Того дому вже не буде: як родина з Донеччини самостійно евакуювалася до Кривого Рогу
Фото: Перший Криворізький
Життя до евакуації: робота, дім і звичний ритм
До повномасштабної війни вони жили у місті Білозерське на Донеччині. Микола там працював на залізниці: спочатку помічником, згодом — машиністом тепловоза. За його словами, життя було простим і зручним.«Місто невелике, але там було все. Вийшов із дому — за кілька хвилин можна було купити необхідне. Було комфортно жити», — згадує він.Після 2014 року ситуація певний час залишалася напруженою, однак згодом стабілізувалася. Місто жило, люди працювали та будували плани.
«Стало зрозуміло — чекати більше не можна»
У 2025 році ситуація почала різко змінюватися. Попри те, що місто не було окуповане, обстріли ставали дедалі інтенсивнішими.«Навесні з’явилося відчуття, що небезпека вже поруч. А влітку знайомі військові попередили, що ситуація погіршується. Тоді й стало зрозуміло — треба їхати», — розповідає Микола.Рішення ухвалювали швидко. Насамперед потрібно було вивезти родину у більш безпечне місце.
Кілька етапів евакуації
Евакуювати всю родину одразу не було можливості. Спочатку Микола вивіз дружину з дитиною — швидко, взявши лише найнеобхідніше.Після цього він повернувся до міста, де залишалися батьки, родичі та частина речей.
«Повернувся, щоб дозібрати речі. Наймали машину, щоб усе вивезти. Батьки теж виїжджали — швидко збиралися і їхали», — каже він.З кожним днем обстріли посилювалися, і місто поступово спорожніло. Часу на збори майже не було — люди діяли в умовах постійної напруги.
«Люди виїжджали масово — хтось самостійно, хтось евакуаційними автобусами. Усі намагалися встигнути», — розповідає чоловік.У цей період він допомагав не лише своїй родині, а й іншим. Водночас сам процес запам’ятався відчуттям втрати.
«Було відчуття порожнечі. Ти розумієш, що їдеш і вже не повернешся. І це важко прийняти», — згадує він.
Як родина залишала рідне місто
Дорога до Кривого Рогу минула відносно спокійно. Микола з дружиною та сином Сашком виїжджали власним транспортом і прямували до батьків Дарини, які вже жили у місті. Це зменшило рівень невизначеності.Водночас під час евакуації Микола бачив інших людей, які залишали домівки поспіхом.
«Було важко дивитися, як приїжджають евакуаційні автобуси. Люди виходять із речами, діти на руках, у багатьох сльози. Вони просто сідають і їдуть — без розуміння, що буде далі», — згадує він.За його словами, саме ці сцени справили найбільше враження.
«Ти розумієш, що маєш можливість щось організувати, щось вивезти. А у когось — лише кілька пакетів і невідомість попереду. Це було найважче бачити», — додає Микола.Він зазначає, що їхній шлях евакуації був відносно спокійним, а основні труднощі почалися вже після переїзду.
«Ми виїхали більш-менш спокійно. Найскладніше було вже тут — коли потрібно було облаштовувати життя заново», — каже він.
Чому обрали Кривий Ріг
Кривий Ріг обрали через наявність родичів з обох сторін.«Було розуміння, що ми не залишимось самі, що є підтримка», — додав він.Додатковими факторами стали можливість працевлаштування у промисловому місті та відносно доступна вартість житла. У сукупності ці обставини визначили вибір місця для переїзду.
«Того дому вже не буде»: перші місяці після евакуації
Перші тижні у Кривому Розі стали періодом адаптації до нового ритму життя. Попри те, що подружжя вже були в місті, після переїзду довелося вибудовувати побут заново.«Удома все було поруч: вийшов — і швидко купив усе необхідне. Тут потрібно їхати, шукати, витрачати більше часу», — розповідає Микола.Перші місяці він орієнтувався у місті переважно за допомогою навігатора.
«Десь три місяці я взагалі не орієнтувався, тілько з навігатором пересувався. Зараз уже знаю місто краще», — каже він.Наявність власного транспорту була комфортним бонусом, однак повністю навантаження це не зняло.
Водночас складнішим виявився емоційний аспект.
«Перші місяці була сильна туга за домом. Постійно стежив за новинами, що там відбувається. Це важко сприймати», — згадує він.З часом з’явилося прийняття нових умов.
«Зараз розумієш, що того дому вже не буде. І треба жити далі в нових обставинах», — каже Микола.
Життя у Кривому Розі сьогодні
Наразі Микола працює машиністом тепловоза на «АрселорМіттал», а Дарина повернулася до дистанційної роботи після декрету.Перший час пішов на організацію побуту та звикання до міського ритму. Згодом родина адаптувалася до нових умов завдяки роботі, новим маршрутам і підтримці близьких.
«Ми просто живемо далі, наскільки це можливо в цих умовах», — говорить Микола.
Допомога і виклики переселенців
Родина оформила статус внутрішньо переміщених осіб (ВПО), однак тривалої або суттєвої підтримки не отримувала. За словами Миколи, виплати були тимчасовими і згодом припинилися.Він зазначив, що ключовими труднощами для переселенців залишаються працевлаштування та доступне житло.
«Люди виїжджають, але не всі можуть закріпитися на новому місці. Якщо немає стабільної роботи чи житла, доводиться робити складний вибір», — каже він.
«Найважче — прийняти, що вже не повернешся»
Найскладнішим у досвіді евакуації Микола називає не сам переїзд, а усвідомлення змін.«Найважче — прийняти, що ти поїхав із дому і вже не повернешся», — зазначає він.За його словами, підтримка родини допомогла пройти цей етап.
Досвід переїзду змінив його ставлення до пріоритетів.
«Головне — життя твоє і близьких. Решта вже другорядне. Стіни з собою не забереш», — каже Микола.
Порада тим, хто вагається
Микола зазначає, що кожна ситуація індивідуальна, однак у питаннях безпеки зволікання може мати значення. На його думку, рішення про виїзд варто ухвалювати заздалегідь, не відкладаючи його до моменту, коли обставини можуть ускладнитися.«Якщо є думки їхати — то не затягуйте з цим», — додав він.Водночас він розуміє, що для багатьох людей переїзд пов’язаний не лише з питаннями безпеки, а й із практичними труднощами — пошуком житла, працевлаштуванням і загальною невизначеністю на новому місці. Саме ці фактори часто стають стримуючими, навіть коли рішення про виїзд уже розглядається.
Ми написали гайд про те, як пройти всі етапи евакуації та знати, до кого звертатися.