Як пам’ять про криворізького військового Миколу «Каштана» Оранського продовжує жити через людей та ініціативи
Фото: Перший Криворізький
Микола Оранський: людина, яка постійно була в русі
Микола народився 13 червня 1999 року у Кривому Розі.
Він працював оператором на криворізькому телебаченні, а згодом продовжив кар'єру в Києві. Втім, робота в медіа була лише однією з частин його життя, він постійно шукав рух і досвід поза межами рутини — від фестивалів до волонтерства і подорожей.
Він із 2017 року був активним волонтером фестивалю «Faine Misto»: допомагав організовувати наметові містечка, працював у команді волонтерів і з часом став одним із кураторів цього напрямку. Самі друзі жартома називали його «неофіційним фотографом фестивалю» — через те, що він постійно фіксував людей, моменти і атмосферу подій.
Окрім роботи й волонтерства, Микола багато подорожував та захоплювався музикою.
У січні 2023 року Микола добровільно долучився до 118-ї окремої механізованої бригади як оператор безпілотних літальних апаратів. За рік служби отримав звання молодшого сержанта, а 6 січня 2024 року його нагородили відзнакою «Золотий Хрест» — за евакуацію поранених.
У лютому 2024 року він одружився й поїхав у відпустку, за яку встиг подолати близько 3000 кілометрів, побачитися з близькими та навіть поїхати в Карпати.
Микола загинув 22 березня 2024 року поблизу селища Роботине Запорізької області внаслідок удару ворожого дрона. За даними Інституту масової інформації, він став 75-м медійником, який загинув унаслідок російської агресії проти України.
Посмертно його відзначили нагрудним знаком «За заслуги перед містом». Похорон відбувся 1 квітня 2024 року в Кривому Розі, на Всебратському кладовищі. Прощання з ним відбулося без традиційного відспівування — замість цього звучав блюз на кларнеті, а завершили церемонію виконанням гімну України.
«З ним завжди було весело»: спогади про Миколу
Марія знайома з Миколою ще з дитинства, вони були сусідами.
«Коля був супер легким на підйом, таким шибайголовою. Ми лазили всюди — по відвалах, гаражах, просто по місту шукали якісь цікаві місця. Я пам'ятаю, як він просто вирішив подорожувати автостопом по Україні. Міг без грошей, без нічого зібратися й поїхати кудись — в Одесу чи Карпати», — розповідає подруга бійця.Ця легкість, за словами Марії, була для нього природною. Він не довго обдумував ідеї — просто робив.
«З ним завжди було дуже весело, кожна зустріч перетворювалася на якусь пригоду. Ніколи не було такого, щоб з ним було нудно», — додає вона.
Велика частина його життя була пов'язана з фестивалями та волонтерством. З 2017 року Микола долучився до команди фестивалю «Faine Misto», де з часом став одним із координаторів наметових містечок і людиною, яка добре знала внутрішню «кухню» події. Саме там, за словами Марії, сформувалося його широке коло знайомств — з різних міст і середовищ.
Окремою частиною його характеру була любов до музики. Він грав на гітарі та сопілці, імпровізував просто на вулиці або на фестивалях разом із друзями.
«Він міг дістати сопілку і просто підіграти, і це завжди виглядало дуже органічно. Він ніби додавав якусь свою енергію в будь-яку ситуацію», — зазначає Марія.У його стилі життя завжди було багато руху, жартів і самоіронії. У Києві його називали Нільс і Пастор. Останнє з'явилося через те, що на фестивалях він «одружував» людей під час імпровізованих церемоній.
«Він постійно вигадував якісь прикольні ідеї на межі геніальності та всратості й доводив це до кінця. Якщо вже придумав якусь ідею — вона точно ставала реальністю», — говорить дівчина.
Війна як усвідомлений вибір
Рішення піти до війська для Миколи не було раптовим — радше продовженням того, як він діяв у житті: швидко, без довгих зволікань і з відчуттям особистої участі в тому, що відбувається довкола.
Це рішення, як говорить Марія, визрівало на тлі його інтересу до суспільних подій, політики та війни як реальності, з якою він був дотичний ще до служби — через роботу в медіа і постійне занурення в новини.
Коли подруга запитала чому він вирішив стати на захист країни, він відповів просто:
«Я не можу не вписатися в це. Коли відбувається таке, я не можу пройти осторонь», — сказав Микола.Для тих, хто його знав, це виглядало логічно — як ще один прояв його характеру, в якому завжди поєднувалися рух, дія і небажання залишатися спостерігачем або втрачати свою свободу.
«Він дуже любив свободу і кайфував від життя. Мені здається, це була частина його характеру», — каже Марія.
Світло й війна в одному кадрі
Навіть перебуваючи на фронті, Микола продовжував дивитися на світ так, як раніше. Він фіксував на камеру різні моменти й ділився ними з близькими.
«Одного разу він скинув відео, де був неймовірно гарний криваво-червоний схід сонця, але при цьому їх обстрілювали і вони тікали. І це дуже змішані почуття — страшно, бо я дивлюся на це в ліжку через телефон, а Коля це пережив, але водночас красиво», — розповідає дівчина.Для Марії його служба довгий час залишалася чимось нереальним.
«Я завжди сприймала його як малого, бо він трохи молодший за мене… І тут Коля на війні — це був сильний когнітивний дисонанс», — поділилася вона.
Звістка, яку неможливо прийняти
Незадовго до загибелі Миколи Марія приїздила до нього в Запоріжжя, та ця зустріч закінчилася раніше, ніж планували — йому стало зле й він поїхав раніше. Тож для обох ця зустріч була незавершеною і друзі відразу почали планувати наступну.
«Ми не встигли провести стільки часу, скільки хотіли. І вже почали планувати наступну зустріч… Я чекала, коли він напише, коли в нього буде час», — говорить подруга.Їхня розмова так і залишилася незавершеною. Звістка про загибель Миколи прийшла несподівано:
«Мені подзвонив колишній однокласник і сказав: Коля помер».Спочатку вона не сприйняла це як реальність і намагалася перевірити інформацію.
«Я почала гуглити, дзвонити всім спільним друзям… я просто не хотіла в це вірити», — додає Марія.Пізніше вони зі старими друзями зібралися разом — вже після підтвердження:
«Ми всі зібралися у мене вдома, хоча давно вже не дружили так, як раніше. Просто сиділи і не могли повірити, що це правда. Нам всім було дуже погано».
Як сьогодні зберігають пам'ять про Миколу
Після загибелі Миколи його друзі та близькі запустили кілька ініціатив.
Одним із таких проєктів стали кавові дріпи «Бешені голови», створені на честь Миколи та його друга-волонтера Владислава «Вудстока» Вороніна, який також загинув. Увесь прибуток іде на потреби армії. Дріпи продаються в криворізькому кафе «Квітка» та доступні для замовлення онлайн. Також є можливість оплатити каву для військових на фронті.
Ще один формат пам'яті — День пам'яті Миколи, який організували його близькі. Таку подію провели в Києві, тоді зібралося немало друзів і знайомих захисника.
«Ми згадували все смішне, що з ним пов'язано, співали пісні, які він любив. Його київські друзі навіть зробили цілу презентацію про його життя і його історії», — розповідає Марія.
Окремою частиною вшанування стала акція хвилини мовчання, яку Марія провела разом із громадською організацією «Вшануй». Вона відбулася у Кривому Розі та інших містах України до річниці загибелі Миколи.
Пам'ять як продовження життя
Зараз пам'ять про Миколу проявляється у діях його рідних та близьких: у зустрічах, ініціативах, у всьому, що вони продовжують робити, згадуючи його.
«Я дуже часто згадую Колю, його фразочки. Інколи в мене в голові виникає щось, і я думаю: “Блін, це Коля казав”. Я нікого такого, як Коля, не знаю» ,— говорить Марія.Після його загибелі, каже подруга, коло людей навколо нього ніби знову зібралося разом. І навіть тепер він продовжує впливати на них — через знайомства, спільні історії та нові зв'язки.
«Він навіть після того, як загинув, продовжує об'єднувати класних людей навколо себе. Наче продовжує робити щось хороше через нас. Я вважаю, що дуже важливо пам'ятати, які люди віддали своє життя за нас», — підсумувала подруга Миколи.