просто пояснюємо: ця поїздка — шанс на порятунок життя. У прифронтових містах часто просто немає потрібних спеціалістів: або вони виїхали, або таких лікарів там ніколи й не було. Ми кажемо прямо: щоб одужати та повернутися до стабільного життя, треба рухатися далі, у заклад, де нададуть потрібну кваліфіковану допомогу".

Лікарка зазначає, що найважче людям дається емоційне розставання з домом, навіть якщо він під обстрілами.

"Буває, пацієнт головою розуміє, що треба їхати, але всередині переживає: якщо він зараз залишить той самий Слов'янськ, то повернутися назад буде дуже важко. Це прифронтова зона, куди ми заїжджаємо лише після узгодження з відділом безпеки. Люди просять: "А може, ми ще тут полікуємось?". Тоді вже і місцеві лікарі пояснюють, що вже не можуть надати допомогу, і пацієнту потрібно виїжджати".

Іноді страх виникає через нерозуміння того, як саме їх везтимуть.

"Є невеликий відсоток пацієнтів, переважно похилого віку, які думають, що їх просто посадять у "маршрутку" і повезуть без нагляду. Ми пояснюємо: "Ні, ми лікарі. У нас є всі ліки та обладнання. У машині з вами буде лікар і медичний технік (наші водії також мають медичну освіту)". Коли вони чують, що в дорозі їм нададуть таку саму допомогу, як у палаті, вони заспокоюються: "А, ну якщо так, то їдемо".

Лікарка запевняє: комплектація їхніх реанімобілів дозволяє працювати з найважчими станами пацієнтів.

"У моїй машині є все необхідне, щоб підтримувати життєві функції пацієнтів: від знеболювальних, перев'язувальних матеріалів і турнікетів до кисневих концентраторів, апаратів ШВЛ, моніторів та дефібриляторів".

Важливою особливістю роботи "Лікарів без кордонів" є уніфікація обладнання.

"Усі наші автомобілі укомплектовані абсолютно однаково. Якщо стається екстрена ситуація, нам не треба вибирати, в яку машину класти пацієнта, щоб його заінтубувати чи підключити до ШВЛ. Тому, якщо трапляється якась екстрена там ситуація, ми можемо надати однакову кваліфковну допомогу в будь-якому із наших автомобілів".

Ольга розповіла, що основна координація під час медичної евакуації здійснюється зі службами швидкої допомоги і лікарнями, куди потрібно направити пацієнта.

“І ми намагаємось дістатись до лікарні якомога ближче до лінії фронту, але існують обмеження щодо того, чи можемо зробити це в межах прийнятого діапазону безпеки. Наприклад, ми досі забираємо людей зі Слов'янська, хоча місто під артобстрілами. У нас в організації є люди, які стежать за безпековою ситуацією і повідомляють нам, коли ми можемо їхати, а коли потрібно зачекати, коли це надто небезпечно, або необхідно перенести евакуацію на наступний день, якщо є можливість для цього пацієнта. Тому можна сказати, що ключове рішення щодо нашого виїзду приймає відділ безпеки нашої організації. Вони вирішують, чи можливий виїзд, особливо, якщо ситуація загострюється. І без їх дозволу ми просто не виїжджаємо в небезпечні зони".

Попри постійні ризики, Ольга почувається захищеною на роботі.

"Я знаю, що за нами слідкують. У нас в машинах є трекери, і завжди вони моніторять всі можливі моменти, де ми пересуваємось. Ми повністю забезпечені засобами особистого захисту: бронежилетами, касками та навіть спецкостюмами на випадок хімічної загрози".

За словами лікарки, у прифронтових зонах вони завжди одягають засоби особистого захисту. Попри те, що спочатку у бронежилеті працювати було незручно, вони звикли, адже розуміють, що це - їхня безпека.


Відпочинок після важких евакуацій — це залізне правило організації. У разі, якщо рейс був довготривалим, то команда обов’язково залишається на ночівлю, щоб відновити сили.

"Нас відправляють у відпустки, коли бачать, що дні накопичилися. Це важливо, щоб не вигоріти. Під час чергувань, коли немає викликів, я можу почитати книжку або просто посидіти в тиші. Дуже допомагають психологи: вони проводять для нас розвантажувальні тренінги. Ми там можемо поспілкуватися, посміятися, обговорити щось неробоче — це реально допомагає".

Особистий секрет Ольги — чітке розмежування між професійним та приватним.

"Я навчилася включати мозок на роботу, а емоції залишати "на потім". Але щоб вони не накопичилися в небезпечний вантаж, їх треба пропрацьовувати з фахівцями. Тому я дуже вдячна нашим психологиням, які нас підтримують. Вдома на мене чекають два коти й чоловік. До речі, він теж лікар-анестезіолог у нашій організації, працює в стаціонарі. У нас однаковий графік: тиждень не бачимося, а потім тиждень — разом".

Тому, коли Ольга вдома, вона разом з чоловіком відпочиває, відвідує рідних та друзів. Це допомагає лікарці підтримувати себе і не вигорати.


Для Ольги робота в «Лікарях без кордонів" стала поштовхом до серйозної трансформації — як особистої, так і професійної."

"Я люблю свою роботу. Якби не любила — давно б пішла. Саме тут я зрозуміла, що хочу знати більше, тому пішла і перевчилася з лікаря швидкої допомоги на анестезіолога, отримала сертифікат. Це підняло мій внутрішній рівень впевненості. Мене надихають колеги, які їздять на конгреси та курси — це не дає сидіти у своєму "коконі", а підштовхує і самій розвиватись".

Проте головний скарб — це люди, які стали для лікарки другою родиною.

"Половину життя я проводжу вдома, а половину — з командою. Моя команда — Максим і Тетяна — це справжня сім’я. Ми разом купуємо продукти. Ця взаємопідтримка дає відчуття дому навіть тоді, коли ти за сотні кілометрів від нього".

Щоденні виїзди під сирени, складні маршрути та відповідальність за життя пацієнтів — реальність, у якій живе Ольга Горенко. Та попри всі ризики, вона продовжує робити те, що вміє найкраще — давати людям шанс вижити навіть у найскладніших умовах війни.

Авторка: Тетяна Якушевська