У Кривому Розі продовжується відновлення безпечних укриттів у навчальних закладах міста. Але попри запущений процес відбудови безпекове питання освітнього середовища в місті й загалом в Україні актуальне. Журналісти редакції «Першого Криворізького» в матеріалі нижче розкажуть про досвід місцевої гімназії №117 із залучення коштів міського бюджету та благодійного фонду для ремонту укриття, яке може вмістити понад 400 учнів і педагогів.

«Безпечне освітнє середовище зараз — це дуже велике та важливе питання. І для нас донедавна воно було актуальним, коли наше укриття не було таким комфортним і безпечним, як зараз. Тоді ми розуміли, що про очне навчання можемо й не мріяти, але сьогодні ми раді зустрічатися з учнями під час очних консультацій і почуватись у безпеці», — говорить Олена Угліцька, директорка Криворізької гімназії №117.

У навчальних закладах Кривого Рогу та району навчаються понад 75 тисяч дітей. У Криворізькому районі діють усього 458 навчальних закладів, із них 190 шкіл, із яких 30 працюють офлайн, а решта — на дистанційній і змішаній формах навчання.

Залучення коштів на ремонт одного з найбільших шкільних укриттів

Криворізька гімназія №117, що розташована в Тернівському районі міста, стала одним із трьох навчальних закладів, які пройшли відбір та отримали кошти в межах благодійного проєкту «Freedom Space». Усього в Україні за цим проєктом облаштували понад 30 укриттів у школах і дитячих садочках.



Олена Угліцька розповідає, що спочатку навчальний заклад отримав 648 тисяч гривень із міського бюджету, але цих коштів на таке велике укриття було недостатньо, тому освітянам запропонували взяти участь у відборі на благодійний проєкт, який фінансує благодійний фонд «Допоможемо разом».

«Наскільки я знаю, то не тільки ми подали заявку на участь у проєкті, а й інші навчальні заклади, але перемогли тільки три: наша гімназія, Покровський ліцей і гімназія №56. Загальний бюджет ремонту та обладнання нашого укриття становив 3 мільйони гривень», — пояснює директорка гімназії.

Саме укриття забезпечили необхідними меблями, дитячими килимками, зручними кріслами, м’якими іграшками та кінопроєктором. Також у сховищі облаштували туалети, опалення й навіть окремий медичний кабінет.

«Дистанційне навчання — це складно для багатьох дітей. І сприйняття нових знань не таке, як офлайн. А поява такого укриття для нас — гарна можливість поспілкуватися з друзями, з учителями, навчитися чогось у школі. А якщо брати дитяче самоврядування, то це можливість збиратися й формувати це шкільне самоврядування», — говорить Софія Сус, голова учнівського самоврядування в гімназії №117.

Сьогодні в Криворізькій гімназії освіту здобувають 513 дітей, але навчання відбувається онлайн з очними консультаціями.

«Разом із моїм заступником ми склали графік відвідування учнями консультацій у гімназії. І незважаючи на те, що за актом визначено 450 місць в укритті, ми маємо змогу посадити кожного зі своїх дітей у цьому приміщенні. Але поки ми не можемо їх вивести всіх, тому що форма нашого навчання — онлайн-консультаціями. Ми поки пробуємо та намагаємося зрозуміти, як для наших учнів буде краще та безпечно, тому що це для нас першочергово», — говорить Олена Угліцька.

У відеорепортажі від «Першого Криворізького» можна побачити відремонтоване укриття гімназії №117.

---

У Кривому Розі радянська спадщина не просто збереглась, а стала частиною політичного інструментарію місцевої влади. Побутує міф, що процес деколонізації — надто дорогий і його варто було відкласти «до кращих часів», але це хибне уявлення.Насправді витрати на зміну символічного простору не такі значні, як може здаватись, якщо начитатись проросійських ботів або не дуже обізнаних земляків.

Уже зараз є конкретні цифри: у матеріалі «Першого Криворізького» дізнаєтесь, скільки нових адресних вивісок з’явилось у місті у 2024 році та у скільки це обійшлося бюджету. Чому процес оновлення символів триває так повільно, хто його саботує і що потрібно для справжніх змін у міському просторі Кривого Рогу — розбираємось разом з експертами.

Деколонізація в цифрах: скільки перейменували та скільки витратили

У 2024 році в Кривому Розі придбали 660 нових адресних вивісок. Про це на запит журналістки 1kr.ua повідомляє директор Департаменту розвитку інфраструктури міста Іван Карий. Нам також надали перелік 83 вулиць, де замінили вивіски у зв’язку з перейменуванням.





Витратили на деколонізацію у 2024 році 316 тисяч 297 гривень — саме в стільки обійшлося встановлення адресних вивісок на багатоквартирних будинках. Про це теж редакції відомо з відповіді ДРІМ на запит. Нагадаємо, засідання щодо перейменування вулиць проходили в закритому форматі, і журналістку «Першого Криворізького» не пустили на одне із них.







У Кривому Розі, крім перейменувань у межах виконання закону про деколонізацію, ще демонтували низку пам’ятників російським письменникам: Пушкіну, Лермонтову, Толстому й Горькому.

Хоч строк, виділений на демонтаж розпорядженням голови обласної державної адміністрації давно вийшов, у Кривому Розі ще мають демонтувати:

• монумент «Данко» на проспекті Університетському;
• пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам у сквері Героїв на проспекті Миру;
• пам’ятний знак Юрію Козаченку на вулиці Степана Тільги.

Раніше вже прибрали пам’ятники Олександру Пушкіну та Михайлу Лермонтову. Бюст Льва Толстого зник у листопаді 2024 року «за невідомих обставин», і правоохоронці розслідують цю справу.
У чому проблема з міським простором Кривого Рогу

У політичну епоху Вілкулів українська героїка в Кривому Розі не лише не підтримувалася, а й відверто ігнорувалася, — каже голова громадської організації «Деколонізація України» Вадим Поздняков. — Вулиці, пам’ятники та пам’ятні знаки переважно служили інструментом підтримки радянської та імперської ностальгії для підігравання електорату «регіоналів».

Попри те, що в місті відбулось декілька хвиль деколонізації, Вадим Поздняков і досі вважає Кривий Ріг простором, де не знайшлось достатньо місця для пам’ятників сучасним українським діячам.

Нагадаємо читачам, одним із найскандальніших випадків стала спроба встановлення пам’ятника в секторі почесних поховань військових. Восени 2023 року Олександр Вілкул, який офіційно не обіймає в Кривому Розі посад, але залишається впливовою особою, опублікував у соцмережах фото макета майбутнього пам’ятника. Проєкт викликав хвилю обурення — він був виконаний у радянському стилі й майже повторював так званий пам’ятник воїнам-афганцям. Родини загиблих висловили своє обурення, а громадськість вимагала відкритого конкурсу. Вілкул публічно пообіцяв його провести, однак минуло вже понад сім місяців — а реального конкурсу так і не оголошено. Відповідальність за процес між собою перекидають виконком і обласна влада, але фактично ситуація перебуває в глухому куті.

Читайте також: Чому у Кривому Розі досі не оголосили конкурс на пам’ятник у секторі, де обіцяли збудувати меморіал

Деколонізація як така і встановлення сучасної української символіки прямо залежать від політичної волі місцевої влади, — каже Вадим Поздняков. — Успішні приклади у Львівській, Рівненській і Хмельницькій областях, демонструють, що за належного бажання можна швидко й ефективно очистити міський простір від радянських маркерів. Водночас Кривий Ріг залишається прикладом того, як адміністративні структури можуть саботувати цей процес.

Голова ГО «Деколонізація України» підкреслює, що реальні зміни можливі лише за умови усунення впливу старих еліт, які десятиліттями утримували контроль над містом. На його думку, єдиним варіантом виходу із ситуації могло б стати спільне публічне звернення громади до обласної військової адміністрації, яка має бути незалежною від родини Вілкулів і їхнього оточення. Поки ж місто продовжує балансувати між необхідністю змін і небажанням місцевої влади втрачати контроль над наративами минулого.

Інститут національної пам’яті має стати ключовим рушієм у формуванні державної політики пам’яті, — наголошує Вадим Поздняков. — Проте його вплив у деяких регіонах залишається обмеженим через саботаж місцевої влади. Без активного втручання держави та чітких механізмів контролю за виконанням законів про декомунізацію і деколонізацію такі міста, як Кривий Ріг, залишатимуться в «сірій зоні», де рішення ухвалюються не з міркувань історичної справедливості, а відповідно до політичних інтересів.

Вадим Поздняков акцентує, що демонтовані пам’ятники радянської та імперської доби не повинні просто зникати або зберігатись на складах без контролю. На його думку, їх варто передавати до спеціальних музеїв тоталітаризму або скансенів, де вони будуть представлені у відповідному контексті — як символи окупаційного минулого, а не як об’єкти ностальгії. Він також підкреслює, що продаж або нелегальне вивезення таких пам’ятників є неприпустимими, оскільки це може сприяти подальшому поширенню російської пропаганди за кордоном.

Що робити після демонтажу пам’ятників і перейменування

Христина Рутар, дослідниця культурної пам’яті та викладачка кафедри культурології УКУ, у коментарі «Першому Криворізькому» наголошує, що деколонізація — це не просто зміна назв вулиць чи демонтаж пам’ятників.

Це тривалий, багатошаровий процес, що потребує глибокого осмислення та залучення громадськості. У багатьох містах, і у Кривому Розі теж, цей процес відбувався здебільшого «згори», з ініціативи держави, що призвело до певного опору з боку частини громади. Причина цього — недостатня інформаційна та просвітницька кампанія, яка могла б пояснити значення змін, — уважає Христина.

Публічний простір тісно пов’язаний з ідентичністю, тому важливо не просто усунути радянські символи, а наповнити міста новими смислами. Деколонізація має включати співпрацю різних рівнів — держави, громадськості, бізнесу, культурних діячів. Саме синергія цих сил, на думку дослідниці, сприятиме переосмисленню міського простору так, щоб він відображав сучасні цінності.

Окрему роль у цьому процесі можуть відігравати сучасні митці, — каже Христина Рутар. — Важливо відходити від традиції встановлення масивних монументів і шукати нові мистецькі форми вираження пам’яті — тимчасові меморіали, інтерактивні інсталяції, урбаністичні проєкти.

Досвід України в процесі деколонізації не є унікальним. Багато країн уже проходили подібні процеси — від Литви, Латвії, Естонії до Індії та США. Варто враховувати їхні підходи: не все потрібно знищувати, дещо можна переосмислювати через сучасне мистецтво та громадські дискусії.

Індустріальні міста, такі як Кривий Ріг, мають особливий виклик — їхня радянська спадщина дуже глибоко вкорінена, це видно в міському просторі неозброєним оком, — каже культурологиня. — Але саме в контексті війни варто починати створювати нові моделі функціональної пам’яті — інтеграцію історії в міський простір через сучасний дизайн, урбаністику, колаборації між культурою, бізнесом і архітекторами.

Тільки комплексний, інклюзивний підхід дасть Кривому Рогу можливість сформувати новий, осмислений простір, у якому минуле стає не тягарем, а втіленням української національної ідеї, пам’яті і джерелом натхнення для майбутніх поколінь.

Читайте також: Що було не так із площею Визволення в Кривому Розі: пояснення нових топонімів