Не свято, а день пам'яті загиблих: хто і чому воював в Афганістані

Наслідками радянсько-афганської війни стали загострення стосунків між США і СРСР - новий етап “холодної війни”, негативний вплив на політичний і економічний розвиток Радянського Союзу, радикалізація ісламських рухів, суттєвий підрив міжнародного авторитету СРСР. Першими дії засудили Пакистан, Китай, Іран, Саудівська Аравія і Єгипет. Та війна пришвидшила процес занепаду і розпаду Союзу Республік.

15 лютого 2021 року - 32 річниця виведення радянських військ із Афганістану.

Останнім часом ця війна є темою гострих обговорень. Внаслідок бойових дій загинуло більше 1,5 мільйона населення Афганістану і тисячі радянських військових. Чи була необхідна ця війна? Якщо так - кому? Що думають афганці про порівняння із російськими військовими на Донеччині і Луганщині?

Як радянська агресія в Афганістані стосувалася Кривого Рогу? Думки істориків і афганців у матеріалі “Першого Криворізького”.

Для більш глибокого розуміння причин цієї війни, треба звернутися до історії стосунків СРСР з Афганістаном.

- Афганістан не мав величезних покладів корисних копалин та видатних природних ресурсів, натомість мав важливе стратегічне розташування, - вважає Євгеній Шатілов, науковий співробітник Національного військово-історичного музею України. - На той момент це була одна з небагатьох країн Близького сходу, якою керував комуністичний уряд.

У вересні 1979 тогочасний прем’єр-міністр Демократичної республіки Афганістан Таракі відвідав із офіційним візитом СРСР. Коли він повернувся до Афганістану, відбувся заколот - Таракі арештували і убили. До влади прийшов ще більш «лівий» однопартієць колишнього правителя - Амін.

Хоча Хафізула Амін був прорадянським керівником Афганістану, його лівацький курс протирічив думці деяких афганських племен. У різних районах Афганістану спалахнули локальні антиурядові повстання. У населення великий успіх мали повстанці-моджахеди. Переворот на користь лідера Хафізули Аміна, який послуговувався сталінськими методами, міг остаточно відвернути від нього усіх прихильників. У цих умовах Амін кілька разів офіційно просив СРСР надіслати в Афганістан радянські війська для підтримки його режиму.

Керівництво КПРС не поспішало задовольнити його прохання, вони вважали заколот Аміна проти колишнього правителя «контрреволюцією». Верхівку Кремля на чолі з Брежнєвим також сильно дратувало те, що Амін скинув Таракі, не порадившись з ними і не отримавши на це їх “дозволу”.

У грудні 1979 року голова КДБ Андропов надіслав Брежнєву листа, в якому запропонував увести радянські війська в Афганістан, а Аміна ліквідувати та замінити на більш лояльного до влади СРСР керівника. 12 грудня 1979 року Брежнєв підписав наказ про введення радянських військ в Афганістан.


- Обгрунтування вторгення містилось у наказі про початок операції кінця 1979 року: це виконання «інтернаціонального боргу» перед «братнім афганським народом» і перешкоджання потенційним антиафганським операціям із "закордону", - продовжує Євгеній Шатілов, співробітник військово-історичного музею. - Радянська верхівка боялася, що тодішній диктатор країни відвернеться від них і пустить у країну американців.

До слова, солдатам так і пояснювали необхідність походу «за річку»: мовляв, «треба зайняти країну до того, як це зроблять американці». Під «інтернаціональним боргом» прийнято було вважати, що СРСР допоможе будь-якій країні, яка боротиметься за перемогу соціалізму.

Виходить, за бажаннями і під чітким керівництвом радянської влади почалася військова агресія проти Афганістану. Пропаганда наголошувала на тому, що радянський військовий має іти “на допомогу”, “захищати кордони” та виконувати “інтернаціональний борг”.

- Ця війна заслуговує і морального, і політичного засудження. Але ми розуміємо це тільки зараз, - говорить голова криворізької міської організації «Ветерани Афганістана» Юрій Федосенко. - У той час радянська влада змагалася з іншими країнами, і це була нездорова конкуренція. СРСР прагнув контролювати якомога більше держав, керівництву було вигідно мати “своїх людей” у Афганістані. Але це - моя думка, я - не політик, а військовий.

25 грудня 1979 року розпочалося вторгнення СРСР в Афганістан, яке Кремль назвав «введенням обмеженого контингенту радянських військ у Демократичної Республіки Афганістан на підтримку дружнього народу». Спецпідрозділи ГРУ і КДБ взяли штурмом палац Аміна - нового правителя країни. Бій тривав добу, у результаті Аміна вбили. Загинуло також двоє його дітей.

- Радянським військовим пояснювали, що буде введено "обмежений контингент", а по суті солдати не знали, чи повернуться звідти живими, - коментує Єгор Брайлян, історик і журналіст. - Приходили офіцери і казали: "американські імперіалісти загрожують нашим кордонам, і необхідно їх захистити". Афганістан територіально був сусідньою державою до центральноазійських республік СРСР.

Війна в Афганістані тривала 10 років. За цей час загинули тисячі радянських солдат і півтора мільйона афганістанців - майже 10% всього населення країни. Дехто вважає, що радянських військових в Афганістані можна "прирівняти" до російських у Донецьку і Луганську: прийшли у чужу країну, щоб встановити свої порядки.

- Було дві основні категорії, що опинялися в Афгані - це, власне військові і радники, що працювали з місцевими урядами і військами на різних рівнях. Цивільні спеціалісти (лікарі, геологи, будівельники) могли вільно відмовитись від служби. Натомість, військових зв'язували контракт і присяга, - говорить Євгеній Шатілов, співробітник історично-військового музею. - Є відомості, що серед солдатів більшість не знала, куди будуть відправлені служити.

Іншим - заборонили писати про місце відправки додому. Один із рядових згадує ситуацію, коли його батальйон вишикували перед начальством і спитали: «Хто не хоче служити в Афганістані - зробіть три кроки вперед». Через страх втратити репутацію ніхто не наважився.

- На Сході України з боку Російської Федерації воюють найманці, включно з бойовиками приватних військових компаній. Але навіть добровольців радянської армії в Афганістані дуже помилково вважати сучасними найманцями. Більшість з них не мала матеріальних переваг від війни, - прокоментував Андрій Мартинов, науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

- Коли говорять про романтизацію образу афганця, можливо, це і було так, бо юні хлопці після 3-6 місяців навчання йшли воювати. Мене відправили в Афганістан, коли я був уже офіцером - тобто, досить дорослим - продовжує учасник бойових дій Юрій Федосенко. - Але коли порівнюють афганців із російськими окупантами - мені не приємно. Тоді солдати виконували розпорядження, це не була добровільна служба. А зараз, коли у 2014 афганці виходили на Майдан і захищали у Кривому Розі наші райвиконкоми від людей з російськими прапорами, - це зовсім інша справа. Ми у своїй країні захищаємо свою територію. У мене 2 сина вже 6 років воюють з росіянами на сході.

За даними статистики, у цій війні брали участь 160 000 українців — близько 25% від загального числа радянських військовослужбовців. Із них понад 3 тисячі загинули, десятки досі вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон. Загиблі - це переважно юнаки 18-20 років.

- Про офіційну статистику із сторони СРСР і Афганістану нема чого і говорити. Радянські применшували свої втрати. Мені кожного дня тоді приходили відомості про 5-7 загиблих. А в афганістанців взагалі зі статистикою дуже погано, на той момент у них половина населення була неграмотною, - говорить Юрій Федосенко.

Під час війни в Афганістані тривала пропаганда з боку СРСР, жорсткий контроль влади над нерозголошенням і родинами загиблих на війні солдатів. Є версії, що радянські солдати підписували документ про дотримання секретності і нерозголошення щодо війни.

- Конкретно документ підписувався у окремих випадках - наприклад, його підписали учасники штурму палацу Аміна у грудні 1979 році, щоб зберегти секретність операції (у них відібрали для цього ж вивезені з палацу речі та таємно вручили ордени). Більшість солдат не підписували такий документ, але вони обов'язково проходили бесіду з замполітом (заступником командира підрозділу з політичної підготовки - авт.) де він їх просив у висвітленні подій дотримуватись певної позиції.

Були накладені обмеження і на розповіді про війну пресою - до 1983 року СРСР взагалі не визнавав, що веде у країні повномасштабні бойові дії. У спробі приховати масштаб конфлікту, Політбюро навіть видала абсурдний наказ - на заборону встановлення пам‘ятників на могилах загиблих. Утім, суспільство, як виявили моніторинги КДБ, було доволі добре проінформовано і про сутність бойових дій, і про великі втрати.

Документи з архівів демонструють контрольованість владою всіх подій, що були пов'язані з війною в Афганістані.

Для “воїнів-інтернаціоналістів” або для “учасників бойових дій на території інших країн”, за словами голови криворізького об’єднання афганців Юрія Федосенка, 15 лютого - не свято, а день пам’яті загиблих.