Робимо те, що можемо: криворіжець Леонід Петреченко про роботу парамедика-волонтера й життя між виїздами
Фото: Перший Криворізький;
«Почали допомагати чим могли»
До повномасштабного вторгнення Леонід займався пасажирськими перевезеннями, працював у таксі та на будівництві. Волонтерити разом із дружиною Ілоною почав у 2014 році, коли їхні знайомі пішли на фронт:
«Коли багато наших знайомих пішли на фронт і потребували допомоги, ми почали допомагати чим могли на той час. Це була медицина, але найпростіша — не так, як зараз: турнікети, бандажі та інше Звичайні джгути, якісь бинти, спальні мішки. Усе необхідне. На той момент це були й матраци, і якийсь теплий, простий одяг. Пам'ятаю навіть вдалося знайти окуляри нічного бачення. На той час це було дуже круто».
Ілона також пройшла навчання ЕМТ та разом із чоловіком у складі групи швидкого реагування бере активну участь у заходах направлених на порятунок життів. Леонід каже, що йому легше, коли дружина поруч.
«Разом ми завжди, бо в нас шалене кохання до нестями. Ми разом працюємо, разом відпочиваємо, усе разом робимо», — говорить він.
Швидка для волонтерських виїздів
У 2016 році друзі знайомого Леоніда з Німеччини запропонували передати автомобіль швидкої допомоги.
«На той час ми не знали, кому можна передати його так, щоб він був максимально корисним. І вирішили залишити його собі й почати на ньому допомагати. Ми зі знайомим пройшли курси парамедиків і почали виїжджати на фронт», — розповідає волонтер.
Автомобілем возили допомогу військовим, за потреби вивозили поранених і виїжджали на чергування.
Того ж року Леонід долучився до благодійного фонду «Шпиталь Майдану», з волонтерами якого раніше познайомився на фронті. Через фонд оформили ввезення автомобіля та поставили його на український облік.
«Згідно зі статутом нашого фонду ми організовуємо служби швидкої медичної допомоги, соціальні служби із транспортування людей з інвалідністю та хворих, соціальні служби для дітей, сім'ї, молоді. Також здійснюємо діяльність у сфері медицини катастроф, створення відповідних рятувальних служб на воді, у горах, розгортання військових шпиталів та медичних служб під час військових дій, техногенних та природних катастроф, масових заворушень», — додає Леонід.
Я везу медика
У 2020 році, під час пандемії, сестра Леоніда, яка працює в лікарні, зателефонувала йому та попросила підвезти її на роботу, бо вона протягом двох годин не могла дістатися туди. Він приїхав на своєму 8-місному автомобілі, а дорогою забрав і її колег. Так виникла ідея об'єднати медиків та водіїв у групі «Я везу медика»:
«Лікарі писали, кому звідки й куди треба їхати, залишали свій номер телефону. А водії, які могли допомогти, зв'язувалися з ними й підвозили на роботу чи з роботи».
Кому допомагають Леонід та Ілона
Волонтерство подружжя поєднує з основною роботою. Зараз Леонід з Ілоною виїжджають на місця обстрілів Кривого Рогу та евакуюють з прифронтових територій людей, які через стан здоров'я потребують спеціального транспорту й медичного супроводу. Також волонтери безкоштовно займаються міжгоспітальною евакуацією військових, допомагають із транспортуванням переселенцям та людям, які опинилися у важких життєвих обставинах.
На місці обстрілу команда зв'язується з ДСНС. За потреби рятувальники спрямовують волонтерів до постраждалих.
«Коли люди бачать, що приїжджає швидка допомога, просто кличуть до тих, хто потребує допомоги», — додає Леонід.
Своє завдання Леонід описує так: надання першої допомоги та швидка евакуація до лікарні, де пораненому нададуть медичну допомогу в повному обсязі.
За допомогу військовим і цивільним Леонід та Ілона отримали численні подяки й нагороди, серед яких — медаль «Бойовий медик — воїн життя», медаль «За врятовані життя», медаль «Мужність. Честь. Закон», медаль «За відродження України», почесна нагорода «Волонтерський Хрест».
Спочатку — власна безпека
«В нас машини постійно повністю укомплектовані для надання першої медичної допомоги», — говорить парамедик.
В автомобілях є стаціонарні, вакуумні, тактичні, м'які ноші та щит для перенесення людей, кисневі балони, шини для фіксації травмованих рук та ніг, дефібрилятор, слюновідсмоктувач і монітор пацієнта, який допомагає стежити за його тиском, пульсом та оксигенацією.
У відсіках і сумках — турнікети, бандажі, гемостатичні засоби для зупинки кровотеч, оклюзійні наліпки перев'язувальні матеріали, засоби для допомоги при опіках, термоковдри та інше необхідне для першої допомоги. Окремо зібрані рюкзаки парамедика, з якими Леонід та Ілона працюють безпосередньо у зоні ураження на місцях обстрілів.
Із собою волонтери завжди беруть і засоби власного захисту — бронежилети й шоломи. Леонід наголошує: перш ніж надавати допомогу, потрібно подбати про свою безпеку.
«Якщо ми не забезпечимо свою безпеку, то нікому допомогти не зможемо», — пояснює він.
Виїзд, на якому вже не міг допомогти
Леонід каже, що після виїздів намагається відпускати пережите:
«Ти виїхав, зробив свою роботу і забув про неї. Бо якщо це пам'ятати й постійно про це думати, можна просто з глузду з'їхати».
Одним із найважчих для нього став виїзд після російського ракетного удару по дитмайданчику 4 квітня 2025 року. Внаслідок тієї атаки загинули 20 людей, серед них 9 дітей, ще понад 70 людей отримали поранення. Зараз на місці удару облаштовують Сквер Пам'яті.
Леонід живе неподалік і в момент удару саме повертався додому. На місце він дістався приблизно за хвилину. До нього підбігло подружжя, яке просило врятувати їхню дитину, що була на задньому сидінні автомобіля. Однак допомогти їй він уже не міг.
«Найважче було піти. Вони тебе за руки хапають: “Допоможіть, допоможіть”. А я розумію, що нічим уже не можу допомогти. Розвернутися й піти далі рятувати тих кому, ще можна допомогти поруч — це було найважче», — згадує Леонід.
Читайте також: Загинуло 85 військових: російські виправдання щодо атаки на дитмайданчик Кривого Рогу
«Треба бути максимально уважним»
Під час роботи на місцях обстрілів Леонід найбільше остерігається повторного удару. До такої загрози подружжя готується заздалегідь.
«Паркуємо автомобіль на виїзд, щоб він нікому не заважав — дружина завжди залишається біля машини, ми на зв'язку між собою. Якщо повторний, то дружина сідає за кермо та готує машину до виїзду. Якщо хтось підходить до швидкої й потребує допомоги, вона мене викликає», — пояснює волонтер.
За його словами, перед початком робіт рятувальники проводять розвідку: оцінюють обстановку й визначають, чи можна працювати на ділянці. Самим волонтерам також потрібно постійно стежити за тим, що відбувається навколо.
«Дивишся під ноги, дивишся вгору, дивишся по боках і слухаєш інформацію. Найголовніше — про повторний удар. Треба бути максимально уважним», — каже він.
Пів метра від міни
Ще один випадок волонтер згадує з поїздки на деокуповану Херсонщину в 2022 році. Тоді він разом з дружиною їхав з нацгвардійцями до Берислава.
Як розповів Леонід, окупанти під час відступу замінували територію вздовж дороги та підірвали віадуки. Об'їжджати треба було полями, де для машин залишалася вузька розмінована колія. Через багнюку та рух важкої техніки дорогу розбили, тож довелося з'їжджати вбік.
«Ми з'їхали в поле, ледь проїхали. А через 2 години за нами їхали інші волонтери. Вони буквально на пів метра взяли більше в поле й підірвалися на міні. Загинула одна жінка, двоє чоловіків отримали важкі поранення. Ми поряд проїхали — вона не здетонувала, а на них здетонувала», — згадує парамедик.
Як діти переживають виїзди батьків
Після тієї поїздки до Берислава Леонід та Ілона повернулися додому лише через 4 чи 5 днів. Через підрив волонтерів дороги закрили для повного розмінування, а зв'язку майже не було.
«Ми їхали просто відвезти допомогу й повернутися. А потім не могли виїхати, поки все добре не розмінували. Раз на добу можна було від військових на Starlink вийти зателефонувати, що все добре і все», — говорить Леонід.
Він розуміє, що дітям важко чекати на них із таких поїздок. Навіть коли вся родина вдома, звуки обстрілів їх лякають. Коли батьки їдуть до постраждалих, дітям, на думку Леоніда, стає ще страшніше.
«Діти кажуть, що все добре. Але я думаю, що добре це не може бути. Ми багато про це говоримо й думаємо: чи варто продовжувати, чи треба просто думати про дітей. Поки ми з ними поспілкувалися й вирішили, що будемо рятувати людей», — каже волонтер.
«Кожен має пройти хоча б мінімальні курси»
«Просто для себе і своїх рідних кожен має пройти хоча б мінімальні курси першої допомоги. Щоб можна було допомогти собі, комусь із близьких чи просто комусь на вулиці», — каже парамедик.
Своїх дітей Леонід та Ілона вже навчили базових навичок домедичної допомоги.
«Діти постійно носять із собою турнікети, пару бандажів. Ми їх навчаємо й періодично все це повторюємо. І отримують прочухана, коли турнікет залишається вдома, а вони вийшли на вулицю», — розповідає криворіжець.
Перш ніж допомагати постраждалому, потрібно переконатися, що вам самим нічого не загрожує.
«Про свою особисту безпеку спершу треба подбати. Подивитися, щоб поруч не було нічого, що загрожує твоєму життю», — наголошує Леонід.
Якщо є захисні рукавички, їх варто надягнути, додає парамедик. Також потрібно викликати швидку або попросити когось із присутніх це зробити.
Серед помилок, які він помічає під час допомоги постраждалим, — неповний огляд, або взагалі його відсутність. Наприклад, люди бачать кров на шиї й зосереджуються на цьому пораненні, не помічаючи інших ран — на спині чи задній поверхні ніг.
«Перше, у чому помиляються, — не проводять поверхневий огляд. Або звертають увагу на те, що впадає в око. А воно може бути не настільки критичним, як те, чого вони не бачать під одягом», — пояснює волонтер.
Небезпечні ушкодження не завжди супроводжуються помітною зовнішньою кровотечею, тому важливо заздалегідь навчитися оцінювати стан постраждалого й надавати допомогу.
Якщо ж потрібних навичок немає, це не привід просто пройти повз: можна викликати медиків.
«Якщо не можеш — просто треба викликати швидку», — каже Леонід.
Що допомагає не зупинятися
«В мене з 2014 року загинуло дуже багато хлопців на фронті. Сьогодні їхніми іменами названі вулиці в нашому місті», — говорить волонтер.
Один із них — Віктор Оцерклевич із позивним «Кріпиш», який на фото стоїть ліворуч від Леоніда. Він загинув у 2022 році й посмертно отримав звання Героя України. На його честь названа одна з вулиць Кривого Рогу.
«Коли опускаються руки, то просто згадуєш про тих, хто віддав найцінніше, що в нього є, за нашу перемогу. І просто на своєму місці продовжуєш робити те, що ти можеш робити найкраще», — каже Леонід.
Фото: Дарія Коломоєць
Відео: Дарія Коломоєць