Це була фортеця: спогади захисника Донецького аеропорту

Учасник АТО, кіборг, військовослужбовець 422 окремого батальйону безпілотних систем «Люфтваффе» Володимир Янович у 2014 році став одним із тих, хто пішов на захист Донецького аеропорту. З перших днів війни він добровільно звернувся до військкомату, аби захищати країну. До того мав досвід строкової служби, був військовим водієм. За свою службу Володимир отримав численні нагороди та відзнаки.

Володимир пояснює: його сімейна історія навчила, що росіяни українцям не братній народ — родичі загинули під час Голодомору.

«Ніхто тебе не захистить, поки ти сам не встанеш. Я з перших днів пішов, тому що я розумів: якщо я не піду, другий не піде, третій, то прийдуть вороги. А я знаю, що вони можуть зробити з нами».

Початок: перші дні на позиції

Шлях захисника до оборони Донецького аеропорту почався в селищі Піски — за півтора-два кілометри від летовища. Ці позиції були критично важливими: через них проходила траса, яка забезпечувала заїзд до аеропорту. У разі її втрати ворог міг зайняти аеропорт значно швидше.

До приходу підрозділу Володимира тут уже працювали штурмові групи, які пішли до аеропорту, коли його рота прийшла їм на зміну.

«Там був ставочок, ми біля нього одразу почали рити укриття, і одразу закопувалися, щоб ворог не міг пробити. Ми прикривали трасу, що вела на аеропорт. Якби її перекрили окупанти — летовище зайняли б відразу», — розповідає Володимир.

Це був початок літа. Селище ще жило мирним життям: на городах росли помідори й огірки. Та військові просили місцевих виїжджати — бабусь і дідусів переконували залишити домівки, але багато хто відмовлявся: казали, що треба доглянути город, не можуть кинути господарство.

Втім війна дісталася й сюди. Під час одного з обстрілів постраждала літня жінка — їй відірвало ноги. Військові надали першу допомогу.

Саме з таких днів і починалася оборона Донецького аеропорту — не лише з боїв у терміналах, а з утримання навколишніх сіл, доріг і підступів. Ці позиції стали частиною великої оборонної системи, яку згодом назвуть символом незламності — обороною кіборгів, що місяцями тримали стратегічний об’єкт під постійними обстрілами.

Побут і складнощі

Спочатку, як розказує Володимир, обстріли були хаотичними, не прицільними, і здавалося, що справжні бої ще попереду.

«Стріляли не по нам, якось кудись там. Можна було ходити без броніка, чесно. Я ходив, бувало, що без броніка», — згадує Володимир.

Але через кілька місяців усе змінилося: після приходу російських підрозділів почалася інша війна — прицільні обстріли, артилерія, ракети, авіація. Крім того, російські окупанти розстріляли наших полонених.

Разом із війною змінився і побут. Бійці вже не ходили — повзали. Копали глибше, ховалися краще. Постачання ускладнилося настільки, що їжу доводилося шукати в покинутих домівках і погребах.

«Лазили по погребах, шукали якісь тормозки, варення. Курочок ловили, а вони худі, бо їх ніхто не кормив. А ми доїдали їх. Було і таке», — каже захисник.

За словами бійця, не всі могли витримати психологічний тиск і умови, в яких знаходились.

«Наш лікар психологічно зламався, у нього поїхав дах, він забився в підвал, в куток, сміявся, кричав. Ми його довго вивезти не могли», — поділився Володимир.

Сам герой тримався стабільно, бо, як пояснює, йшов на війну свідомо. У критичні моменти йому доводилося діяти інтуїтивно та брати на себе чужу роль: допомагав пораненим, коли було необхідно, пояснював місцевим мешканцям, що обстріли ведуть росіяни, а не українці.

«Найстрашніше було не зайти, а вийти»

Вихід із території біля аеропорту герой пам’ятає до деталей. Це вже була зима — мороз, холодні підвали, саморобні буржуйки, які топили уламками парканів і знайденими деревами.

«Нам пообіцяли, що нас завтра замінять. Ну, замінять — це добре, але головне було виїхати», — згадує Володимир.

Головне шосе — Донецьк-Дніпропетровськ — перебувало під постійними обстрілами. Виїзд через поля також прострілювали. Обіцяна заміна затягнулася на кілька днів. Та коли новий підрозділ нарешті зайшов, бійці передали всю необхідну інформацію і змогли безпечно виїхати.

Треба вчитися й готуватися

Володимир знав, що війна продовжиться і був готовим до цього.

«Моя каска і бронік з 2014-го по 2022-й лежали в сарайчику. Лежали й чекали».

Тому в перші дні повномасштабного вторгнення він уже мав усе зібране і не вагався з рішенням.

Він виніс із того досвіду і вважає ключовим зараз — постійно вчитися й готуватися. Бо війна не дає другого шансу на підготовку.

Те, що важливо передати далі

Володимир має просте і глибоке послання до молодого покоління:

«Пам’ятати загиблих хлопців, які захищали. Це не просто будівля — це була фортеця. Діти повинні вивчати правдиву історію, бо ворог намагається її перекрутити. Читайте, навчайтесь, пам’ятайте».