Як підтримувати людей, які пережили втрату: поради від психологині
Фото: Pixabay
Редакція «Першого Криворізького» поспілкувалася із практичною психологинею і психотерапевткою Лілією Морською, щоб зібрати поради для дорослих людей як самим переживати втрату, батьків дітей, і просто громадян, які хочуть знати, як коректно підтримувати своїх друзів та знайомих.
Дорослим людям, які пережили втрату
Коли ми чуємо повідомлення про загибель близької людини, у нас виникають природні реакції. Перша — це шок. Пазл нашого життя руйнується. Людина може впасти в ступор, коли психіка «бере перерву», завмирає. Якщо ви поряд із такою людиною, не треба виводити її зі ступору фізично — водою, ляпасами чи криком. Людина має пережити це. Але якщо вона в цьому стані понад 2 години, варто звернутись до фахівця — психолога.
Людина може почати плакати, «вбиватися», звинувачувати інших людей у загибелі її близького. Не в змозі витримати такий тягар, вона перекладає частину переживань на інших.
Найнебезпечніша реакція на втрату — відсутність реакції. Людина виконує певні побутові справи, про щось домовляється, відвозить дитину в школу. Ззовні здається, що вона добре справляється зі своїми емоціями. Але насправді це — спроба втекти від переживань, трагедії. Ця спроба захисту, ілюзія може тривати тиждень, місяць. Але потім, коли людина розслабиться й не очікує емоційного сплеску, емоції наздоженуть і «накриють».
Є народні традиції, коли відзначають 9 днів, 40 днів після смерті людини. Це неспроста. Наша психіка має прийняти нову реальність і «перетравити» її. Психологи говорять, що перші 40 днів не треба намагатись позбавити людину цих почуттів. Вона має адаптуватися до подій, усвідомити те, що сталося. Групи підтримки для родин військовослужбовців зазвичай приймають людей не раніше, ніж після 4 місяців від загибелі чоловіка, брата.
Результатом горювання має стати формування «безпечного архіву пам’яті» про людину, якої немає поряд. Спершу на вулицях, де ми ходили разом з людиною, нас охоплюють туга, горе. Ми не можемо торкатись її речей без сліз. Будь-які спогади викликають біль. Якщо людина була близькою, втрата ніколи не проходить легко. Поговоривши з психологом тричі, не можна знову почати жити звичним життям. Норвезькі психологи пропонують програму реабілітації на пів року й більше.
Переживання — це час. Його скоротити, на жаль, неможливо.
Дуже добре, якщо дружини загиблих об’єднуються в групи. Вони відчувають, що сторонні люди їх не розуміють. Ті святкують дні народження, весілля, а біль дружин загиблих надмірно великий. У групі ж вони спілкуються і розуміють, що інша людина може їх відчувати, бо пережила це сама. Тоді вони легше довіряють і приймають допомогу. Суспільство має подавати руку допомоги не лише військовим, а й родинам військових.
Якщо людина, яка пережила втрату, має сильні депресивні прояви та суїцидальні спроби, варто звертатись до спеціалістів. Страх перед психіатрами — це пострадянський спадок. Наша психіка є продуктом органічної матерії — мозку. Якщо ми не спимо — а під час переживань ми втрачаємо сон — не доїдаємо, маємо стрес, нервова система зазнає негативного впливу. Головним мозком займається психіатр, допомагає людині подолати гостру фазу захворювання. Після цього працювати можна із психотерапевтом — фахівцем, який «лікує словом».
Батькам дітей, які пережили втрату
Іноді батьки думають, що дітям краще не говорити про загибель близьких. Але здорова психіка формується в контакті з реальністю, хай навіть ця реальність травмована. Якщо ми сприймаємо реальність неадекватно, варто звертатися до психіатра. Якщо дитина маленька, на її запитання «Чому він загинув?» варто формувати позитивний образ захисника: він загинув, бо був відважним і хотів нас захистити, а на війні трапляється так, що захисники вмирають.
Дітям треба повідомляти, що їхній близький загинув, у ретельно дібраний момент. Не треба говорити, коли дитина стривожена або дуже чомусь радіє (наприклад, перемозі у спортивних змаганнях). Такі речі обговорюють, коли дитина перебуває у спокійному стані.
Щодо прощання на кладовищі: дітей треба питати, чи мають вони бажання поїхати туди разом із вами. Доволі часто, якщо ми не бачили поховання, не прощалися з тілом, наша психіка дуже важко усвідомлює, що людини вже немає поруч. Тому для дітей бачити прощання так само важливо, як і для дорослих.
Деякі діти, переживши втрату, займають позицію дорослого, і це віддаляє дитину від притаманного її вікові прожиття травми. Якщо дитина виявляє суїцидальні спроби, обов’язково треба звертатися до спеціаліста — психолога і дитячого психіатра.
Коли психіка трохи адаптувалась до втрати, корисними можуть бути розмови про людину, якої поруч уже немає. Обговорити, якою ця людина була для дитини, чому дитина любила цю людину. Ми говоримо не про втрату, а про приємні спогади — формуємо «безпечний архів пам’яті», і не без сліз. Неможливо прожити втрату близької, коханої людини і не заплакати.
Існує звичка ідеалізувати тих, кого вже немає поряд. Але важливо тримати в голові цілісний образ людини: любити, але не робити ідола. Варто пригадувати, що колись ми злилися на цю людину, у неї були певні недоліки. Можна проговорити також, що дитина не встигла сказати загиблій людині або що хотіла зробити разом із нею.
Діти — це наші емоційні «сканери». Вони отримують подвійне навантаження — переживають власну втрату й емоції людини, яка поряд. Вони бачать, як, наприклад, мама переживає втрату батька. Якщо мама губить емоційні та психічні опори, для дітей це подвійна втрата. Часто діти закриваються в собі або у них з’являються фізичні реакції — енурез, плаксивість, втрата навички говорити чи ходити. Однак може відбуватись і навпаки — дитина приймає позицію дорослого, вона не живе своє дитяче життя, а «всиновлює» дорослого.
Дорослим дуже важливо пам’ятати, що переживати втрату — це нормально. Але необхідно навчитися піклуватися про себе заради своїх дітей. Дорослі мають бути стабільними і врівноваженими, адже на їхню стабільність спирається дитина. У такому випадку ми допомагаємо прожити дитині її переживання, а не змушуємо її переживати наші.
Поради звичайним громадянам, які хочуть підтримати своїх знайомих / друзів, але не знають як
Людина, яка переживає горе, потребує того, хто зможе сприйняти її емоції, а не керувати ними й не радити, що їй робити. «Поплач, покричи», коли людина у ступорі, — це безтолкова порада. Так само і «припини, досить плакати». Звинувачувати людей, які не плачуть, теж не можна.
Найкраще — це емоційно «дзеркалити» поведінку людини. Ми спостерігаємо, як людина реагує, і проговорюємо це: «Я бачу, що в тебе жодної емоції немає на обличчі. Мабуть, тобі так важко, що ти навіть відреагувати не можеш». Після таких фраз людина часто плаче. «Бачу, тобі настільки важко, що хочеш усіх розірвати на шматочки. Я не засуджую тебе за це».
Якщо людина плаче, найбільше, що ви можете для неї зробити — дати комфортні умови: налити склянку води, загорнути в плед, заварити чаю. Плач — природний процес, свідком якого ви є. Не треба забороняти людині сльози або провокувати їх, просто подбайте про неї фізично: щоб не поранила себе або інших. Чашка гарячого чаю в руках людини допомагає їй бути більш обережною і контролювати свої рухи.
Головне, що треба сказати: «Якщо ти хочеш поговорити про нього, я завжди на зв’язку».
Читайте також: Як криворіжцям підтримати себе під час війни: поради
