Волонтерство — стиль життя: криворізький тату-майстер Кость Шмагайло

У свій 50-річний ювілей тату-майстер із Кривого Рогу Кость Шмагайло не збирає гостей на застілля, а завантажує автівку питною водою та вирушає на Херсонщину, у село Князівка. Там його чекають мешканці села, які потерпають через відсутність питної води після підриву росіянами Каховської ГЕС.

Кость розпочав свій шлях волонтерства ще у 2020 році, коли його другу-військовослужбовцю знадобилась допомога в доставці автівки на передову. З того часу він волонтерив у громадських організаціях «Інгульська паланка війська Запорізького» та «Криворізька асоціація учасників бойових дій та учасників АТО». Обидві організації активно допомагають захисникам України та переселенцям. Саме там чоловік познайомився з Отцем Іваном Талайлом, очільником благодійного фонду «Карітас Кривий Ріг», який запросив Костя долучитись до працівників фонду.

“Волонтерство — це для мене стиль життя. Хвороба — це щось погане, хобі — це щось ніби легковажне, а волонтерство — реально крута штука. Ти потрібен”, — говорить Кость.

Від 24 лютого чоловік збирав по місту усе необхідне для захисників на фронті (амуніцію, їжу та інше). Також доставляв гуманітарну допомогу, туди, де її потребували та возив їжу на блокпости бійцям тероборони.

Херсонщина переживає важкі часи від початку повномасштабного вторгнення. Окупація, обстріли, відсутність питної води. Завдяки волонтерам, небайдужим до біди і страждань інших, деокуповані села Херсонської області поступово повертаються до життя.

Одразу після деокупації Кость поїхав на Херсонщину, аби допомогти людям будівельними матеріалами, одягом, продуктами, гігієнічними засобами від фонду «Карітас Кривий Ріг».

«Робота доволі важка, причому як психологічно, так і фізично. На початку нас було трошки більше ніж 20 чоловік, і один проєкт працював, але до нас потужно йшли гуманітарні вантажі, і було таке, що ми по 40–50 тонн розвантажували за тиждень», — пригадує Кость.

Князівка дуже постраждала від артилерійських та авіаційних обстрілів, село швидко було окуповане.

«Коли ми приїхали сюди після деокупації, майже всі хати були без дахів, зараз іще можна побачити сині дахи — вони просто обтягнуті тентом. Також була купа згорілих машин, легкових в основному», — каже Кость.

Російські військові забирали в людей посуд, постільну білизну, одяг, подушки та матраци і несли на свої позиції. Віднімали також автомобілі.

За словами Костя, зараз мешканці Херсонщини, коли ходять одне до одного в гості, беруть свій посуд, бо немає більше одного набору на людину.

Селяни також бояться садити свої городи, адже в полях іще багато нерозірваних снарядів.

«Люди бояться на 2–3 метри в город зайти. Вона є, земля, але ж у тій землі хто знає що. Після тих касетників може бути що завгодно», — пояснює Кость.

Чоловік дуже переймається долею мешканців сіл Херсонщини, чиї будинки були пошкоджені: «Натура в мене така, я взагалі дуже емпатична людина, навіть дещо сентиментальний як для чоловіка, може, занадто. Відчуття, що це мене вразили, саме мене порізало, саме мене порізало-покололо, залишилось. Воно тоді з’явилось і залишилось досі».

Саме тому Кость майже не буває вдома, присвячує весь свій час волонтерству на деокупованих територіях.

«З початку повномасштабної війни я взагалі чоловіка майже не бачила три місяці. Звісно, тяжко і важко, ми в приватному будинку живемо, якась велика робота лягла і на мене. Але я все розумію, люди потребують допомоги», — говорить дружина Костя Оксана.

До початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну в Князівці жило понад 300 мешканців. Зараз люди потроху повертаються додому, і нині тут живе 184 людини. Про це розповіла мешканка села Алла Сухова, яка керує розподілом між мешканцями води, яку привезли волонтери.


Князівці дуже вдячні волонтерам за допомогу.

«Дуже важко усвідомлювати, що ми пройшли окупацію, пройшли все це. Волонтери взагалі молодці. І водичка, і продукти. І може, навіть трошки з лихвою. Але ми дуже вдячні всім. Люди нас не забувають», — говорить місцева мешканка Ніна, яка прийшла по воду разом зі своїм онуком Кирилом.

Кость радіє, що люди повертаються до своїх домівок і потроху відбудовують село: «Зараз багато таких, дивишся — будівля, то бачив її, вона без даху, а зараз дах новий, вікна поставили. Ну класно. Українці реально незупинні. Ми приречені на перемогу».