Обіцяв повернутись до дня народження дочки — дружина полоненого нацгвардійця з Кривого Рогу
Фото: Перший Криворізький
Журналісти “Першого Криворізького” поговорили з його дружиною, Катериною Чемерис.
“Мій чоловік дуже добра та прекрасна людина, я ще не зустрічала таких людей, як він. Якими б не були у нього ситуації в житті, він завжди буде з усмішкою на обличчі. Навіть там, у Маріуполі, коли на Азовсталь скидали бомби, він завжди дзвонив мені й посміхався”, — каже Катя.
Люди зі сталі
Василь говорив дружині, що у нього все добре. Насамперед цікавився, як почуваються діти й дружина. Навіть там, на Азовсталі, думав, що з його сім'єю.
Вперше зв'язок із Василем зник 1 березня, коли Маріуполь був у повній блокаді. Він рідко виходив на зв'язок, один раз на 4-5 днів, це була буквально хвилина-дві. Після того, як дізнавався, як справи у родині, він розповідав про себе та хлопців з його групи. Василь завжди просив Катерину подзвонити дружинам та мамам його побратимів, сказати, що з ними все гаразд, передати, що вони тримаються та борються.
Повністю зв'язок зник з ним 15 травня. Напередодні виходу з Азовсталі в полон він зателефонував Каті та надіслав фото. На світлині був Василь та його товариші по службі.
“Ходили чутки про те, що їх будуть здавати в полон, я про це запитала чоловіка. Він сказав, що це неправда і надіслав фото зі словами, що всі живі, все гаразд, порадив менше дивитись новини”, — пригадує Катя.На той момент Василь вже знав, що вони здаватимуться в полон, але намагався заспокоїти дружину, тому і не розповів, впевнена Катя.
“Навіть на Азовсталі він знав, що його чекає, але переживав за мене. Він зробив все можливе, щоб я зайвий раз не нервувала”, — пояснює криворожанка.
Пізніше Катя дізналась від командира, що чоловіка перевели в колонію Оленівки і він перебуває у полоні. Зв'язку з ним більше немає.
Діти чекають на батька
“Протягом п’яти місяців я не чую голос свого чоловіка, вісім місяців, як мого чоловіка немає вдома. Він поїхав на ротацію, потрапив на війну і ми разом з дітьми чекаємо його з полону”, — говорить жінка.
У родини двоє дітей. Доньці 7 років, сину — майже 3 роки. Діти постійно запитують, де тато. Дочка розуміє, що таке війна, але вона щовечора плаче та запитує, коли тато повернеться, адже він обіцяв бути вдома на її день народження — 16 липня. Син весь час чекає на тата та на кожен дзвінок домофона він реагує: “Тато прийшов!”.
Коли Василь їхав на ротацію, сину було трохи більше 2 років. Він ще погано розмовляв. І коли чоловік востаннє виходив на зв'язок, він почув, що дитина говорить повними реченнями. Катя почула в його голосі біль. Василь сказав: “Я все пропустив, я не бачу, як мої діти ростуть”.
“Ми з дітьми на нього чекаємо майже 8 місяців і скільки чекати ще, ми не знаємо”, — каже Катя.
Боротьба за повернення
Катя з родичами та близькими інших військовополонених влаштовують мітинги у Кривому Розі, їздили до Києва та Одеси на мирні акції.
“Кожна з нас кричить про всіх захисників Маріуполя. Ми робитимемо все можливе, щоб Україна побачила обличчя всіх захисників. Там були прикордонники, морпіхи, наші хлопці та дівчата з Кривого Рогу. Вони перші прийняли бій, адже перебували у Маріупольському аеропорту, який обстріляли у перший день повномасштабної війни. Багато хлопців з нашої частини полягло там”, — говорить Катя.
Родичі не знають, який у полонених моральний та фізичний стан. Зараз похолодало, речей немає, продуктів немає, нікого туди не допускають, впевнена Катя.
Міжнародний Червоний Хрест повинен був щодня відвідувати полонених,перевіряти умови та звітувати, але уже 5 місяців родичі не можуть добитись від Росії навіть підтвердження, що їхні рідні у полоні.
“ООН та Червоний Хрест обіцяли бути гарантами безпеки, а зараз вони цих гарантій не виконують. Або вони не надто добиваються, або роблять не все можливе. Ми тільки знаємо, що наші рідні живі. Вони пройшли це пекло в Маріуполі, зараз вони в такому самому пеклі знаходяться”, — каже Катерина.Звільнені 21 вересня полонені розповіли про знущання, про те, що їх морили голодом, не давали води. Хлопці повернулись з пораненнями, з переломами, худі, зі слідами побиття. Зважаючи на це, рідні тих, хто все ще перебуває у полоні, дуже переживають.
“Потрібно кричати про всіх захисників Маріуполя. Вони всі мають бути вдома. Спершу вони там за нас боролися, тепер ми повинні боротися за них тут”, — впевнена Катя