Своїми руками доначу на перемогу: як «Швацький рій» допомагає ЗСУ
Фото: Перший Криворізький
«Швацький рій» — це волонтерська ініціатива в Кривому Розі, яка виникла з початку повномасштабної війни.
Як усе починалось
Олена працює у власній майстерні з пошиву одягу. Після початку повномасштабної війни вона самотужки шила речі для військових, адже в її сім’ї теж є військові. Але згодом їй почало надходити більше запитів.
«Тоді я прийшла в "Шелтер+" і сказала, що мені потрібна допомога», — розповідає жінка.
Згодом до Олени приєдналась Тетяна. Вона також за спеціальністю конструкторка одягу, але ніколи не працювала в цій сфері. Жінка на початку війни допомагала як могла — шила сама прапори, ноші й інше, на що були запити від військових.
«У мене був якийсь внутрішній поштовх, що це зараз потрібно», — ділиться Тетяна.
Коли з’явилась потреба в системній роботі — приєдналась до Олени.
Так «Швацький рій» почав розвиватись на базі культурно-громадського центру «Шелтер+», коли всі довоєнні проєкти в ньому призупинились і він почав приймати гуманітарну допомогу.
Тоді Олена організувала коворкінг для жінок-переселенок. Спершу це була майстерня для них, адже на той момент переселенок у Кривому Розі було багато і «їх потрібно було чимось зайняти».
«Ми почали шити плащі військовим, шили сукні за проєктом "Сукня до Різдва", костюми для театральної студії, прапорці — усе, що треба було для вистав. Ініціатива мала назву "Чарівна майстерня"», — розповідає Олена.Саме тоді почалось плавне перетворення з коворкінгу на справжню волонтерську ініціативу.
Згодом назву «Чарівна майстерня» змінили на «Швейбат».
«Бо "Чарівна майстерня" для ЗСУ — це якось трошки не прикольно», — пояснює Олена.
Але коли з’ясували, що таку ж назву мають російські ініціативи, яких і показує спершу Гугл, то обрали «Швацький рій».
Що шиють
Усе залежить від запиту. Якщо потрібні прапори — шиють прапори. Якщо треба адаптивний одяг — беруться за нього. Зазвичай запити надходять від військових або волонтерів, які передають речі на фронт.
За весь період повномасштабного вторгнення вони пошили приблизно 1 300 прапорів.
«Це не багато, але ми весь час потрошки їх шиємо», — каже Тетяна.
Їхні прапори майорять і на звільнених територіях.
«У Нововоронцовський район, коли звільняли Херсонщину, ми, мабуть, прапорів 300 відправили», — розповідає Тетяна.
«Був період, коли ми навіть розрізали шахтні вентиляційні рукави і шили тенти на КамАЗи, ППО», — додає Олена.
Зараз найчастіше волонтерки шиють плащі з антиінфрачервоним ефектом та адаптивний одяг. Усі моделі або конструюють самостійно, або беруть зразки у військових. А вже готові речі віддають на тестування.
«Я питаю: на якій відстані вам зручно? Де зав’язки? Якщо щось було незручно чи неправильно, наступного разу змінюємо. Робимо з помилками, але вдосконалюємо», — каже Олена.
За її словами, собівартість плаща становить приблизно 1 280 гривень (ціна тільки тканини), у той час як у продажу він коштує 4 000 гривень.
Волонтерки відправляють пошиті речі в різні міста України, а також у госпіталі.
Режим роботи і масштаби
Майстрині працюють у невеликій команді. Постійно — двоє, інші долучаються за можливості. Тетяна на початку війни набирала групу студентів на навчання. Тож деякі з них і досі волонтерять.
«Був випадок, коли за день ми пошили 100 прапорів», — каже Тетяна.
Одна людина витрачає 6–8 годин на пошиття плаща, якщо все вже розкроєно.
«Утрьох ми можемо за день зробити два комплекти плащів із гамашами», — каже Олена.
У них немає вже готових речей наперед, усе шиється під конкретний запит. Єдине, що роблять про запас, — прапори, бо вони потрібні постійно.
Як допомагають люди
Раніше тканину приносили активно, також частіше донатили. Один іноземний волонтер навіть передав цілий рулон тканини — із нього довго шили прапори. Зараз доводиться оголошувати конкретні збори. Наприклад, коли шили адаптивну білизну, просили людей принести бавовняну тканину з дому.
«У всіх є якісь заначки, що бабусі збирали. І люди активно приносили. Ми пошили штук 100 трусів. Закуповували тільки фурнітуру і нитки», — розповідає Тетяна.
Психологічні виклики
Робота волонтерська, тож не завжди легка. Олена волонтерить у вихідні, бо в будні працює. Але іноді в обідню перерву може приїхати в майстерню.
«Я, навпаки, на волонтерство пішла для заспокоєння нервів. Війна була великим ударом по психіці. І чоловік пішов добровольцем на другий день після початку війни. Я залишилась сама. Волонтерство — мій спосіб бути корисною», — ділиться Тетяна.
Тетяна навіть звільнилася з основної роботи, щоб займатись тільки волонтерством.
«Це мене заспокоює. Я відчуваю, що я потрібна. Своїми руками я доначу на перемогу. Також я намагаюсь відвідувати й психологічні групи підтримки для дружин військових», — поділилась Тетяна.
Особливо важко, коли шиють речі не для живих.
«Нас попросили волокуші для загиблих. І я так боялася дівчатам-волонтеркам про це сказати. Бо коли, люди шиють на перемогу, для живих, для війська, вони моляться над річчю, а тут я знаю, що це буде для загиблого. Але це ж треба все одно робити комусь», — поділилась Олена.
Труднощі роботи
«Основна потреба зараз — у грошах і волонтерах. Ми вже самі все замовляємо, шукаємо постачальників, але просимо допомогти зібрати гроші», — розповідає Олена.
Інша проблема — відсутність звітів.
«Випадки, у яких волонтери не надають звітів, почастішали. Оскільки ми безкоштовно це робимо, то нам треба показувати людям, щоб вони нам надалі могли допомагати. Для цього треба хоч якийсь звіт», — додає Тетяна.
Як допомогти «Швацькому рою»:
- принести тканини, нитки;
- задонатити кошти на матеріали;
- доєднатись до пошиття.
«Ми можемо навчити шити й кроїти. І користуватись професійним обладнанням», — каже Олена.
Контакти «Швацького рою»:
- посилання на банку моно;
- соцмережі фейсбук;
- телефон Тетяни 096 334 54 34.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
