Багато хто не схоче читати. Але Революція у Кривому Розі була

Главное фото новости
Фото: Первый Криворожский
1kr.ua
«Студенти за європейську інтеграцію», Кривий Ріг - за європейський вибір», «Зека - геть»: з такими гаслами вранці 29 листопада 2013 року вулицями Кривого Рогу пройшли криворізькі студенти. І то був не перший мітинг у місті.

Протести по всій країні тривали вже тиждень. Привід - оголошення про зміну курсу євроінтеграції. Кривий Ріг, як би міська влада тому не перешкоджала, був частиною великого мирного народного повстання.

На нашому сайті є десятки фото та відеофактів, цитат того періоду. Наші кореспонденти, починаючи з 21 листопада 2013 року, стежили за подіями: мітингами, заявами політиків, «тітушками», підвозами людей на «антимайдан». Переписати історію нікому вже не вдасться.

Хоч як би кому не хотілось. А спроби були, і доволі вдалі, як бачимо тепер.

Сьогодні знайдеться чимало зівак, які скажуть «не було у Кривому Розі Майдану».

Чому? Згадуємо із кореспондентом програми «Сніданок з 1+1» Сергієм Єременком:

«Нічого особливого – Євромайдан для мене розпочався, як і для багатьох українців, 1-го грудня 2013 року (після побиття студентів - ред.). Ми з колегами з «Рудани» зібралися і пішли до міськвиконкому. Оля Хвостова, Соня Скиба, Андрій Власенко. Нас було немало насправді – просто саме ці прізвища запам’ятав. Пам’ятаю і покійного вже журналіста Володю Гончара, який, як завжди, був з фотоапаратом. З імпровізованої сцени тоді хтось сказав, що «Рудана» не з народом. Тоді я взяв слово і пояснив, що ми взагалі-то тут. І що прийшли не всі, хто хотів, бо були на зміні».

Руданівці згадують, що просили тодішню керівницю, Ірину Некрасову, бодай відзняти протести, які тривали вже майже два тижні біля міськвиконкому. На що їм відповідали: «А що, хіба щось відбувається? Та яке там. Почекаймо. Може ще наш Президент передумає».

На кожну спробу достукатись і отримати дозвіл на зйомку журналісти, що поділяли погляди Євромайдану, чули: «Ну ви ж розумієте...».

Розуміли, що то - пряма заборона засновниками каналу (міською радою) висвітлювати будь-які протести і мітинги, які б йшли урозріз із «політикою партії».

Нехай не багатотисячний, втім, доволі регулярний і затятий, криворізький Євромайдан тривав. Щодня, наприкінці листопада, сотня-дві криворіжців збирались на площі Молодіжній, 1 (тоді Радянська,1) - між міськвиконкомом і квітковим годинником.


«Саме тоді я запропонувала Інні Іванченко роздрукувати плакати, з одним із яких я стою. І переконала її, що проводити мітинги треба не біля виконкому, а на 95-му»- говорить журналіст Ольга Гончар.

Роздивляючись фото на нашому сайті, Ольга додає: «І ще це саме той день, коли було страшенно холодно, і якась тітонька подарувала мені свої шкіряні рукавички... просто так».

На фото на нашому сайті себе знаходить іще одна учасниця протестного криворізького руху - Лариса Вовкотруб. Працівниця «Кривбаспромводопостачання» говорить:

«Точка відліку - побиття студентів. Збиралися ми на 95 кварталі з вірою в перемогу і на краще життя. Потім збиралися біля будинку рад. В надії, що ті, за стінами, нас почують. Ми збирали кошти, теплі речі, відправляли їх на підтримку у Київ (на Майдан Незалежності - ред.). Було таке відчуття, що все буде добре. Коли почали гинути люди (про Небесну Сотню - ред.) - і гинуть досі, - тут прокидаються материнські відчуття. Ти відчуваєш біль жінки, яка втрачає своє дитя. У ту хвилину думаємо, що навіщо такою ціною. А така ціна була завжди».



Лариса знає що таке втрачати близьку людину. В зоні проведення АТО загинув її товариш - Євген Прокоп’єв, боєць батальйону «Кривбас». Але хіба ж тоді хто думав про війну? Про те, що, скориставшись ситуацією в Україні, країна-сусід піде на нас війною.

Революція тривала.

Фахівець з ІТ Сергій Мокряков згадує:

«21 листопада, ближче до вечора, стало зрозуміло, що Янукович одноосібно ухвалив у Вільнюсі неочікуване рішення, яке змінювало усю подальшу перспективу України. Вже того ж вечора разом з Олею Гончар ми були на криворізькому Майдані. Скоріш за все, ми вийшли одразу після відомого допису у Facebook Мустафи Найєма, але навіть чаю та зонтиків узяти з собою не встигли. Ні з ким більше не домовлялись. Людей там було небагато - до двох десятків. Приблизно стількі ж ментів. Один з них, з нашивкою «Експерт», ходив з камерою. Знімав обличчя всіх, демонстративно, по черзі, з відстані менш як півметра, акцентовано затримуючись. Але всім було на диво «пофіг». Ніхто не тікав і не відвертався, всі посміхались в камеру».

Того вечора на криворізькому майдані з’явились люди із прапорами політичних партій. Це не подобалось Сергію. Вже за кілька днів разом із друзями чоловік вирушив до Києва. Хоча, зізнається, що мали побоювання приїхати на порожній майдан.

«На станції метро «Площа Льва Толстого» виходило дуже багато людей, вони щільним натовпом йшли до ескалатору. [...] Раптом хтось в натовпі гучно крикнув «Слава Україні!». І всі як один вибухнули у відповідь «Героям Слава!».В мене і зараз мурахи, коли згадую цю енергію в просторі. [...] Ніхто одноосібно не має права вирішувати долі мільйонів людей. [...]
Досить дивно і водночас радісно було в тому стотисячному потокові зустріти людей з Кривого Рогу, з якими абсолютно не координувались.А скількох знайомих ще не зустріли і скільки було незнайомих?»



Можливо, серед тих, із ким не зустрілись, був іще один криворіжець. Активіст культурно-громадського центру «Шелтер+» Костя Скиба. Він із товаришем вірішив, що потрібно їхати в Київ бодай на недільне Віче. Костянтин розповідає про «Марш мільйону», що відбувся 8 грудня:

«О шостій ранку Майдан зустрічав палаючими діжками для обігріву, а кухня у будівлі КМДА – бутербродами та гарячим чаєм. Авжеж з підсипаним у нього вербуючим зіллям», - сміється оповідач.



«По обіді Майдан було не впізнати. Вдалося вилізти на місток над Інститутською, далі йти було важко - людей сотні тисяч. Такого натовпу ніколи не бачив. Емоції важко описати. Вражаюче. Це революція Гідності!

З однією з колон, які розійшлись у трьох напрямках з Майдану, ми прийшли до Маріїнського парку, де розташувалися антимайданівці. Дивитися на них було чи смішно чи сумно. За парканом, під охороною, люди пенсійного віку, молодь з некоординованими поглядами, та різні - з виду малозабезпечені…»




Про інше віче пригадує випускник педагогічного університету, історик за фахом Артем Вашкевич. Хлопець досі дивується як вдавалось знаходити серед мільйону людей криворіжців.

«Був на віче 12 грудня.Я дуже радий, що бачив там найкращих людей. Це був насправді мій народ, який повстав не тільки проти бридкого і тупого тирана, а й проти колективного зла - безвідповідальності і подвійних стандартів. Ми досі висимо над прірвою. Але від нашого щоденного особистого вибору іноді залежить значно більше, ніж ми думаємо. І ніхто й ніколи не перекреслить подвигу тих, хто тоді і зараз віддає своє життя за країну вільних людей. Вона буде».

А про перші враження від Майдану говорить так:

«Вранці 24 листопада 2013 року на Майдані стояв пікап з колонкою і підсилювачем, періодично хтось виступав. Тоді ще актуальним було наївне гасло «підпиши».

Студенти ще вірили, що можуть переконати Віктора Януковича у необхідності підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом.

«Під'їхав кран, який мав звільнити місце для «йолки». Та люди не дали йому дороги. Почуття, що переповнювали у ту мить, ніколи не забудуться».




Тим часом у Кривому Розі студенти педагогічного продовжували виходити на мітинги. Були серед них студенти й інших вишів, хоча, згадує Іван (ім’я змінено на прохання героя- ред.) тодішнє керівництво технічного університету навіть закривало вхідні двері, аби студенти не могли вийти з приміщення.

Літераторка і культменеджер Ірина Роік, тоді студентка4-го курсу філологічного факультету педінституту, ділиться:
«Сказати, що з нашого факультету дуже рвалися на Майдан - не можна. Розмови ходили, хтось навіть думав, де взяти кошти і в кого ночувати. Викладачі нам не погрожували доганами і виключеннями (як ходили чутки на інших факультетах), просили тільки не їхати поки триває навчальний процес, щоб не було зайвих проблем. Бо і сесія на носі, і зайвих інструментів для маніпуляцій нікому давати не потрібно в руки. До нас ішов неспокійний і нестабільний час».




А на сам майдан, пригадує дівчина, її вивів facebook:
«Мій Майдан почався з facebook. Не закликом брати теплі речі і виходити на площу - як почався у багатьох українців. А бажанням знати, що відбувається. Бажанням отримувати оперативну інформацію, читати історії тих, хто стоїть за наше майбутнє, ділитися з тими, хто доводить зворотнє, почерпнуте з vkontakti. Тоді відбувся чіткий розподіл на чужих і своїх. І в мене він почався з соціальних мереж».





Професор Шелевицький теж одним із перших бачив студентські пориви ( того року він працював у педагогічному вузі) у переддень третьої річниці Євромайдану говорить: «Я не приховував свого ставлення й своїх дій. Здивування від ходи студентів-істориків. З десяток людей під міськрадою. 95 квартал й українці, які там збиралися. Майдан після розгону й та сила, коли Майдан співає Гімн. Вакарчук й Маккей. Шимків в інституті літератури на Грушевського й дискусії про майбутнє. Університет Майдану. Дикі плакатики на захист лисиць, коли вбивають людей, до днів проти насилля у грудні. Тривожний й дуже важкий Майдан на Новий Рік. Смолоскипна хода й привиди Маріїнського».




«Євромайдан для мене почався з виходу з підземного переходу на 95-му, там я побачив мітингуючих. Тоді я пройшов мимо озираючись. Наступного разу після побиття студентів – став поруч», - говорить іще один молодий учасник Революції Гідності Богдан Рижак.



«Це страх, що тебе поб’ють тітушки, але ти йдеш проти нього за високу ідею та свої цінності.Майдан при Януковичі – це коли я реально озирався кожен день по дорозі додому після акції або мітингу».

Богдан із друзями фактично перші у Кривому Розі стрімери. Пригадує хлопець: «Я зустрів Кравченка і Демидова, які були засновниками Автомайдану. Антон вчився «майданити» у Києві, я ж був постійно тут. Ми збирали гроші на відправку їжі у Київ, теплий одяг та інше, необхідне на Майдані. Тоді ж створили вже й свій онлайн-стрім. Бо і у нас починався свій окремий екшн». Богдан натякає на «тітушок».




Було відчуття тривоги, яке не можна переказати, говорить учасник багатьох криворізьких і київських зібрань Ігор Володимирович Шелевицький:

«Безглузді збори в універі, коли на Грушевського уже стріляють й вбивають людей. Страшна ніч розгону, грип і розпач.Й ти ловиш в неті кожне слово про те, як Україна повстає. Шипіння за спиною, коли йдеш із студентами співати Гімн. Переляк й вичікування тих, хто «формує світогляд». Що я відчуваю зараз? Радість. Я бачив диво. Я бачив Україну. Я знаю що вона є і вона справжня. І ті, що звикли плазувати, одягли вишиванки й співають наш Гімн. А Україна стала сильною».

Слова колеги підвтерджує і Тетяна Вірченко, викладач КДПУ:

«Коли був Майдан, я пишалась своїм народом, який зумів повстати. Сьогодні є трохи розчарування, що зміни не роблять за ніч, за місяць і, навіть, за рік. Але я значно впевненіше можу переконувати своїх студентів, що наше майбутнє буде обов'язково світлим. Сьогодні я точно знаю, страх - це найогидніше почуття, яке слід із себе вичавлювати всіма способами».

А я, автор статті, користуючись службовим становищем, не перебільшуючи свого значення в історії Революції Гідності, просто залишу це фото тут.




І дозволю собі не погодитись зі своїм колегою-руданівцем, який вважає, що не має кожен, хто простояв на Майдані пару днів, ділитись історіями.

І відповім так: якби кожен не постояв там тоді бодай по парі годин - ...

Переписати історію вже, напевне, українці не дадуть.

Если Вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.


Telegram чат Кривого Рога

Мы в социальных сетях

Общество