Війна змінює долі багатьох українців та українок, змушуючи їх залишати свої звичні професії та ставати на захист рідної землі. Так, докорінно змінилося й життя Олексія Гудкова, який із патрульної поліції Кривого Рогу перейшов до лав об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Для Олексія це був не лише особистий обов’язок, а й сімейна традиція — уся його родина присвятила себе військовій справі та захисту України.

«Моя мати служить у Національній гвардії України, два моїх молодших брати також служать у Збройних силах України. Також у мене тітка служить. І під час повномасштабного вторгнення мій батько, який тільки нещодавно пішов на пенсію, добровільно мобілізувався і зараз служить у складі 129-ї криворізької бригади тероборони, виконує бойові завдання», — розповідає Олексій.

Від слідчого до волонтера

Олексій Гудков починав свою кар’єру як слідчий у Криворізькому відділі поліції, пізніше став патрульним. У мирний час він розслідував злочини та забезпечував правопорядок у своєму місті, але коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, його життя докорінно змінилося.

Перші дні великої війни були важкими для всіх. Відчуття стресу, нерозуміння того, що відбувається, змушували швидко адаптуватися до нових умов.

«Моєю територією обслуговування був Криворізький район. Коли я приїхав до одного з наших блокпостів, побачив, що потрібно терміново облаштовувати його для оборони. Окупаційні війська були дуже близько, у Миколаївській області, в Баштанському районі. Тоді ми з колегами зрозуміли, що треба допомога в конструюванні споруд, щоб наші хлопці якомога швидше могли зайняти позиції та відбивати наступ», — розповідає Олексій.

Тоді патрульний об’єднав колег та друзів та почав разом з ними займатися волонтерством, поєднуючи це зі службовими обов’язками. Разом вони створили волонтерський штаб, де збирали допомогу для військових і переселенців.

«У мене вже була велика згуртована команда з моїх друзів, товаришів, які підключалися. Нам потрібне було приміщення, щоб ми мали змогу займатися цією діяльністю — умови, так сказати. Я подзвонив керівнику, і він дозволив нам використовувати одне з поліцейських приміщень і вже там ми займалися волонтерською діяльністю», — розповідає про початок роботи штабу криворіжець.

«Сила нації»: волонтерство, яке рятує

У волонтерському штабі «Сила нації» Олексій з друзями та колегами збирали допомогу для військових, зокрема амуніцію, яку в перші місяці війни було складно дістати.

«На початку великої війни було дуже важко з амуніцією: не вистачало ні бронежилетів, ні бронеплит. Ми вивчали, як можна виготовляти хоча б захисні плити. Спільними зусиллями ми почали вирішувати ці питання», — розповідає Олексій.

Штаб також допомагав переселенцям, які приїхали до Кривого Рогу, і навіть тим, хто залишився в тимчасово окупованих або прифронтових містах. Олексій згадує, як його однокласниця возила гуманітарну допомогу від волонтерського штабу до тимчасово окупованих територій, зокрема необхідні продукти, ліки та предмети першої потреби.

«Багато людей на окупованих, деокупованих територіях були інсулінозалежними, і там просто не було ліків для них. Ми завозили все необхідне, щоб допомогти тим, хто залишився в окупації. В окупацію нашим волонтерам вдавалося завозити допомогу перші місяці, поки ще була така можливість», — каже Олексій.

Тоді ж до волонтерського штабу Олексія звернувся його друг дитинства з проханням вивезти українських військових, які переховувалися в окупованому росіянами селі.

«З Олексієм зв’язався десь у березні і попросив забрати двох моїх колег, які виходили з окупації з Херсонської області, з міста Снігурівка. Я попросив щоб він їх забрав у Кривий Ріг, бо знав, що в нього є волонтерський штаб. І вони надали допомогу і переправили їх у пункт постійної дислокації» — розповідає військовий, який побажав залишитися анонімним.

Перша ротація та рішення про вступ до об’єднаної штурмової бригади «Лють»

У жовтні 2022 року Олексій вирішив вступити до зведеного загону Національної поліції Дніпропетровської області. А у лютому 2023 року разом із колегами поїхав на деокуповані території Херсонщини, де проводив стабілізаційні заходи та фіксував злочини російських військових.

«Нас понад сто поліцейських поїхали на деокуповану територію Херсонщини як додаткові сили до херсонської поліції. Ми працювали з місцевим населенням, фіксували злочини та пошкодження майна, які здійснили російські окупаційні війська. Це був важкий досвід, але було не страшно. Ми часто їздили до прифронтової території, возили допомогу місцевим мешканцям і військовим. З часом людина звикає до цього, і страх поступово відступає», — розповідає журналістам «Першого Криворізького» Олексій.

«Тоді не було хвилювання, тому що поряд були надійні колеги. Кожен переживає це по-своєму. Для когось відстань у 10–15 кілометрів від передової — це вже страшно, а для когось три кілометри від “нуля” — це вже межа. Усе залежить від індивідуального сприйняття», — додає Олексій про свої відчуття перед першою ротацією.

Уся родина Олексія присвятила себе військовій справі та захисту України: мати служить у Нацгвардії, молодші брати та тітка — у ЗСУ, батько — мобілізувався до криворізької бригади тероборони. Однак, попри відвагу всієї родини, мати Олексія Світлана Сліпець зізнається, що переживає за своїх синів:

«Я завжди мріяла, щоб вони були моїм захистом, щоб у старості я могла на них покластися. Їхнє дитинство пролетіло дуже швидко, і тепер постійно хвилююся за них. Це хвилювання знайоме будь-якій матері, чия дитина зараз перебуває на передовій».

На момент запису інтерв’ю Олексій вирішив вступити до лав об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють», у складі якої нині боронить Батьківщину.

«Нашому народу, суспільству, українцям не потрібно складати руки. Треба боротися за нас, за нашу державу, за нашу єдність. Тільки ми зможемо зупинити цю навалу окупантів», — закликає Олексій.

Більше про історію криворізького поліціянта, який перейшов до лав об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють» — у відеосюжеті «Першого Криворізького».

На Центральному кладовищі Кривого Рогу, де поховані українські військові, з’явилися три «показові» пам’ятники із червоного токівського граніту. На могилах зроблене також замощення термообробленим гранітом. Якщо однакових пам'ятників на місці, де колись планували будівництво меморіалу, вже точно не буде, чи бути уніфікованим хоча б замощенню могил? Рідні загиблих також повідомили редакції, що зараз криворізькі компанії відмовляються виготовляти будь-які пам'ятники для сектору. Всі деталі — у матеріалі «Першого Криворізького».

Три хрести для прикладу

На секторі військових поховань Центрального кладовища днями встановили три пам’ятники з червоного граніту. Один, за словами Тетяни Різниченко, матері загиблого захисника Олексія, встановили на могилі сироти, другий — на могилі військового, який раніше відбував покарання у місці позбавлення волі. Жінка вважає: головна ідея встановлення цих пам’ятників від влади — показати родинам: ось, дивіться, як може виглядати місце поховання. Мовляв, людям сподобається — і вони теж замовлять подібні.

Нас [спільноту родин загиблих] звинувачують у зриві будівництва меморіалу. Але ми ніколи не були проти. Навпаки — ми завжди були "за", просто з чіткими вимогами. Ми не просили великих чи розкішних пам’ятників. Ми хотіли, щоб усі хлопці — і солдати, і лейтенанти, і Герої України — мали однакові пам’ятники. Як камуфляж. Як символ єдності, — наголошує Тетяна Різниченко.

Хрести виглядають ось так: термооброблене замощення, встановлений хрест, є квітник. Але за деталями криється розчарування: квітники — фальшиві, квіти там не ростимуть, бо під ґрунтом бетон; фотографій на пам’ятниках поки немає, отвори під них не передбачені.




Співзасновниця громадської організації «Спільнота родин криворізьких Героїв» каже, що на цих могилах їхні побажання щодо замощення врахували. Наприклад, все ж зробили термооброблений граніт (не блискучий полірований, як це було у проєкті меморіалу). Перед сім'ями загиблих постало нове питання: якщо однакових пам'ятників точно не буде, чи можна зробити так, щоб на секторі були принаймні рівні ряди й уніфіковане замощення?

Немає ніяких гарантій

У квітні представники громадської організації «Спільнота родин криворізьких Героїв» зустрілись із представниками влади — там були голова постійної комісії Криворізької міської ради з питань ветеранів, родин загиблих, полонених і безвісти зниклих Вікторія Третяк і заступник тимчасово виконуючого обов'язки міського голови Олександр Катриченко.

Домовленості, повідомляють журналістам рідні, були, обіцянки звучали: замощення буде відтермованим, квітники зроблять згідно з бажанням родин. Але все це — на словах. Протоколів зустрічей і задокументованих обіцянок сім'ям не надали.

Ми просили протоколи наших зустрічей — щоб там було чітко зазначено, що ми вирішили. Нам відповіли, що надати їх неможливо, бо це "поточні роботи". Виходить, ми маємо просто вірити на слово. А в проекті — інші розміри, інші матеріали. Те, що ми узгодили, ось воно, збудоване. А офіційно — немає ніяких гарантій, що так буде з усіма могилами, — розповідає Тетяна Різниченко.

На одній із таких зустрічей Третяк і Катриченко повідомили рідним загиблих, що у Кривому Розі зможуть зробити уніфіковані ряди й замощення тільки у разі, якщо десятки сімей змінять своє рішення й напишуть заяву, що дозволяють роботи на могилах. Нагадаємо, раніше рідні написали понад 100 відмов, щоб заблокувати встановлення червоних хрестів на могилах.

У чому різниця між формами заяв: влада vs. спільнота родин загиблих

Після зустрічі із представниками ГО «Родини криворізьких Героїв» Вікторія Третяк у чаті спільноти у WhatsApp опублікувала форму заяви про відкликання попередньої і надання згоди на виконання робіт згідно проєктної документації. Це формулювання викликало недовіру у значної частини родин.




Шаблон заяви, представленої Вікторією Третяк

Розбіжності у змісті заяв зараз, за словами самих родин, — одне з найгостріших питань конфлікту між владою та представниками спільноти. Форма заяви, яку розповсюджує представниця міськради пані Третяк, вимагає від родин відмовитися від усіх попередніх незгод і дати згоду на виконання робіт «згідно з проєктом», без уточнень.

Це формулювання небезпечне. Бо проєкт — старий, а в ньому і розміри квітників, і тип граніту не такі, про які ми домовлялись», — пояснюють у спільноті родин.

У відповідь ГО розробила альтернативну форму, яка не вимагає зняття незгод, але дає чітку згоду лише на конкретні роботи — заливку, облаштування квітника, укладання плитки за бажанням родини та заборону на встановлення пам’ятника без згоди.





Шаблон заяви, представленої ГО «Спільнота родин криворізьких Героїв»

Ми попросили показати проєкт зі змінами — нам надіслали старий. Ми просили протоколи зустрічей — відповіли, що надати їх неможливо. А ми що — повинні повірити на слово?, — каже Тетяна Різниченко.

Але ті родини, які подали свої варіанти заяв (із уточненням побажань), почули, що їхні документи — юридично нечинні. Офіційно приймається лише заява, в якій людина «відмовляється від попередніх незгод» і «дає згоду на роботи згідно з проєктом». А в проєкті — усе те, проти чого родини й виступають.

А ще, як виявилося, більшість криворізьких компаній відмовляються виготовляти пам'ятники відмінні від цього зразка.
Рідні звертаються до майстерень — ті розводять руками: є тільки червоний, інших варіантів не робимо. У WhatsApp-групі, яку веде представниця міськради, фігурує одна компанія, яка виготовляє і встановлює саме ці — червоні пам’ятники.

Ми просили показати зразки сірого або чорного граніту, — у відповідь почули: “є тільки червоний”», — каже Тетяна Різниченко. Серед ескізів, що розробив ДРІМ, є ще сірий і чорний, а в реальності — їх не роблять. Люди не можуть замовити те, що їм подобається.

Так, декларована свобода вибору на практиці звелася до одного шаблону. Якщо місто дозволило обирати, чому в реальності можливість обмежена? І чи справді ці три нові хрести встановлені родинами, як стверджують у виконкомі, якщо самі родини про це не заявляли публічно?

Дивіться, як виглядають інші облаштовані могили у нашому відео

«Коли душа не має спокою»

Ірина Алєщенко — дружина воїна Олександра Алєщенка, який загинув 15 травня 2022 року. Їхнє життя разом тривало 24 роки — вони виховали трьох синів. Олександр був людиною праці: металургом, електриком, таксистом, працівником Криворізького металургійного комбінату. Чоловік добровільно вирушив на війну, не питаючи згоди у дружини — сказав, що «це треба комусь робити». Служив у 17-й танковій бригаді, де став водієм танка. Востаннє Ірина бачила чоловіка на Великдень 2022 року.


Олександр Алєщенко

Про будівництво на секторі поховань загиблих військових жінка говорить з обуренням.

Замість співчуття і людського підходу, родини зустріли байдужість: жодного разу не було зустрічей на самому цьому місці, тривалий час зовсім не враховувалась наша думка, — розповідає Ірина. — Перший проєкт передбачав бетонне замощення всього сектору і не враховував реального розташування могил.

Зараз спільнота загиблих, вважає жінка, розділена: частина людей згодна на запропонований владою варіант замощення і навіть на колір пам'ятників (багато рідних поважного віку бояться не дожити до часу, коли на секторі збудують бодай щось), а інші — як Ірина — так само хочуть уніфікованого замощення, проте категорично проти червоних хрестів. Тому і розробили свій альтернативний світлий проєкт.

Ми хотіли б побачити якесь підтвердження від влади, що на всіх могилах замощення буде таким, як вони показали. Тому що балакати можуть усі. А спокою душам так і немає.

Меморіал — у небезпеці

Парадокс: родини звинувачують у зриві створення меморіалу, хоча саме вони виступали за його реалізацію. Просто з чіткими вимогами: одне замощення, одні розміри квітників, світлі пам’ятники, збереження розташування могил, конкурс на центральну скульптуру. Натомість рішення про 50 000 гривень на індивідуальні хрести розмило ідею єдиного меморіального простору.

На території військового сектору Центрального кладовища у Кривому Розі будівництво триває, але не відповідає обіцяним темпам і обсягу. Серед уже реалізованих елементів — залитий фундамент під центральну скульптуру, теж із відтермованого граніту. Конкурс за пів року досі не оголосили.




Заплановане будівництво каплички, місця для відспівування та вхідної групи з флагштоками, за словами родин, затягнулося. Капличка, яку мали завершити у цьому травні, ще з осені стоїть лише у вигляді залитого фундаменту. Місце для відспівування навіть не починали облаштовувати.

Якщо ми хочемо вшановувати наших героїв — то варто починати з базового: з місця, де прощаються з ними. А воно навіть не будується», — зазначають у спільноті.

Хоча будівництво паркану йде згідно з графіком, щодо загального замощення між могилами та секторами інформація у проєктних документах відсутня. З минулорічних планів — замощення мало виконуватися у червні 2024-го, але в актуальній версії проєкту про це вже не згадується. «Все буде залите гранітом. Зелені насадження втиснуті у вузькі бетонні “колодязі”. Як вони виживуть — питання. Інших рослин, крім тих, у формах — не планується взагалі», — коментують у спільноті.

Головна проблема, кажуть у спільноті, у тому, що громаді нічого не гарантують. Людям пропонують підписати заяву «згідно з проєктом», а проєкт — старий, ще з весни 2024 року, без урахування вересневих вимог родин. Нового проекту з уточненнями — немає. Протоколів зустрічей теж немає. А от нові «зразкові» могили — зроблені з відтермованим гранітом, із такими квітниками, як родини й хотіли. Чому це не оформлено офіційно, ніхто не пояснює.

«Шановні родини загиблих». Уже давно з вуст чиновників вони звучать дуже цинічно, — каже Тетяна. — Ми просто хотіли світла у меморіалі, гідності й тиші».