Головна мета — зняти людину «зі стопу»: фотографиня з Кривого Рогу про фотопроєкт «Як ти?»

Фотографиня з Кривого Рогу Алла Балабан вже понад рік створює власний фотопроєкт "Як ти?". Жінка вигадала його, щоб підтримати людей під час війни, провести своєрідну фототерапію. У проєкті брали й беруть участь волонтери, військові, політики та інші охочі. Про важливість продовжувати діяти та творити під час війни, материнство, реалії життя дружини військового — у матеріалі 1kr.u.

Текст про Аллу Балабан ми публікуємо у межах проєкту "Вона. Війна" від дніпровського медіа КУСТ. "Вона. Війна" — серія текстів про роль українських жінок у війні: від мам, сини та доньки яких боронять нас на фронті, до волонтерок і активісток, які цілодобово наближають перемогу своєю працею.

Хто така Алла Балабан?

Я стала фотографом, ще не народившись, — каже криворожанка. — Навіть коли мама ще була вагітною, фотографувала, тож я впевнена, що мені це передалось з материнським молоком. Змалечку я фотографувала на плівку, потім вже з'являлись цифрові й дзеркальні фотоапарати. Якоїсь освіти фотографа "на папері" у мене немає, але я вважаю своїми найкращими вчителями маму й тата. Вони навчили мене "базі".

Алла Балабан має музичну освіту, вона закінчила музичний факультет Криворізького педагогічного інституту (зараз — університет). Коли на четвертому курсі Алла пішла на практику до школи, зрозуміла, що робота у закладах освіти — не для неї: забагато непотрібної паперової роботи, яка займає безліч часу.



20 років тому Алла почала заробляти на фотографії й проводити комерційні зйомки. Фотографиня вважає: якщо хочеш чогось навчитись, жодних перешкод опанувати цю творчу професію немає, є безліч майстер-класів та курсів у мережі. Коли починала сама Алла, вона брала уроки у тих фотографів, які чимось виділялись для неї, хоч і не були дуже популярними.




Зараз більшість проєктів, які втілює жінка — благодійні. Алла Балабан створювала фотопроєкти у співпраці з дітьми з інвалідністю, робила репортажі з благодійних концертів, на волонтерських засадах працювала для криворізьких громадських організацій "Криворізька міська асоціація "ART-культура" та "Культурно-громадський центр ШELTER+", а також знімала благодійний проєкт Фундації Олени Зеленської.

З 2012 року Алла Балабан — фотокореспондентка Криворізької міської організації Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України».





Більшості ліквідаторів аварії на ЧАЕС на фото вже немає серед живих. Батько Алли також був ліквідатором, і якби не Чорнобильська катастрофа, був би ще живим, як і більшість чоловіків на фото. Сьогодні білборди з фотографіями Алли у співпраці з організацією "Рух без меж" розташовані по місту. Це благодійний фотопроєкт, який застерігає містян від необдуманих дій, які можуть призвести до інвалідності.




Фото Юрія Понькіна, голови "Рух без меж"

Алла Балабан спеціалізується на музичній зйомці — переважно це всі джазові заходи, які проходять у Кривому Розі, — а також на fashion-зйомці. Крім фото з джазових концертів, вона фотографує моделей для портфоліо, робить студійні фотографії на обкладинки й розвороти журналів — криворізьких та київських.





Фото Алли Балабан

"Він не міг грати, вона не могла знімати": повномасштабне вторгнення Росії в Україну

Коли "почалось", ми з чоловіком і сином були вдома і не збирались виїжджати, — згадує Алла світанок 24 лютого 2023 року. — У перший день я просто не могла повірити у те, що відбувається. Мені здавалось, що мене зараз хтось просто розбудить, і все це закінчиться.

З другого дня повномасштабного вторгнення, трохи оговтавшись від шоку, Алла та її чоловік Олександр почали волонтерити. Вкладаючи власні фінансові заощадження, подружжя стало шукати необхідне спорядження українським військовим — від турнікетів до взуття. Алла згадує: люди тоді були на диво згуртовані й готові жертвувати.

Ми їздили по людях, щось збирали, і один чоловік віддав дуже дорогий бінокль Nikon, — каже Алла. — Я взагалі не знаю, скільки він коштує. Він дуже крутезний, воєнний. А власник сказав: "Ні, він хлопцям потрібен більше, ніж мені." Саша, мій чоловік, почав співпрацювати з різними волонтерськими організаціями, зокрема з "ШELTER+". Ми діставали розгрузки, форму, шоломи, медицину. Шукали й купували броніки. Я постійно була поруч з чоловіком, тому що знаходитись вдома я не могла, у мене просто дах зривало від бездіяльності. Він не міг грати, я не могла знімати.

"Як ти?"

Ренато Ортіс, митець. Фото Алли Балабан

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Алла відклала фотоапарат і навіть не могла дивитись на нього. Так само і її чоловік — музикант, який працював диригентом в музичному коледжі, у хорі "Відродження"й був організатором фестивалів та концертів. Дружині Олександр сказав: "Я не можу навіть натискати на клавіші". Він не міг грати, вона не могла знімати.

Десь наприкінці квітня до мене у квартиру почала прибігати білка, — говорить Алла. — Вона прибігала на балкон і починала стукати у вікно. Я думала: ну все, додепресувалась. Я дала їй горішок, вона з'їла, але не втекла. Сиділа на підвіконні та й дивилась на мене. Я дала ще горішок. А вона сидить і продовжує дивитись! Я і сказала: "Слухай, я тебе засніму, бо мені ніхто не повірить". Я зняла її на телефон, вона втекла. На наступний день тварина прийшла знову! Білка прибігала до мене щодня, навіть по два рази. А потім їх прибігло дві. Це були мої перші знімки, це було несвідомо, на автоматі. Може, це смішно виглядатиме, але завдяки білочкам я знову почала знімати.

Після цього випадку Алла Балабан відновила зйомки. Вона написала у соцмережах, що знаходиться у місті, і якщо комусь потрібні світлини, щоб писали їй. І люди звертались: хтось за фото на документи, хтось — бо просто хотів світлин. Були навіть весілля, де молоді були у вишиванках і у штанях в піксель.

У травні 2022 року Алла придумала фотопроєкт "Як ти?".

Концепт я придумала одразу, а з назвою десь тиждень я промучилася, ночами не спала від слова зовсім, — згадує фотографиня. — Назва прийшла сама собою.

Мета фотопроєкту Алли — розкрити та показати емоції людей під час повномасштабної російської агресії, коли ніхто не знає, що буде завтра. З деякими співрозмовниками Алла мала спільні переживання.




Світлана, волонтерка. Дружина бійця аеророзвідки. Фото Алли Балабан

Основна ідея — це зняти людей з "зі стопу", щоб вони продовжували діяти. Фотографиня написала про проєкт у своїх соцмережах, запросила знайомих, а потім це запрацювало, як "сарафанне радіо".

Після розмови я віддавала фотографію, писала замітку про те, як свої почуття описувала людину, публікувала у себе в фейсбуці, — говорить Алла. — А потім, після зйомки, майже щодня мої герої дзвонили мені й розповідали, як вони сьогодні.

Дмитро, у цивільному житті — звукорежисер, а зараз — боєць аеророзвідки. Фото Алли Балабан

У проєкті взяло участь понад 100 людей. Першими героями були музиканти, згодом — вагітна дівчина, а потім волонтери, міські політики, українські громадські діячі, артисти, зокрема, гумористи "Кварталу 95" та просто охочі містяни.




Ксенія, режисерка, зооволонтерка. Фото Алли Балабан




Євген Ситниченко, голова Криворізької районної адміністрації

Я просто запитую "Як ти?", навіть якщо у мене немає нічого спільного з цими людьми, — каже Алла. — Я б навіть у колаборанта запитала б "Як ти?", але тільки дивлячись йому в очі й з особливою інтонацією якоюсь.

Чи є щось спільне у людей, які приходили на фотосет до Алли? Для майже всіх учасників важливо діяти. Коли зайнятий, нічого не страшно. Хтось говорить про втрати або досягнення. Але продовжувати діяти — червона нитка.




Аліса, фітнес-тренерка. Фото Алли Балабан

Так, важко, так, ти втомилась, — роздумує Алла. — У тебе вже немає сил, опускаються руки. Але ти думаєш про військових, і просто не маєш права опускати руки.

Свій проєкт Алла Балабан втілює зараз і планує продовжувати навіть після війни.

Історія у фотопроєкті "Як ти?", яка найбільше вразила

Мабуть, це історія Юлії Бондаренко, — згадує Алла. — Вона дуже відкрилась, мене це зачепило. Поки розмовляли, наридались обидві.

Алла запросила мене взяти участь у її фотопроєкті, — каже Юлія. — Я погодилась, бо хотіла не лише розповісти свою історію, а показати іншим людям, які зіштовхнулись із втратами, що вони не одні. Коли знаєш, що інші теж проходили через це і вижили, це додає сил. Розповідати Аллі було легко, ніби 100 років ми були подругами.

Далі — пряма мова Юлії Бондаренко:



"– Як ти?

Моя історія війни якась занадто тилова. Це про воєнні втрати, які ніхто, крім мене, не зарахує. Повномасштабне вторгнення трапилось, коли я була на 12-му тижні вагітності. Про малюка ми дізналися на Різдво. Символічно так, радісно було. Про безмежну надію.

25 лютого 2022 року чоловік пішов добровольцем, він не міг інакше, і я це розуміла. О восьмій вечора ми приїхали на штаб «подивитися як справи», о 20:30 мене вже на нашій машині віз додому чужий чоловік, бо Сергій (чоловік) вийшов вже зі зброєю лише попрощатися. Тієї ж ночі їхній підрозділ заступив на позиції.

Я не планувала ніякого волонтерства, найбільше, чого я хотіла — зберегти дитя з іменем Левко. Але, як і більша частина країни, не змогла бути спостерігачем. Перші тепловізори з-за кордону були в Кривому Розі вже 28 лютого. Перші машини з гуманітаркою — 2-3 березня. Я не пам’ятаю всіх, хто брав участь в цих оборудках, але це були люди без перебільшення з усього світу — друзі, друзі друзів, ті, кого я майже не знала, і ті, кого не чула по 15 років. Люди вражали, на цьому виходило вивозити безсонні ночі та все, що відбувалося в ті дні.

Всі кудись збиралися, я навіть думати про це не могла. Я, мабуть, безвідповідальна мати, але на повітряну тривогу ми спустилися в підвал лише перший раз. Соню (доньку) трясло, вона плакала і постійно повторювала «А папу нє уб’ют?». Потім сиділи в коридорі з бутерами та настолками.

Ввечері 5 березня мені подзвонив мій дуже хороший друг і сказав, що вони вивозять жінок і дітей в Тернопіль, і що мені краще збиратись. Набрала Сергія, сказав їхати. Я прийшла додому, зібрала за 20 хвилин якісь наші речі. На згадку про Сергія взяла з собою обпалений прапор, який він виніс з Іловайська у 2014, і вишиванку, яку йому вишивала. За кермо нашої машини сів чужий чоловік, і ми з дітьми поїхали, залишивши бабусю, яка відмовилась покидати місто в останній момент. Через місяць ми повернулися. Якщо чесно, я по-справжньому усвідомила, наскільки близько до нас була лінія фронту лише через пів року.

У травні у здорової жінки, яка носила здорову дитину, сталися передчасні пологи. Наш Левко народився надто маленьким, щоб вижити. Попрощалися. Відновлювалась добре, сказали, що за пів року можна буде спробувати знову завагітніти. Всі навколо повторювали, що я потрібна чоловіку і країні в дуже важливій ролі волонтерки. Я не знала, що відповідати, але волонтерила… дрони, теплаки, гроші, машини, запити, акти, дрони. Сіла за кермо, щоб бути швидше, але насправді просто сил все менше ставало…

У кінці осені я завагітніла знову. Мене одразу поклали в лікарню під нагляд лікарів. Майже на новий рік на плановому УЗД здоровій жінці, яка носила здорову дитину, сказали, що серцебиття у дитини більше немає. Я не була до цього готова. Щось там в одну воронку двічі не падає. Я не можу і зараз ані повірити, ані змиритись.

Транквілізатори, грамоти за волонтерство, антидепресанти…

Така нереальна абсурдна реальність.

Я — ніяк. Я функціоную: готую їжу для дітей, виконую домашні та волонтерські справи, ходжу до лікарів, час від часу зустрічаюся з друзями. Буває, що немає сил просто встати з ліжка. Я функціоную і чекаю кінця — або свого, або війни. Те, що відбувається на цій землі, не може мати мети, виправдання чи сенсу. Агонія. Я буду боротися за них скільки буде потрібно, щоб зупинити свавілля покидьків на нашій землі".

Як це — бути дружиною чоловіка, який на війні?

Олександр, чоловік Алли, боєць аеророзвідки

У серпні 2022-го року чоловік Алли добровільно пішов у аеророзвідку. До того він був викладачем, депутатом Саксаганської районної ради та безперервно волонтерив. В один момент він сказав: "У мене, як у волонтера, закінчились всі ресурси, а просто спостерігати я не можу".


У Алли є юний син. Він якраз закінчував музичний коледж і планував продовжувати навчання за кордоном, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії. Хлопець вирішив вступити у Київську муніципальну академію музики ім. Р.М. Глієра, на факультет «Музичне мистецтво естради – джаз». Алла згадує: бувало таке, що по 3-4 дні студенти не виходили з укриттів через російські ракетні обстріли.

Сьогодні день Алли проходить приблизно так: зйомки-обробка-волонтерство. Більшість проєктів, які вона зараз втілює, благодійні. Після перемоги Алла Балабан планує продовжувати фотопроєкт, фотографувати, а ще з'явилась мрія побачити світ.

На питання "Як ти?" Алла відповідає:

Я розгублена, щоб відповісти. Один з учасників мого проєкту задав питання "А як ти?". Не можу сказати, прийде час, і я відповім. Пів року назад мені захотілось, щоб окрім психологічної допомоги та якихось гарних світлин, цей проєкт приносив щось корисне для ЗСУ. Тоді придумала мерч "Як ти?" Ми з сином створили логотип, який зображає стукання серця. Це означає, що життя продовжується. Люди купують, і я пересилаю всі гроші на допомогу військовим.

Щоб взяти участь у фотопроєкті Алли Балабан або придбати мерч на допомогу ЗСУ, можна на сторінці Алли у Facebook




Фото Алли Балабан