Червоний шрам на білих колготках, — розмова з поеткою й радіопродюсеркою Оленою Гусейновою

Як виховати талановиту дитину в Кривому Розі; як болять вени від повідомлень про замінування; які культурні явища визначають простір нашого міста та чому в однієї зі співрозмовниць немає молотка для відбивання м’яса — про це та багато іншого поговорили дві помітні в культурному просторі країни дієвиці культури, дитинство котрих минуло в Кривому Розі.

Олена Гусейнова — поетка (зокрема, авторка збірки «Супергерої», де дія відбувається частково в Кривому Розі), радіоведуча й продюсерка Радіо Культура, чий голос заспокоював багатьох з нас на хвилях Суспільного мовника в найстрашніші тижні війни. Іванна Скиба-Якубова — культурна менеджерка, журналістка.

Докладніше про те, які зміни у місті помітні зі сторони та як може змінитися культурний простір Кривого Рогу ми будемо говорити з Оленою, Іванною й іншими колегами на дискусії 4 листопада, а цим матеріалом ми починаємо цикл розмов із різними цікавими людьми, чиє дитинство й юність минули в Кривому Розі.

Це моє, сюди не може пройти російський солдат

Іванна Скиба-Якубова: Почну обережно: Як часто ти буваєш в Кривому Розі?

Олена Гусейнова: Дуже рідко. Коли вчилася в Могилянці, ми мали щомісяця «тиждень самороботи», і я в нього їхала додому. Потім стала їздити рідше, а потім майже припинила.

Зараз я в тій частині свого життя, коли нарешті приймаю, що мій зв'язок з містом існує, і я його потроху вибудовую. І це, в першу чергу, пов'язане зі страхом. Він з’явився в 2014 році, і скільки триває російсько-українська війна, стільки в мені триває ця зміна.

Я довго не могла вибачити батькам їхнє рішення, що я буду вчитися в Кривому Розі, в педагогічному. Це, безперечно був їхній страх відпустити від себе дитину «в цей страшний світ», хоча це парадоксальне рішення — вирішити, що безпечним простором наприкінці 1990-х буде Кривий Ріг.

Читайте також: огляди незалежної криворізької преси 1990-х років та архіви випусків газет

Моя неоофіційна біографічна довідка багато років була «з монтажем»: «Народилася в місті Помішна Кіровоградської області, вчилася в Києво-Могилянській академії».

А в 2014 році я раптом усвідомила, що це моє викреслене місто — загрожене. Ти можеш сильно не любити це місто, мати претензії до того що в юності не могла там піти в нормальний театр чи обговорити з кимось Сьюзен Зонтаґ, але яке воно не є — воно твоє. Це як в романі Ісаака Зінґера «Шоша», коли Аарон попри всі любовні пригоди таки обирає Шошу, подругу дитинства, яка пережила катастрофічну хворобу і тепер всім здається дитиною. І ось цю позачасову, і навіть моторошну наївність обирає Аарон, бо вона його і він її любить.

Так і я з Кривим Рогом, попри все — це моє, сюди не може прийти Російська Федерація. З цієї загроженості почав проростати новий внутрішній діалог.

Іванна: Я 23 роки не живу в Кривому Розі, з них 15 живу в Харкові і це місто, за яке я борюся і яке дуже люблю. Але коли почали з'являтися новини про те, що російська армія на підступах у бік Кривого Рогу почала мінувати береги Інгульця, у мене холод. Страх, лють і агресія оприявнилися настільки сильно, що буквально почали боліти вени й сухожилля в руках, це було фізіологічне відчуття, яке не наставало навіть у моменти найстрашніших обстрілів Харкова — міста, з яким я дуже сильно взаємопов'язана…

Олена: Це один із нічних ефірів, початок березня, і я цю новину бачу в Ньй-Йорк Таймс, в них на сайті висить лінк на карту бойових дій, я клікаю і бачу чорні стрілки, які вказують рух з Херсонської області в бік Кривого Рогу, і за прогнозами місто штурмуватимуть за три дні. І отут я пам'ятаю цей холод, про який ти говориш. Це моторошне відчуття, яке я не можу ословити. Це ніби вони йдуть по твоєму дитинству.

І коли ми в березні 2022 приїхали з колегами з PEN Ukraine, мені страшенно важливо було зайти в батьківську квартиру, яка стояла пуста й холодна (батьки на кілька місяців виїхали). Я стояла розгублена. І тоді Володя Єрмоленко [президент PEN Ukraine] сів за піаніно, яке не розстроїлося аж так, щоб з нього не видобути чогось, що б не складалося в музику, і заграв щось зі свого. А я взяла ось цю книжечку [показує кишенькове видання Шевченка 1984 року, в форматі «захалявної книжечки»

Поєднання досвідів

Іванна: Наші ідентичності й досвіди зараз такі плинні, що давай я тебе попрошу трохи більше розказати про себе, ким ти зараз є?

Олена: Сьогодні я — українська письменниця, радіоведуча й радіопродюсерка, очолюю одну з редакцій на Радіо Культура. А в перші тижні повномасштабного вторгнення була і робота в новинному цілодобовому марафоні на Українському радіо — я досі отримую листи від слухачів, які слухали нас, коли жили в окупації, ми були їхнім зв’язком з реальністю.

В мене дві поетичні книжки “Відкритий райдер” і “Супергерої”(дизайн “Супергероїв” створила Арт-студія Аграфка і виграла з ним кілька ілюстраторських конкурсів, один навіть в Південній Кореї). Зараз працюю над рукописом третьої, “Нічний ефір”: ці тексти виходять з мого радійного життя.



Фото надала Олена Гусейнова

Я очолюю на Радіо Культура редакцію літературних програм та радіотеатру. Дуже важливий напрямок для мене — радіодокументалістика. Я була продюсеркою радіодоків про Лесю Українку, про Сковороду, (з Сергієм Жаданом і Адою Роговцевою в ролях), проєкту «Повітряна стихія» — це радіоесеїстика голосами українських письменників, радіоблогів «Країна, схожа на гранат» — проєкт про Україну очима мандрівників від Геродота до Себастьєна Гобера і Нільса Аккермана.

Ще мені важливо бути голосом, який говорить про актуальні для України теми з ключовими гравцями культурної сцени Скажімо, свіжа моя розмова з Юрком Прохаськом, де він чи не перший, хто так відверто говорить про сором чоловіка призовного віку не бути на фронті. Саме таке поєднання, приватних досвідів моїх радіоспіврозмовників і важливих соціальних тем — важить для мене в моїй роботі чи не найбільше.

Реагувати на світ текстом

Іванна: Ти стала тим, ким мріяла стати в дитинстві?

Олена: Днями я говорила з двома колегами з кінематографічного середовища. І я кажу про оцей «час мрій» середини 90-х, коли ми з подружками мріяли про Голлівуд. Колеги ж, чия юність минула в Києві, кажуть: «ти шо, ніхто про таке не мріяв! максимум діджеєм стати».

Іванна: Мені здається, це така загальна модель того часу в позацентрових містах: ми могли мріяти про щось практично нездійсненне, типу «Оскара», але у нас не було матриці майбутнього за реалістичним зразком. Ми знали, що можна «стати голлівудською зіркою», але гадки не мали, що можна стати культурною менеджеркою, та і слова такого…

Олена: … і слова, й явища такого не було. Не було уявлення про те, що от ти, філологиня, можеш отримувати нормальні гроші за свою роботу в своїй країні.




Іванна: А як ти уявляла собі, чим після англійської філології будеш займатися?

Олена: В дитинстві мене цікавила журналістика я ж бачу тата, який приходить з лєтучки, я бачу газету [Григорій Гусейнов був відповідальним секретарем міської газети «Червоний гірник», і засновником та видавцем літературного альманаху «Кур’єр Кривбасу» — ред.], знаю запах і звук типографії… А потім інтерес описувати цю реальність на якийсь час пропав. Реагувати на світ текстом — доволі пізня для мене річ.

Натомість у кінці 1980-х ми з татом поїхали в Москву і за два тижні сходили десь у сім театрів, а пізніше я побачила театри в Києві, і мені театр дуже подобався. Але я тоді ще не розуміла, що любов до театру вимагає постійного занурення, вона не може базуватися на спорадичних переглядах. А в Кривому Розі такої можливості не було.

Я вступила на англійську філологію. А приблизно в 1996 році в «Кур’єр Кривбасу» приходять рукописи, які мені замінили універ, наприклад «Воццек» Іздрика чи «Дівчата» Оксани Забужко. А в бібліотеці в тата я знаходжу журналу «Сучасність» за 93 рік, а там “Москвіада” Андруховича, Москалець, Чеслав Мілош — і все це мене захоплює, я вирішую, що моє — компаративістика, говорити про українську літературу в контексті світової… Але курс літератури, який читали в педінституті, це бажання знищує, і я зависаю.

Аж поки не знайомлюсь у 2000 році на смолоскипівському Семінарі творчої молоді з живим літературним середовищем: Ірою Старовойт, Галкою Крук, Ростиком Семківим, Толіком Дністровим, Оленкою Галетою… Тут мої спроби самоідентифікації докристалізовуються.

«У Києві говорили про деконструкцію, а ми дивились “Алиє паруса”»

Іванна: У нас із тобою подібні історії. Наші обидва батьки — письменники, філологи, журналісти, медіавидавці, і от ми їдемо з міста, намагаємось перестати бути ідентифікованими як «дочка Такого-то», але зрештою займаємось мовою й медіа.

Крім родинних прикладів — чи мали ми на що ще взоруватися в Кривому Розі нашого дитинства? Чи місто давало ідею до подальшого буття?

Олена: Мама працювала на кафедрі російської мови, і це була тусовка з досить непоганим на той момент смаком. Я краєм вуха, обіймаючи ляльку, чую як в кухні обговорюють, що «Пруста можна читати з будь-якої сторінки». Але водночас ця тусовка була дуже шовіністична. Ці люди асоціювали себе виключно з російською культурою (хоча більшість не була етнічними росіянами). І я до цих ще вчора «розумних дядь і тьоть» починала ставитися з пересторогою. Наскільки б не було цікаво слухати про Пруста, але коли вони говорять, що українська мова — несправжня, це анулює їх як важливі фігури. Після 1991 року більшість із них поїхали кудись в Архангельску область.

З яскравих культурних спільнот пам’ятаю ще «Академію руху». Але якщо пам'ятаєш, їх ключова робота — це «Алиє паруса». А це вже кінець 1990-х, ти для себе вже відкрила “Літаючу голову” Неборака, от-от прочитаєш “Польові дослідження…” Забужко, вже так-сяк розумієш про іронію та деконструкцію, відкриваєш українську герметичну класику — Антонича чи Свідзинського. А тут — «Алиє паруса». І цей розрив видається катастрофічним.

Іванна: Я от, на жаль, дуже любила «Алиє паруса», що довго погано впливало на мої моделі в приватному житті в дорослому віці.

У мене є відчуття, що Кривий Ріг завжди проживає якийсь попередній культурний етап стосовно того, що відбувається в більших містах. Культурне життя з запізненням.
Буває, показуєш людині з Кривого сучасну виставу чи виставку — нерозуміння, бо немає звички дивитися таке, таке рефлексувати. Натомість — радість від виставки чи вистави, зібраних за лекалами в кращому разі ранніх двотисячних…

Олена: Я от зараз подумала про Євгена Лещенка — чудесний художник, ми бували у нього з татом. А на початку 2000-х в Центрі Сучасного Мистецтва в Києві, коли працювала там координаторкою, я чую як із ним телефоном говорить Єжи Онух [польський куратор, дослідник мистецтва], і потім каже мені: «Ти його напевно не знаєш…» А я якраз знаю! І це було вперше, коли от щось із Кривого Рогу озивається в моєму новому житті і знати про це дуже пристойно.

Цікаво, що я нічого не знаю про поетичну тусовку Кривбасу в 1990-х: чи були ці молоді поети, де вони тусили… Малою я мала можливість бачити середовище «Саксагані». Журнал мав бути платформою для всіх криворізьких літераторів, незалежно від мови, але здається там стався гострий нахил в російське.

Іванна: У мене є підозра, що оця неувага до мистецтва, загалом до гуманітарного дискурсу, була закладена в радянській логіці розвитку міста як індустріального. Таке «а нічого привчати пролетарів до культури, а то ще рефлексувати почнуть, а там і діяти!»

Олена: Я б тут говорила про культурні політики. Чи вони взагалі були?

От Таня Огаркова [літературознавиця; тут — учасниця поїздки PEN до Кривого Рогу] питала нас: а де центр? А немає тут центру. Є Социк і Город, і приїхати туди з Тернів це ціле діло, немає контакту між районами нормального. А «за шмотками» треба було їхати якраз в Город і в Соцік.

Шмотки виконували функцію культури

Іванна: Ха, але це теж дуже цікаво: в великих містах в центр ми їдемо не за «шмотками». Тобто, є дорогі бутики на центральних променадах, але торгові центри й базари — в мікрорайонах, а в центр ми їдемо по культурне дозвілля, смачну їжу, зустрічі з друзями, розмови і співбуття.

Олена: «Шмотки» в таких містах як Кривий Ріг в 90-ті виконували функцію культури. Умовних своїх можна було визначити за, умовно, джинсами кльош. І якщо ти виходила за межі чорних лосін і юбки-жатки, то ніби вбудовувалася в інакші цінності. Ти пацана цікавого могла за двобортним пальто визначити, але часто на тому пальто все й закінчувалось, глибше нічого не було.

Іванна: Коли ми з колишнім чоловіком приїздили до батьків на початку 2010-х, ходили по Кривому Рогу у капелюхах і кольоровому взутті, на нас реально тицяли пальцями — «ля, шапкі, а у пацана тапки красні!» Зараз мені страшенно радісно спостерігати, як портрет людей на вулицях став мінятися.

А у тебе немає відчуття, що такі міста як Кривий Ріг сильно обмежують у способі дії? Скажімо, якось восени 2021 у мене закінчились сигарети, а так оскільки вже була ніч, то я зробила рівно те, що зробила б у Харкові: накинула куртку поверх піжами і пішла в ларьок. У мами ледь інфаркт не стався.

Олена: Ми жили в Саксаганському районі, в новобудовах, які наприкінці 1980-х отримували або молоді спеціалісти, або люди з приватного сектору, майже села, на місці якого ці новобудови виникли. Відповідно, було багато таких «односельчан», які : працювали на заводі, так само співжили селом, тільки «вгору». Співжиття цих родин і людей так званих «інтелігентних професій» було дуже близьким. І жінок, які у халаті вийшли на вулицю, я бачила все своє дитинство. А в «інтелігентських» родинах ця підвищена тривожність, не вийти в халаті, — була ніби бажання, опинившись разом, все одно відокремити себе і залишитися собою. Але дома це словами не проговорювалось. Я це вперше почула від однокласниці, яка жила на Социку: «О, твоя мама як моя, вона в халаті на вулицю не вийде».

Іванна: Дуже цікаве це питання побутової культури. Багато років поспіль я, приїжджаючи додому, хотіла конкретних продуктів, до яких я звикла — а тут знайти не могла. Це змінилось і це розширення смаків і запиту багато говорить.

Олена: Біля моїх батьків є кав'ярня з доброю кавою і книжками. Чоловік мій там побачив Ремарка українською — в Києві якщо стоять книжки, то ти можеш або взяти тимчасово, або поміняти на якусь свою, а тут йому ні те, ні те не дозволили. Книжка в кав'ярні не виконувала соціальну функцію, була просто декором.

Іванна: Дивлячись на два роки великої війни, рік пандемії, та й не сильно легкі попередні, з жахом думаю, як би ми їх (у Харкові) прожили, якби не було нашої улюбленої кав'ярні, яка є центром постійної взаємодії культурної спільноти, волонтерів, просто мешканців району; і ще низки кав'ярень і барів, де гуртуються люди, які щось міняють у місті…

Олена: Я от зараз згадала феномен «Англійського клубу» в тодішньому ПК Артема [Мистецький], він був активним соціальним простором десь у 1993-95 роках. Його організували вчителі англійської з різних шкіл, батьки робили внесок, тобі видавали членський квиток. І там збиралися школи — моя 95-та, 103, 6 ліцей і 71, і курси педінституту, по черзі робили програму англійською, а тоді була дискотека. І це був такий хід, щоб «інтелігентні діти» випадково не опинилися на дискотеці з «бандюками», така дискотека в бульбашці. Але, мабуть, це було важливо для міста — проводити цю лінію.

Краща в світі музична тусовка і Ґотем-Сіті

Олена: Аня Гадецька з ГО «Нова українська опера» займається бароковою музикою, а вчилася Аня в нашому музучилищі, і вона досі вважає, що музична тусовка криворізька найкраща в світі, що в ній були геніальні музиканти і дуже цікаве музичне життя.

Це не було моє середовище, але на «Горизонти джазу» я ходила з дитинства. Денис Аду, Фіма Чупахін — це ж все з цієї тусовки. Але щоб їх засоціювати з Кривим Рогом — треба залізти у Вікіпедію.

Іванна: Це підводить нас до питання, як ми артикулюємо свою криворізьку ідентичність

Олена: Власне, я почала її артикулювати тільки з 2014 року. Я витратила 14 років, щоб забути, а тепер мушу згадати, бо витіснення це дуже нездорова для практика. І мої «Супергерої» — вони ж про Кривий Ріг. Кривий Ріг як точка втечі і Кривий Ріг як Готем-Сіті. Так його «аграфки» і намалювали [Арт Студія Agrafka — Романа Романишин і Андрій Лесів - українські ілюстратори та книжкові дизайнери світового рівня], — карта Кривого Рогу, крізь яку проступають літери — Готем Сіті. Це, мабуть, дивна вдячність до міста, де ти 20 років прожила, але погодься, немає кращої алюзії для розмови про Кривий Ріг…

Іванна: Не погоджуся, Готем-Сіті — це Харків, у нас навіть є своя людина-кажан, людина-Жадан.

Червоний сніг і молоток у рукаві

Іванна: Коли ти говориш, що ти з Кривого Рогу, що ти чуєш від людей?

Олена: Незмінно, мене питають про Зеленського.

Іванна: А до Зеленського?

Олена: А не було часу до Зеленського, «95 квартал» ще десь в 2000 переїхав у Київ, їх усі знали. А тепер ще й за кордоном питають про Зеленського.

Іванна: У мене зазвичай це реакції в дусі «Не треба нас лякать». Ті, хто більше знають, можуть пожартувати про кар’єри…

Олена: А, ну так, червоні горобці, червоний сніг, якого я насправді ніколи не бачила. Хоча підозрюю, що я його просто не ідентифікувала як червоний. Але колір цей я добре знаю. Я короткий час займалася балетом, в якомусь палаці культури. 9 ранку, у нас чи виступ чи іспит, він ніяк не стається, п'ятирічки бігають і намагаються себе чимось зайняти… А життя в балеті передбачає білі колготки — і я не уявляю, що мама в 85-му році зробила, щоб їх добути, — і я в цих білих колготках падаю на асфальт. І от тут я цей червоний вперше бачу, бо вся ця дірка — червона. І мама її зашиває, а вона лишається таким червоним шрамом на цих білих колготках…



Але так оскільки в Кривий Ріг я переїхала у 3 роки, то можливо я цей червонястий колір сприймала як нормальний колір снігу.

А кар’єр я ніколи не бачила.

Іванна: А оця складова «циц, бо на кар’єри попадеш!» — в тобі є?

Олена: У мого чоловіка це називається «Люба, виключи криворожицю. Будь ласка, навіть якщо вони налажали, не стартуй». Найгірше я реагую на недоліки в сервісі, коли починається режим приниження — моя відповідь на нього дуже криворізька.

Іванна: Я тобі розкажу, чому у мене немає в хаті молотка для відбивання м'яса.

Якось взимку 2013 ми йшли на один з мітингів Майдану, який могли атакувати тітушки, і я автоматично й дуже спокійно взяла цей молоток, запхала його в рукав, як пацани з Чорногорки, і коли його головка лягла мені непомітно в долоню, мені стало впевнено.

Але мій тодішній чоловік, добре знаючи, що моя реальна фізпідготовка не відповідає моїй «дєрзості» і в реальному махачі я радше розіб’ю щось собі, так само спокійно цей молоток витягнув, забрав і заховав. І я досі поняття не маю — куди!

Олена: Та, якась така емоційна спроба встановити справедливість чимось схожим на погрози, у нас є. Я недавно іноземним журналістам, які намагалися вчинити неетично, сказала: «якщо ви так зробите — я зруйную вашу кар’єру». Але звісно що я цього не зробила. І це теж криворізька штука — погрожувати швидше, ніж справді щось робили.

Іванна: Чи маємо ми обов’язок усе ж щось робити для свого міста?

Олена: У мене завжди було відчуття, що ми це відпрацювали на рівні родинному. Тато засновник «Кур'єру Кривбасу», один з двох Шевченківських лауреатів (другий — Григорій Синиця)... Але у поїздку з ПЕНом у мене виникло відчуття, що все ж треба спробувати зробити щось для міста й мені.

Тим паче що насправді журнал не був націлений на місто, хоч і мав назву, яка зберігала з ним зв'язок. Для міста там була остання сторінка, яка називалася «Крицевий край» і це була антологія всього написаного в Кривому Розі або про Кривий Ріг з кінця ХІХ століття. А журнал мав би більше впливати на місто. У мене ніколи не було відчуття, що місто важливість цього медіа розуміє і готове використати для власного розвитку та інтеграції те, що в місті є журнал, в якому друкується Оксана Забужко чи Емма Андієвська.

Я думаю, що давно час настав і мені спробувати зрозуміти, що відбувається в місті.

Іванна: А що ти знаєш, за цим ти стежиш?

Олена: Є “рівні в Кривому”, мені подобається їхня назва і що вони працюють з темою гендерної рівності, жінок у міському просторі. Пам’ятаю «Руді тексти», які робила Оля (Хвостова) Гончар. Але тут теж здається був цей розрив між текстами, які звучали від місцевих авторів — і тими текстами, які на той час уже звучали в країні. Знаю про діяльність «Шелтера», але хочеться, щоб настільки сталими й активними у місті були не лише культурні спільноти з релігійним бекґраундом.

Це двостороннє незнання: ми мало знаємо про те, що діється в Кривому Розі, але я й не бачу, щоб міська культурна спільнота якось помітила наприклад те, що Оленка Гончарук стала директоркою Довженко-Центру чи влилася в кампанію, коли ми спільнотою відстоювали і її на цій позиції і саме існування Довженко-Центру. [Довженко-Центр — державний фільмофонд України, культурний центр; протягом майже двох років Держкіно намагалося рейдерськи захопити й знищити центр, нехтувало результатами конкурсів на посаду тощо. Культурній спільноті вдалося відстояти і центр, і чесно обрану на конкурсі гендиректорку — Олену Гончарук. Дитинство Олени також минуло в Кривому Розі].

Тож я до нашої події 4 листопада ставлюся як до точки входу, дослідження, знайомства.

Іванна: Першу половину життя ніби тікаєш від батьківського міста, а потім розумієш, що ти без нього наче й не є цілісним…

Олена: Це правда. Показово і те, що я говорю про це із тобою: я-то тебе давно бачу в спільному культурному просторі, але роками уникаю, бо ти з Кривого Рогу, а я ж вирізала це з життя. Це крок визнання перед собою, що людина з мого міста, можливо, — це людина, яка найкраще мене зрозуміє. З усіма моїми — нашими — дивними поведінковими формами.

Текст підготувала Іванна Скиба-Якубова