Канонада стояла від Лисичанська до Бахмута, — переселенець з Соледару

Перед ним стояв вибір: кого рятувати – доньку чи племінника. Таким запам’ятає ранок 24 лютого 2022 року Володимир Жаркий із Соледара. Зараз чоловік волонтерить у криворізькому Центрі для переселенців, а ще 10 місяців тому працював на державному підприємстві “Артемсіль” — найбільшому у Європі з видобутку солі.

Володимир Жаркий з родиною переїхали у Кривий Ріг на початку квітня, коли у Соледарі почались бойові дії.

Володимир розповів журналістам “Першого Криворізького” про початок повномасштабної війни, життя у Соледарі та свій шлях до волонтерства у Центрі допомоги переселенцям у Кривому Розі.

Соледар

34-річний Володимир працював складачем поїздів, а його 38-річна дружина Наталя — приймальницею вагонів. Їхня дочка вчилась у Харкові у Національному фармацевтичному університеті.

Війна застала Володимира о п’ятій ранку по дорозі додому з нічної зміни.

“Я йшов з лазні, почув сирену і зі сторони Лисичанська і Попасної почалась канонада. Ці міста сусідні з Соледаром. Я зрозумів, що почалось”, — говорить Володимир.

Володимир зателефонував родині: дочці у Харків, дружині, мамі. Але рідні не могли одразу повірити. Дружина почала збиратись на роботу, а донька на потяг додому.
Племінник Володимира навчався у спортивному інтернаті у Сумах. Чоловік зателефонував сестрі, щоб та попередила сина та тренера про початок війни, але сестра також не могла зрозуміти, що коїться.

“Я трохи розізлився і сам всіх розбудив і повідомив, що почалась війна”, — каже Володимир.

Володимир вирішував, за ким йому їхати — у Харків за дочкою чи за племінником у Суми.

На Окружній у Харкові вже були російські загарбники. В Суми можна було потрапити лише через Дніпро та Полтаву. Тому за племінником Володимир відправив інших людей, а сам поїхав у Харків.

“25 лютого ми з дружиною і батьком поїхали у Харків. Тата взяв на випадок, якщо мене заберуть в армію, щоб було кому підстрахувати та дістатись за донькою. Забрали дочку і її подругу з університету. Все це було під обстрілами”, — розповідає Володимир.

Родина чоловіка, як, певно, і більшість українців, сподівалась на швидке закінчення війни: “Ми думали, що росіяни зрозуміють, що їм тут не раді, або їх швидко виб’ють. Не вийшло”.

Володимир і Наталя більше не ходили на роботу — це було небезпечно: “Снаряди літали і Артемсіль більше не працювала”.



Родина облаштувала укриття у підвалі свого будинку.

“Жорстких прильотів ще не було, але канонада стояла від Лисичанська до Бахмута, щогодини, аж земля здригалась”, — розповідає Володимир.

Дочка добу була під жорсткими обстрілами у Харкові на Північній Салтівці. Вона сказала, що більше не хоче чути звуків прильотів, обстрілів та вибухів.

Тому родина прийняла рішення їхати на малу батьківщину Володимира — Кривий Ріг.

Коли сім’я виїжджала з Соледару, у місті ще були світло, газ, вода. Все зникло вже у травні. Нині зв’язок є у двох точках міста у високих місцях. Не працюють магазини, банкомати, аптеки.

У Соледарі залишились сусіди Володимира: подружжя, їхній син та мама дружини. Вони живуть у підвалі під квартирою. Заклали вікна ДВП, гріються та готують їжу на буржуйці.

Раніше у Соледарі жили 13 тисяч мешканців, зараз до 600 людей залишилось у місті.

Кривий Ріг

“Тут живуть мої сестри, брати, тут могили моїх предків. Тут батьківська хата. Сестра виїхала в Ізраїль і зараз ми живемо в її квартирі”, — каже Володимир.

Два тижні робив документи: став на облік у військомат, отримав довідку переселенця. Потім приїхав за гуманітарною допомогою у відділ соціального захисту. Там чоловіку сказали, що допомогу також можна отримати у культурно-громадському центрі Шелтер+.

“Я приїхав, мене спитали, чи хочу я волонтерити і допомагати людям. Звісно, хочу! Я пройшов “Школу змінотворців” і ось вже 7 місяців я тут завжди”, — каже Володимир.

Володимир Жаркій береться за будь-яку роботу у Центрі: керує крафтером, допомагає людям в черзі за гуманітаркою, ремонтує приміщення Центру.

Володимир з Наталею приходять у центр, коли у цьому є потреба: у будні і у вихідні.

“Коли потрібна буде моя допомога, я буду тут”, — каже Володимир.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів