«Війна витравлює емпатію»: як учитель став волонтером

Фото: Перший Криворізький
Від учителя до волонтера
До повномасштабного вторгнення Павло вів звичайне життя: викладав історію в школі, займався повсякденними справами. Але з початком війни він опинився в самому епіцентрі подій. Перші російські колони, перші вибухи, перші загиблі — усе це стало сигналом до дій.«Коли вже до нас окупанти наблизились, коли почались обстріли, ми з друзями, братами просто взялись перекривати дороги в Корабельному районі. Допомагали військовим, займались розвідкою», — пригадує Павло.
У той час техніка на кшталт дронів здавалась чимось екзотичним. Але сусід Павла мав «мавік» — дрон, за допомогою якого вдавалось відстежувати пересування російських колон. Інформацію передавали військовим, які потім «відпрацьовували» артилерією. Сусід загинув — його розстріляла диверсійно-розвідувальна група під час чергової розвідки. Це був один із перших особистих ударів, які пережив Павло.
«Я зрозумів, що можу бути корисним. Брався за все, допомагав, чим тільки міг».
Перші кроки спротиву
Почалось волонтерство, що швидко переросло в системну діяльність. Павло заходився налагоджувати зв’язки з людьми по всій країні — хтось надсилав допомогу, хтось гроші, хтось ділився інформацією. Знайомився з іншими волонтерами, активістами, об’єднував людей навколо спільної мети.Так виник гуманітарний штаб «Добро». Починали удвох — із другом дитинства, до них поступово приєднались інші: однодумці, які згодом стали командою. Доставляли продукти, ліки, пальне, одяг, будматеріали по всій Миколаївській області, а також Херсонській, зокрема в прифронтові села.
Окрема сторінка в цій історії — евакуації. Павло особисто вивозив людей із небезпечних регіонів, координував логістику, знаходив авто і пальне, домовлявся про перепустки на блокпостах.
«Якщо я вирішую, що можу це зробити, — просто беру машину і їду».
«Найбільша складність — це не перевірки, не логістика, не ресурси. Найскладніше — це небезпека та страх. Страх, який неможливо контролювати. Але ти не можеш зупинитись».
Люди — головне
Найглибше на Павла вплинули втрати — смерті знайомих, товаришів. Моментом, який буде супроводжувати все життя, стала загибель його учениці.«Її батьки зателефонували мені, щоб я приїхав і поклав її тіло в машину в морг, тому що вони психологічно не могли впоратися».І ще — звільнене село Олександрівка на Херсонщині. Братські могили. Тіла в колодязях. Запах смерті. І момент, коли він побачив тіло російського солдата. Павло нічого не відчув. Лише пустоту.
Але навіть після всього пережитого Павло згадує не війну — людей. Українців, які в перші дні повномасштабного вторгнення піднялись на боротьбу. Без пафосу, без страху, без сумнівів.
«Я тоді побачив справжніх людей, наскільки вони віддано допомагають іншим, своїй державі».Попри втому, біль і пережите Павло продовжує свою справу. Щодня — нові виклики, нові історії, нові обличчя. Але йому вже не потрібно шукати мотивацію. Вона поруч — у погляді врятованої дитини, у подяці літньої жінки, у мовчазному потиску руки бійця. Вона в усвідомленні, що добро — це не просто слово. Це дія. І вона має силу.
Та, як каже Павло, війна назавжди змінює людину. Вона стирає межу між буденним і жахливим. Вона витравлює емпатію до ворога.
«Я коли дивився на того російського солдата… Я зрозумів, що мені більше шкода буде кішечку чи собачку, ніж отого загарбника, який прийшов убивати нас і нести горе», — зізнається він.Це не про жорстокість. Це про реальність, у якій живуть ті, хто щодня рятує життя, не очікуючи на подяку. І саме такі, як Павло, сьогодні — опора країни.
Цей матеріал підготувала Ксенія Білоус, студентка ДУЕТ, під час навчальної практики в редакції «Першого Криворізького».
Здійснено за підтримки асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в межах реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Редактор: Олена Смоліна