Хочемо бути корисними людям, які нам допомагають, — на Криворіжжі переселенка навчає української

Головне фото новини
Фото: Перший Криворізький
1kr.ua
Майже місяць під ворожими обстрілами прожили у Рубіжному 22-річна Анастасія та 27-річний Олександр. Без світла, газу і води подружжя жило у місті, в якому виросли, бо сподівалися, що обстріли не будуть тривати так довго. Але сили ворога об’єктивно перевищували чисельність та озброєння українських армійців, тож протистояння загострювалося і затягувалося.

Нині молода пара живе у Криворізькому районі.

Бойові дії у Рубіжному почались із перших днів повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Спочатку були ракетні обстріли, через два тижні росіяни зайняли частину міста. Зайшли у Воєводівку та Варварівку — це населені пункти зовсім поруч, майже передмістя — почались масовані обстріли міста і району, де жило подружжя. Місяць родина пробула вдома під обстрілами, та врешті вирішили виїжджати. Продукти привозили до будинку культури чи пожежної частини, їжу готували на багаттях у дворі. Воду набирали у свердловині у приватному секторі неподалік. Людям, які мешкали в центрі міста, пощастило менше. Свердловини з водою були лише біля церкви та біля спорткомплексу.

Нарешті сім'я вирішила виїжджати.


“Вже половини будинку не було. Коли вони [ракети чи снаряди] прилітають, ти сидиш у підвалі, а снаряд пробиває підвал, то сидіти далі не варто. Будинок стоїть, але він як сир, весь у дірках”, — пригадує Олександр, науковець із Рубіжного.
Виїжджали в нікуди

Із Рубіжного родина виїхала 21 березня.

Анастасія
Частина міста вже була окупована, але частина, де жили Анастасія та Олександр, була ще підконтрольна Збройним силам України. Тому виїхати було як. Виїжджали разом із сестрою Насті та її дитиною.

“Виїжджали в нікуди. В нас не було багато знайомих або родичів в якійсь більш-менш безпечній області. Але по дорозі, дякувати Богу, дякувати друзям, нам запропонували приїхати у Кривий Ріг”, — говорить Анастасія.
У Кривому Розі родина прожила 10 днів. За цей час встигли відправити сестру з дитиною у Туреччину, до мами Анастасії, яка живе там вже кілька років.

У нас не припинялись гості

“А потім моє серце не витримало. Моя 86-річна бабуся залишилась у Рубіжному, вона спочатку не захотіла виїжджати. Вона сподівалась, що росіян швидко проженуть, як у 2014-му році.
Тож через 10 днів ми поїхали за нею. Забрали її, 60-річного свекра, котів, собаку, бо вони також члени родини. І тоді вже ми усі опинились у Лозуватці”, — каже Настя.

Друзі допомогли знайти там будинок.

“За один вечір родина друга знайшла для нас дім, за що ми дуже вдячні. І перші два тижні у нас не припинялись гості. До нас приходили, нам допомагали. Моя бабуся була в шоці, які добрі люди живуть у Лозуватській громаді. Бо те, що вона пережила за ті 10 днів, що ми не бачились, це жах. І таке добро для неї – це було дивно”, — ділиться Настя.
У Рубіжному дівчина працювала на радіо “49 паралель”, а Олександр — науковим співробітником фармацевтичної компанії. Саме про цю компанію на російському телебаченні брехали, що там нібито були біолабораторії. Але насправді там виготовляли ліки.

Водій і бібліотекарка

Перший місяць після евакуації Олександр та Анастасія не мали робити, – приходили до тями, ні було ані сил, ані бажання щось робити. Хоча подружжя розуміло, що треба брати себе в руки і йти працювати, бо треба за щось жити.

Спочатку вони влаштувались на турбазу, але там не вийшло, умови праці не влаштували.

Знайти роботу допомогла заступницька сільського голови у Лозуватці Зоя Загородніх. До неї з таким проханням звернулися друзі Насті і Саші.

Зоя Загородніх
“Ми дуже вдячні, бо не знали, куди себе подіти – дуже хотілося бути корисними. Дуже хочемо бути вдячними людям, які нам допомагають”, — каже Настя.

Олександр нині працює водієм у Центрі надання соціальних послуг. Там знаходиться і штаб видачі гуманітарної допомоги, де Олександр спілкується та допомагає іншим переселенцями.

Зараз Анастасія працює бібліотекаркою-краєзнавицею. Дівчина допомагає колективу проводити заняття у мовному клубі “Говоримо українською”, який відкрили у Лозуватці для місцевих мешканців та переселенців.

Відвідувачки клубу "Говоримо українською"
“Ніколи не думала, що працюватиму у бібліотеці, але мені дуже подобається, особливо колектив. Я пережила великий стрес, і з дівчатами дуже-дуже пощастило, вони добре мене прийняли, відчуваю підтримку. Я стала багато читати, маю великі плани, хочу прочитати багато книг. Намагаюсь все читати українською. Нещодавно прочитала книгу російською і мені було дуже незвично. Українською мені набагато зручніше”, — ділиться Настя.

Настя вважає, що дуже важливо всім переходити на українську, хоч поступово. Вона розуміє, що не всім легко це вдається, хтось принципово не хоче, бо його змушують. Дівчина вважає, що змушувати не треба — людина сама повинна до цього дійти.

“Ми зрозуміли, що мова — це не просто так, і мова це дійсно зброя. Нас, російськомовних, прийшли “захищати”. Я, наприклад, не хочу, щоб мене захищали, бо родом з російськомовного міста і хочу повністю перейти на українську мову, бо не вважаю російську рідною. Хоч і народилась в російськомовному місті, і родині. В мене складнощів немає, адже працювала на радіо. Чоловіку трохи складніше, але, думаю, що колись і він перейде [на українську]”, — каже Настя.

Настя невпинно розповідає про найближчих: її 86-річна бабуся, хоч і пережну частину свого життя говорила російською, українською вже пише навіть вірші.

“Зараз Рубіжне окуповане, мені це дуже болить, постійно бачу відео та фотографії з мого міста і це жахливо. Місто повністю зруйноване. Не знаю, як там живуть люди, які там залишились, бо це й існуванням важко назвати. Але вони тримаються, я сподіваюсь, що чекають на Україну. Тому, що Україна обов’язкова повернеться”, — впевнена Настя.
Російська пропаганда часто нав'язує думку про те, що східна частина України, дуже проросійський, що там не знають українську мову. Це неправда, запевняє Настя.

Дуже багато людей, особливо молоді, перейшли на українську і вільно спілкувалися, і це модно і престижно. Дівчина працювала на радіо “49 паралель” – етери вели державною. Навіть на деяких тимчасово окупованих Росією українських територіях.

“Для нас було принципово важливим, щоб там люди дізнавались правдиві українські новини. Щоб знали, що вони не покинуті. Дуже сподіваюсь, що всі окуповані території найближчим часом повернуться в Україну”, — говорить Анастасія.

Родина планує залишатись на Криворіжжі

Подружжя має тимчасове житло і роботу, їхні старші родичі теж у безпеці – бабусі нова сусідка виділила частину городу, тож старенька тішиться.

“Всі хочуть додому, але це, на жаль, мабуть, не скоро буде”, — зітхає Олександр.

Але відчаю у родини немає, Україна переможе, впевнені вони.

Олександр
“Я не вірю, що вони [росіяни] здатні нас поневолити”, — говорить Олександр.

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.