Немає більшого, ніж віддати життя за країну: як криворіжець Данило Давиденко бореться за пам’ять про брата Дениса Комара

Після загибелі брата у Маріуполі криворіжець Данило Давиденко кардинально змінив своє життя. Замість планів на акторську кар'єру — громадська діяльність, меморіальні ініціативи та боротьба за гідне вшанування полеглих. Він не лише зберігає пам'ять про свого брата й інших захисників, а й відкрито говорить про проблеми меморіалізації у місті. Журналісти «Першого Криворізького» поспілкувалися з Данилом про його досвід, ідеї та виклики, з якими стикаються родини загиблих.

Втрата, яка змінила все

Ще до початку повномасштабної війни Данило планував переїхати до Києва — хотів навчатися на актора. Брат його підтримував і навіть збирався допомогти фінансово. Та 24 лютого 2022 року ці плани відійшли на другий план. У місті почала формуватися територіальна оборона: люди охороняли важливі об'єкти, виявляли диверсантів, будували фортифікації та долучалися до захисту міста.

У день, коли брат Данила загинув, хлопець саме допомагав зводити укріплення. Звістку про втрату він спершу не сприйняв як реальність.

«Я в це не повірив. До останнього вірив, що він живий. Для мене він був символом сили, незламним. І навіть думки не було, що він може загинути», — говорить Данило.

Остаточно ця реальність наздогнала його лише через три місяці — під час впізнання, коли він упізнав брата за татуюванням. Після цього життя змінилося кардинально. Те, що раніше здавалося далеким, стало частиною щоденності. Замість особистих планів з'явилося відчуття відповідальності — перед братом і всіма загиблими:

«Я подумки дав обіцянку братові, що його пам'ять, ім'я та подвиг ніколи не забудуться, тож треба було діяти».

Саме з цього почалася його громадська діяльність — як спосіб зберегти пам'ять.

Денис Комар: шлях захисника

Брат Данила — Денис Комар із позивним «Френк» — з юних років став на захист України. У 2013 році він брав участь у подіях Революції Гідності, у 2016-2018 роках добровольцем служив у «Правому секторі», згодом приєднався до полку «Азов» у складі Національної гвардії та брав участь у боях за Маріуполь.

23 березня 2022 року Денис загинув під час бою — куля снайпера влучила йому в голову. Він помер зі зброєю в руках.

У Кривому Розі його ім'ям назвали вулицю та встановили меморіальні дошки у закладах, де він навчався. Військового посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня, «За заслуги перед містом» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «Гордість Довгинцівського району» та нагрудним знаком «Ветеран війни».

Як з'явився мурал «Герої Вічності»

Після загибелі брата Данило прагнув зробити щось, що збереже його ім'я — і водночас вшанує інших полеглих захисників.

«Це почалося не з ідеї, а з прагнення гідно вшанувати брата і всіх загиблих героїв», — зазначає він.

Згодом це прагнення переросло у конкретний задум — створити мурал, присвячений загиблим у Маріуполі. Данило пояснює: в умовах війни важливо говорити не лише про особисту втрату, а й про спільну пам'ять.

Перший ескіз він намалював сам — має художню освіту і розумів, як це може виглядати. Згодом художник доопрацював ідею — додав кольори та фінальні деталі.

На муралі зображені військові, які стоять спиною і дивляться у бік «Азовсталі».

«Вони стоять спиною, щоб кожен побачив там свого героя», — пояснює автор ідеї.

Червоне небо й чорний низ — відсилка до прапору української повстанської армії, червоне тут символізує кров, пролиту за Маріуполь.

«Ми зробили це, щоб закарбувати історію. Бо поки ми пам'ятаємо історію та завдяки кому живемо — ми не будемо рабами», — каже Данило.

Як реалізовували мурал

Процес виявився значно довшим і складнішим, ніж очікувалося — реалізація тривала три роки. Перші кошти внесла родина, згодом Данило оголосив збір у соцмережах — і трохи більше ніж за добу вдалося зібрати понад 31 тисячу гривень. Цього вистачило на стартові витрати.
Мурал планували розмістити на будівлі кінотеатру «Олімп». Данило приходив туди неодноразово — і лише з шостої спроби зміг особисто поговорити з власником Олександром Курепіним. У підсумку він отримав не лише дозвіл, а й часткову фінансову підтримку.

Після цього розпочалися підготовчі роботи: закупівля матеріалів, підготовка стіни, організаційні процеси. До підготовки поверхні долучився знайомий Данила Павло Панченко, який наразі несе службу в 10 армійському корпусі Сухопутних військ ЗСУ. Він безкоштовно допоміг із цим етапом.

«Ми разом повністю підготували стіну до фарбування. Потім я подумав, що недоцільно витрачати кошти на маляра, і власноруч пофарбував всю стіну, після чого передав її на наступний етап», — розповідає Данило.

Не обійшлося без труднощів. На темпи роботи впливала погода, а художник працював у вільний від основної роботи час. У процесі реалізації ідею довелося доопрацьовувати та шукати нові рішення — так на муралі з'явилися позивні загиблих. Наразі їх понад 250, кожен додали лише після погодження з родинами захисників. Роботу над муралом планують продовжити, адже кількість імен значно більша — нові позивні поступово доповнюватимуть композицію.

Відкриття муралу

До відкриття Данило готувався як до події, яка має залишитися в пам'яті людей. Програму він розробив сам. Запросив Хорунжу службу — військових із «Азову» та родин загиблих військових з інших міст України. Під час відкриття прозвучала молитва українського націоналіста та відбулася урочиста частина.

Продовження відбулося вже в кінотеатрі — там показали пам'ятне відео, змонтоване Данилом. У ньому зібрані позивні загиблих, які він отримував від родин.

Окремим емоційним елементом став вірш, який Данило написав після загибелі брата:

«Я навіть не пам'ятаю, як його написав. Було відчуття, ніби це не я — ніби брат говорив за мене», — сказав Данило.

Люди реагували на пам'ятне відео емоційно, багато хто не стримував сліз.

Якою має бути пам'ять про загиблих

Данило переконаний: у питаннях меморіалізації ключовою має бути позиція родин загиблих.

«Думка родин повинна бути пріоритетна в таких питаннях. Тому що ніхто інший не розуміє тих тонкощів і моментів, які близькі до серця рідним полеглих», — зазначив брат загиблого Героя.

Водночас, за його словами, на практиці це не завжди працює. Він згадав ситуації навколо меморіалізації у Кривому Розі, зокрема сектору почесних поховань, Книги пам'яті та підходів до формування місць пам'яті, де голос родин, на його думку, не завжди був визначальним.

На цьому тлі у родин виникає потреба об'єднуватися і колективно піднімати питання, які стосуються пам'яті про загиблих.

«Книга пам'яті» й вимога деполітизації

Одним із таких питань стала ситуація навколо «Книги пам'яті» загиблих криворіжців.

У травні 2025 року в Кривому Розі презентували перший том видання про 162 військових, загиблих у війні з Росією з 2014 року до 24 лютого 2022 року. На першій сторінці — фото Олександра Вілкула, сина в.о. міського голови Юрія Вілкула. Водночас родинам загиблих не надали можливості перевірити біографічні дані військових перед публікацією.

У вступі зазначено, що видання створене з ініціативи та за сприяння так званої Ради оборони міста Кривого Рогу — колегіального дорадчого органу, утвореного рішенням виконкому Криворізької міської ради 25 лютого 2022 року. Водночас у публічному просторі не оприлюднено чітких даних про механізм формування цього органу, підстави призначення його представників, а також документів, які б регламентували його діяльність, склад і повноваження.

Окремі представники громади також звертали увагу на те, що видання профінансоване з міського бюджету, а присутність на першій сторінці звернення до містян і фото сина міського керівництва викликала суспільне обговорення щодо доречності таких елементів у меморіальному виданні.

На цьому тлі родини загиблих почали вимагати змін і деполітизації книги. Данило долучився до цієї ініціативи та одним із перших публічно підняв це питання. Один із його відеороликів у соцмережі набрав понад 100 тисяч переглядів і привернув ширшу увагу.

Згодом він подав до міськради колективне звернення з вимогою прибрати елементи персонального піару. У відповідь родини отримали повідомлення, що наразі це питання не розглядається.

Про виплати, пам'ятники і бюрократію

Данило підкреслює: жодні виплати не можуть компенсувати втрату.

«Жоден мільярд доларів не коштує життя нашого героя і людини в цілому».

Водночас підтримка родин загиблих воїнів має бути — але її отримання часто супроводжується складною бюрократією:

«Щоб отримати ці виплати, там такі бюрократичні кола треба пройти, що це просто жах».

Йдеться, зокрема, про державні компенсації: 100 тисяч гривень у разі загибелі, 50 тисяч — на встановлення пам'ятника і 20 тисяч — на поховання Героя. Частину виплат родині Данила вдалося оформити без значних труднощів.

«На той момент отримати 20 тисяч на поховання було не важко, як і гроші за загибель. Найважчим було оформити мамі документи про те, що вона мама загиблого героя, і пенсію», — сказав криворіжець.

З виплатами на встановлення пам'ятника родина Данила особисто не стикалася. Окремо він звернув увагу на підхід до облаштування місць поховань і пам'яті:

«Вважаю, що доцільніше було б встановлювати пам'ятники та облаштовувати Сектор почесних поховань після завершення війни. Тоді й бюджету було б більше, і можна було б зробити більш гідно», — поділився Данило.

Нагороди і питання справедливості

Говорячи про державні відзнаки, Данило наголошує: для нього це не просто формальність, а показник того, як держава оцінює віддане за неї життя.

«Герої — це ті, хто зараз у землі. Тому що немає більшого, що можна зробити для країни, ніж віддати за неї своє життя».

Він звертає увагу на розрив між суспільним сприйняттям і офіційними відзнаками:

«Мій брат помер — для всіх він Герой. А по документах — старший солдат, нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Навіть не першого».

На його думку, кожен загиблий військовий має отримувати найвищу державну відзнаку посмертно:

«Кожен загиблий повинен автоматично нагороджуватися мінімум орденом “Золота зірка”. А в ідеалі — званням Героя України».

Він також звертає увагу на проблему петицій: щоб присвоїти звання Героя України, родини змушені зібрати 25 тисяч підписів, але не всі петиції набирають необхідну кількість.

«Це абсурд. Всі, хто загинув за Україну, гідні цього звання. Це має бути прописано на рівні закону», — каже він.

Окремо Данило зазначає, що нагороди — це також про підтримку родин, адже вони передбачають пільги та соціальні гарантії. Водночас його брат до відзнак ставився спокійно:

«У нього була нагорода — він віддав її мамі і більше не діставав. Йому це не було потрібно».

Меморіальні дошки і вплив на молодь

Данило окремо говорить про меморіальні дошки в навчальних закладах — і про те, як вони можуть впливати на учнів:

«Це не просто камінь. Це місце, повз яке щодня проходять учні. Вони бачать, що тут навчався хлопець, який віддав життя за Україну».

Він пояснює: якщо з такими місцями пам'яті працювати — проводити заходи, запрошувати військових, розповідати історії загиблих — це формує світогляд молоді.

«Не просто буде змінене наше суспільство. Виростуть покоління, які будуть бачити приклад для наслідування в реальних героях, а не в тому, що вони бачать в інтернеті», — зазначає він.

Данило навів приклад власного досвіду — він долучився до організації відкриття меморіальної дошки на честь брата, продумував сценарій так, щоб це не було звичайним заходом. Провести подію допомогло керівництво Транспортно-металургійного ліцею, де навчався Денис.

«Я зробив програму з урахуванням музики, моментів виступів, покладання квітів. Щоб це реально зачепило», — розповів Данило.

Після заходу учні підходили до військових, спілкувалися, ставили запитання — і це, каже він, було найважливішим результатом. Данило переконаний: якщо такі заходи проводити системно — у дні пам'яті, із залученням родин і побратимів — це впливатиме на те, яким буде суспільство в майбутньому.

Пам'ять, за яку доводиться боротися

Після загибелі брата Данило не зупинився на особистому вшануванні. Його обіцянка зберегти пам'ять про Дениса поступово переросла у громадську діяльність — роботу з родинами загиблих, меморіальні ініціативи та спроби впливати на рішення у місті.

Сьогодні він продовжує об'єднувати родини і піднімати питання, які не можна ігнорувати — від вигляду місць пам'яті до підходів у їх створенні.

«Чим більше родин піднімають ці питання, тим швидше нас почують», — говорить він.

Він визнає: зміни не відбуваються швидко. Але переконаний, що публічність і спільна позиція можуть це змінити.

«Якось проб'ємось. Як ніяк, справедливість перемагає завжди… напевно», — сказав Данило.

І додає:

«Поки що для мене справедливість не перемагає. Вона тільки знецінюється та нехтується».