Підтримували вогнище і топили сніг, щоб вижити, — історія переселенки з Маріуполя
Фото: Перший Криворізький
Маріупольці вже зазнавали обстрілів від військ Російської Федерації у 2014 році. Тоді у місті обстріляли житловий масив Східний, були розбиті міські селища, гинули люди, горіли будинки.
“Тоді теж було страшно. Але уявити той жах, який трапився зараз із містом, напевно, не міг собі ніхто навіть у кошмарному сні. Ми жили у центрі міста, то від нашого центру взагалі нічого майже не залишилося. Зруйновані будинки, школи, лікарні”, — пригадує Оксана.
До 24 лютого родина Ростовських жила звичайним життям, 52-річна Оксана працювала у Департаменті соціального захисту населення Маріупольської міськради, 54-річний чоловік Оксани Володимир працював разом із 28-річним сином Віталієм у Маріупольгазі. 24 лютого змінилося все.
Про те, що почалася війна, Оксана дізналася у тролейбусі дорогою на роботу. У пасажирів тролейбуса почали дзижчати телефони, люди стали перемовлятися. Оксані також зателефонував чоловік і сказав, що почалась війна.
Оксана дісталась на роботу, але керівництво відправило працівників додому.
Блага цивілізації у Маріуполі зникли протягом тижня
“Сирену ми чули тільки перші два дні, доки було світло. За світлом зникла вода, опалення, останнім зник газ. Днів десять ще проіснували магазини та аптеки, які згодом всі розграбували окупанти У місті не було жодної аптеки, жодного магазину”, — розповідає журналістам Оксана.Родина Ростовських жила у п'ятиповерховому будинку на два під’їзди, у якому мешкали близько 40 людей. Під час обстрілів мешканці спускалися до напівпідвального приміщення, яке у мирний час слугувало слюсарною майстернею.
15 березня у дім двічі “прилетіло”. Майже всі вікна висипались, не стало балконів, балконних дверей, дах теж знесло. На перших поверхах "панельки" випали стіни.
Того дня мешканці будинку спустились у підвал і відтоді були там і вдень, і вночі. У квартири піднімались рідко. 18 березня на вулиці було -8 градусів, така ж температура була й у квартирах, а у підвалі трохи тепліше.
“Війна нас згуртувала. Раніше ми лише вітались з сусідами, а тоді чоловіки почали разом розбирати дерев’яні огорожі, пиляти дерева для багаття, жінки намагались підтримувати вогонь та готувати їжу”, — каже Оксана.Багаття намагались підтримувати з ранку до вечора, адже людей було багато — треба готувати їжу та грітись.
“Готувати на відкритому вогні – це не на газу. Постійні “прильоти” та обстріли, і ти біжиш в під'їзд, ховаєшся, чекаєш, поки можна буде вийти. А багаття могло й згаснути вже. Знову розпалюєш. Це жах”, — каже Оксана.З водою мешканцям будинку “пощастило” — у дворі була котельня і люди готували їжу, кип'ятили і пили технічну воду, яка залишилась у резервуарах. Врешті і ця вода закінчилась, довелося її шукати у колодязях у приватному секторі, топити сніг, збирати воду з дахів, стоків.
“З продуктами, напевно, було трохи легше. Кожна господиня мала запаси — були консервовані овочі та фрукти, які робили влітку, якісь консерви, борошно”, — каже жінка.
Чим запастися наперед ніхто не міг – зв’язком. Його у Маріуполі майже не було. Більшість мешканців міста користувались послугами Київстару. Де-не-де пробивався хіба сигнал МТС.
16 березня з Маріуполя вийшла велика колона мирних мешканців, але Оксана з родиною не знали про формування колони саме через відсутність зв’язку.
“Всі питали нас, ну чого ж ви так довго сиділи, що ви там трималися за стіни? Так, ми трималися за ці стіни. І коли будинок був цілий, і коли був частково зруйнований, ми вважали, що у підвалі безпечно. Важко, холодно, але все одно — це твій будинок”, — наполягає Оксана.26 березня у двір прийшли наші військові та порадили людям виїжджати. Війська так званої “ДНР” стояли на сусідньому перехресті — за 50-60 метрів від будинку родини Оксани.
“На сімейній раді ми прийняли рішення, що чекати більше нікуди, виїжджати потім буде складніше. Взяли валізи, які заздалегідь склали, взяли їх в руки і пішли до мами чоловіка. Вона жила у Приморському районі, там було трохи тихіше”, — розповідає Оксана.
Покажіть те, покажіть це
Наступного ранку Оксана, Віталій, Володимир, його мама та сестра виїхали у Бердянськ.
Їхали дуже довго через десятки блокпостів. На кожному з них окупанти перевіряли речі: “Постійні огляди машини, колупання в сумках, покажіть те, покажіть це”, — пригадує Оксана. Росіяни відібрали у родини сім-карти та батарейки.
Бердянськ вже був окупований військами РФ, але родину зустріли українські волонтери, допомогли заселитись у дитячий табір, організували харчування.
Сім’я провела у таборі 10 днів.
Через 10 днів у волонтерський центр зайшли російські військові, зігнали всіх волонтерів та наказали розходитись: “Ніякої допомоги тут більше не будете отримувати”.
Родина вирішила їхати у Запоріжжя. З Бердянська до обласного центру добирались понад 17 годин та налічили 24 ворожих блокпости. 25-й був українським.
“Чим ближче до Запоріжжя, тим злішими і знервованішими ставали росіяни”, — пригадує Оксана.Із Запоріжжя Ростовські поїхали у Дніпро, там вони прожили місяць, не змогли знайти роботу, тож, вирушили до Кривого Рогу.
Кривий Ріг
“Ми тут нікого не знали, чуже місто. Прийшли до Управління праці та соціального захисту Центрально-Міського району, там стали на облік як внутрішньо переміщенні особи. Там вже нам розповіли, що можна поїхати у Народний дім. Зустріли інших переселенців, які підказали, куди ще можна звернутись за допомогою на районі”, — розповідає Оксана.Так жінка і потрапила до одного з волонтерських центрів — прийшла допомогти плести сітки і залишилась.
У травні Оксана почала допомагати у Волонтерському штабі “Кривий Ріг” — він найближчий до її теперішнього дому.
“Краще, ніж сидіти вдома і нічого не робити. Четвертий місяць щодня приходжу сюди, як на роботу. Це корисна праця. Ми сортуємо речі, виготовляємо окопні свічки, збираємо подушки, фасуємо солодощі для військових”, — говорить жінка.Оксана продовжує отримувати дві третини зарплатні від Маріупольської міськради, а син і чоловік влаштувались працювати на Криворіжгаз.
“Найдовший шлях починається з першого кроку, велике будівництво — з першої цегли. Так і я почала робити добру справу. Настрій оптимістичний, додому хочеться і ми живемо з надією туди повернутись”, — каже Оксана.Доля сусідів Оксани, що залишились у Маріуполі наразі невідома, адже зв’язку у місті немає.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів
