Виживання у Бучі та допомога харків`янам: війна очима вірян з Кривого Рогу

Як жити в окупації, коли з перших днів повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну, життя родини опинилося під загрозою, знають священнослужителі Аркадій Коваль з Кривого Рогу Дніпропетровської області та Артем Козир із Токмака, що у Запорізькій області.

Навколо християн, що входять до громади Церкви адвентистів сьомого дня, у мирному житті чимало міфів та несправедливих докорів від не надто обізнаних у релігійних питаннях людей. З таким зіштовхувалися й у родині уродженця Кривого Рогу Аркадія Коваля, і харківянина Артема Козиря. Війна Росії проти України частково міняє уявлення людей про міжконфесійний рух.

Аркадій – квикладач кафедри журналістики Українського гуманітарного інституту та член християнської Церкви адвентистів сьомого дня.

До 2017 року сім'я 63-річного Аркадія Коваля до переїзду в Бучу, що біля Києва, жила у Кривому Розі. Чоловік працював журналістом та прессекретарем та водночас 7 років служив пресвітером однієї з найбільшої громади християнської Церкви адвентистів сьомого дня.

Також чоловік працював у пресслужбі міста Рубіжне Луганської області, що нині тимчасово знаходиться в окупації. Чоловік редагував журнали, а ще працював у науково-практичному виданні “Біопром”, де висвітлювали технологічні та технічні проблеми харчової промисловості України та інших країн. Зараз Аркадій вже на пенсії, та викладає на кафедрі журналістики УГІ в Бучі.

29 річний Артем Козир вирішив продовжити справу батька — вивчився в Українському Гуманітарному Інституті на пастора церкви адвентистів сьомого дня. Після навчання його направили на служіння до Кривого Рогу. Через 4 роки його та дружину Аліну направили до Запорізької області в Токмак та закріпили за пастором кілька прилеглих сіл.

«Релігійне невігластво»

У своєму житті Аркадій зустрічав критику та утиски, пов'язані із вірою, яка відрізняється від традиційної православної церкви. Якось, згадує Аркадій, на одній із робіт колега збирала докази якоїсь нібито неправомірної діяльності, пов’язаної із віросповідання, наклепи на Аркадія. Так жінка намагалася змусити керівництво звільнити його. Та Бог обрав для нього інший шлях — чоловік отримав пропозицію кращої роботи.

Наталі, дружині Аркадія, бувало, дорікали за те, що вона відмовлялася працювати у дитсадку в суботу. Те, що це суперечило віросповіданню родини, нікого особливо не цікавило.

Артем, як людина, народжена вже у вільній Україні, теж чув на свою адресу чимало цікавого через віросповідання. Багато хто вважав адвентистів сектантами, підозріло ставилися до нього і його оточення. Але повномасштабна війна багато чого змінила: коли Артем та його родина стали допомагати людям на тимчасово окупованих територіях, люди вже по-іншому почали ставитися до них. У цих людях місцеві побачили порятунок — і що важливо, каже Артем, не тільки матеріальний, а й духовний. Люди почали приходити навіть не за продуктовими наборами, а вже на служіння. Всім важливо було почути щось обнадійливе, знати, що Бог поруч.

В це вірити не хотілося

Вторгнення РФ в Україну застало Аркадія, його дружину Наталію, вагітну доньку Дарію та зятя Андрія вдома — в Бучі. Навіть коли родина бачила по телевізору масовані обстріли по всій Україні, евакуюватись вони не хотіли, бо думали, що це все швидко закінчиться:

“В родині думали, посидимо трошки та й все. Але у мене були якісь більш песимістичні думки. Вже тоді з’явилося передчуття, що все це затягнеться, але не вірилось”, — говорить Аркадій.

Спочатку родина вирішила перечекати в квартирі доньки й зятя – у новому житловому комплексі. Але там у перші дні не стало комунікацій, зв’язку. Росіяни з гелікоптерів обстрілювали аеродром “Антонов” – це Ковалі бачили зі свого вікна. На їх очах авіація Збройних Сил України знищила декілька гелікоптерів. Ще декілька днів бучанці бачили густий чорний дим — то тліли ворожі гвинтокрили.

Перші години вторгнення інформації бракувало — було важко зрозуміти чия авіація над містом. Вже згодом стало зрозуміло — ворожа. На трасах були затори, біля банкоматів, магазинів, аптек — черги. Більшість магазинів вже закрилися, хоча вони ж згодом роздавали людям хліб безкоштовно. Те саме відбувалося у Запорізькій області.

В момент вторгнення сім'я Артема була у Токмаку, ця родина теж не могла повірити, що почалась аж така війна. Зранку 24-го лютого, як і більшість українців, Артем купував їжу, знімав готівку та заправив авто. Друзі із Маріуполя попередили Артема, що окупанти рухаються у напрямку Василівки у Запорізькі області, тому чоловік повіз дружину і дворічну доньку Емілію до батьків у Кривий Ріг.

Вже наступного дня окупанти обстрілювали Токмак, снаряди падали біля дому подружжя. Артем вже не повернувся туди — місто було під окупацією.

Перші дні війни закарбувалися і в пам'яті священнослужителя та викладача Аркадія. Він говорить:

“Було враження, що небо опустилося і чорне небо лежало на землі. Гуркіт, вибухи, довжелезна колона машин. Якийсь сюр, якийсь фільм у жанрі екшн. Ніби це не насправді”.

Маленькі життя

Донька Аркадія Дарина на той момент була на 8 місяці вагітності і потребувала специфічних ліків. За рік до війни дівчина перенесла трепанацію, вирізали пухлину в головному мозку. І саме 24 лютого родина мала отримати ліки по державній програмі.

Розуміючи, що їх можуть вбити російські окупанти, батько та чоловік Дарини пішли шукати відчинену аптеку. Натомість знайшли лише тіла двох окупантів — вони ще з тиждень пролежали біля аптеки.

Під обстрілами, вибухами потрібно було йти шукати їжу, воду або дрова, тому, як каже Аркадій: мусив казати святу неправду своїм дівчатам, мовляв, йшов шукати сховище. Останній буханець, якийсь вдалось взяти безплатно, давали по шматочку Дарині, щоб підтримувати плід і майбутню породіллю.



Квартира, в якій родина жила, знаходиться на 7 поверсі 18 поверхового будинку житлового комплексу — перший день родина спускалась до підземної стоянки, але потім вирішили залишитися у квартирі — віддати своє життя в руки Бога. Бо ж щоразу без ліфта спускатися і підійматися на стоянку вагітній Дарині було важко, дівчина стресувала. Дівчина після пережитого втручання була морально розбитою, а ця біганина доводила дівчину до сліз.

Маленьку донечку, її маму та тещу Артем відправив за кордон — йому так було спокійніше. А сам повіз продукти батькам у Мерефу на Харківщині. Він, другий із семи дітей старших Козирів, там і лишився.

Авіабомба і ракета, які не розірвалися

У свою 63 роки, маючи позаду службу в танкових військах, Аркадій все ж не міг повірити, що все це відбувається насправді.

“Протягом всього часу окупації ми відчували, що Бог нас оберігає: на дах будинку впала авіабомба, але вона не розірвалась, а ракета просто застрягла в будинку. Його хитало — думав, як витягати родину з-під завалів”, — згадує Аркадій.

Коли місто було в окупації, постійно доводилось шукати їжу, воду. Якось воду добували із криги, що змерзла в бетонозмішувачі. В розбитому супермаркеті знаходили зіпсовані продукти: у тому числі м'ясо. Доводилося їсти й це.

Якось Аркадій пішов до свого дому пошукати залишки бодай якихось продуктів. Це було небезпечно — росіяни прицільно стріляли по людях. Він бачив розстріляні машини з білими прапорцями. З кожним днем їх ставало все більше.






Діставшись квартири, Аркадій почув авіаудар. Чоловік три дні пробув там сам – не знав чи жива його родина, але молився. Кожен ранок окупації уся родина починала з дев'яностого псалма та духовних роздумів:

“[...] Бо каже Господь: “За те, що він поклав надію на Мене, Я визволю його і захищу його, бо він знає ім’я Моє” (псалом 90).

Родина Козирів теж попри постійні обстріли, вибухи, авіацію, родина вирішила залишитись в місті та допомагати людям, які також залишились в містах та селах.

“Є впевненість - поки ми допомагаємо Бог нас береже”, – говорить….

Снаряди від “Іскандеру” падали в 150 метрах від будинку родини, ракети падали щоп’ять хвилин, будинок хитало, все, що залишалось робити — молитись. Сам будинок не зачепило — навіть скло в вікнах вціліло, згадує Артем.

“Ще одна історія, пов'язана з евакуацією людей, я мав дещо передати іншим волонтерам на блокпості окупантів. Але та сторона затрималась, а серед евакуйованих була людина із ментальними проблемами. Хтось почав діставати телефон. Ці “зайві” дії не сподобались окупантам. Все могло закінчитися трагічно, та Бог зберіг нас”, — каже священнослужитель.

ДИВОвижна евакуація та нове життя

Мешканці мікрорайону родини Аркадія намагалися виїхати з міста, але вдалося це не всім – когось розстріляли, когось забрали у катівню. Вгадати, хто не сподобається окупантам, було неможливо. Коли хтось із сусідів із якихось міркувань розповів окупантам про вагітну Дарину, родина вирішила все ж евакуюватись. Колона, до якої приєдналися Ковалі, була чи не єдиною, яку не розстріляли — ті, хто їхав до, та після них – не вижили.

Довелось їхати полями та лісами близько 5 годин, коли звичайний час з Бучі до Києва займає 20 хвилин. Проїхали 6 блокпостів окупантів, але їх родину чомусь не перевіряли. З Києва до Львова родина дісталася потягом – а там їм допомогли представники християн-баптистів з Іршави на Закарпатті. Попри певні релігійні розбіжності, до криворіжців, які опинилися у біді, ставилися так само із повагою та старалися підтримати. Тут не згадували хто з якої церкви, тлумачення Святого Письма, не було релігійних суперечок — просто допомагали, чим могли.

“Як було приємно після місяця окупації прийняти душ та спокійно поспати. А вже на ранок не міг піднятись з ліжка, бо все тіло боліло. Казали, що то через адреналін, який протримався майже місяць”, — говорить Аркадій.

Переїхати в окреме житло допомогли брати й сестри із Церкви, вони ж забезпечили родину, яка дивом вирвалася із Бучі, їжею та одягом. Допомагали й сусіди по новому житлу — і ніхто не питав, в яку церкву хто ходив. Хоча є міф, що на Закарпатті й іншої там “не розуміють”. Війна довела зворотне.

Віра жива

Донька пресвітера Аркадія із Бучі Дарина, народила маленького Луку. Стан дівчини покращився і приступів стало менше, якщо порівнювати із часом, проведеним в окупації. Аркадій вже повернувся до читання лекцій онлайн, а згодом приїхали у Бучу. Інколи бувають у рідному Кривому Розі — провідують літніх родичів. Бучанська церква, а яку ходила родина, вціліла, навіть коли поруч горіла техніка окупантів.

Тільки за перші шість місяців повномасштабної війни Росії проти України руйнувань зазнали 205 релігійних споруд в Україні, підрахували в державній службі України з етнополітики та свободи совісті. Це і протестантські церкви, і мусульманські, громади Свідків Ієгови, і греко-католицькі, і ті, що досі входять до нібито Української православної церкви, якою насправді десятиліттями керували московити. Дві церкви пошкоджені й на Дніпропетровщині. Найбільше їх на окупованих ще кілька років тому територіях.

Наразі, говорить Аркадій, доля всіх братів і сестер великої української громади адвентистів, невідома. Особливо тяжко знати, про таких як пастор Бурячок із Луганщини — окупанти забрали його та повели у невідомо куди

Допомогти нужденним

Тепер, коли українська армія повернула контроль над частиною окупованих взимку росіянами територій, Аркадій разом із громадою Церкви адвентистів допомагають нужденним — роздають їжу та одяг. У цьому їх підтримують благодійники організації ADRA. З ними працює і пастор Артем Козир.



Батько Артема всі ці 9 місяців евакуював людей із Харкова. Вивозили людей на власних машинах до Дніпра, далі везли на мікроавтобусі церкви. Порожніми не поверталися — забивали машини продуктами, ліками, теплими речами та й везли до прилеглих до Харкова і селищ. Під обстрілами побували у Яковівці, Змієві, Червоному Донцю.





Через 4 місяці дружина та донька Артем повернулись з Австрії до міста Мерефа, де всі разом продовжили волонтерити. Це було і в Балаклії, і в Ізюмі, і в Куп'янську. Артем каже, що завжди пам’ятає ключове: головна місія пастора — допомога нужденним.

“Бог береже, нема на що жалітись, гріх жалітись, бо є ті, кому набагато складніше”, — каже Артем.

Артем та Аркадій не єдині представники Церкви адвентистів, які волонтерять. Про історію Максима Лазарєва писали журналісти Донеччини — чоловік евакуює людей із прифронтових територій.

Редакція “Першого Криворізького” переконана, що таких історій десятки, якщо не сотні. Якщо ви знаєте людей із національних або релігійних меншин — напишіть про це журналістам у Telegram.

Матеріал виготовлено у партнерстві з The Institute for War & Peace Reporting.