«Повернулись, бо серце тут, у Кривому Розі»: дитинство під час війни очима багатодітної мами
Фото: Перший Криворізький
Початок повномасштабної війни
«О четвертій ранку ми прокинулись від вибухів. Діти тоді нічого не зрозуміли, просто раділи, що не йдуть до школи. Я намагалася щось пояснити, але в шоковому стані це було складно», — згадує мама.Для батьків це була тривога, що сковувала: «Я цілий день нічого не могла робити — не прибирала, не готувала, просто поставила шафи до вікон і… чекала, сама не знаю чого», — так Христина описала свій стан у перший день повномасштабного вторгнення.
Протягом перших двох тижнів здавалося, що, можливо, все скоро минеться. Але з кожним днем ставало зрозуміліше:залишатися — небезпечно. Вирішили вивозити дітей, троє старших хлопців на той момент були школярами, а дівчатам було всього один і три роки. Шлях до кордону виявився не менш виснажливим, ніж перші дні широкомасштабної війни — затори, порожні магазини, ночівлі де прийдеться. Переїзд став емоційним шоком і для батьків, і для дітей. Останні згадують ті жахливі три доби й зараз як час розгубленості, холоду і повної дезорієнтації.
У Польщі
Після важкої дороги родина нарешті дісталась Польщі. Але на новому місці не було відчуття полегшення — діти важко перехворіли, що, як припускає мама, могло бути наслідком сильного стресу. «Температура у всіх, ми були просто виснажені. А ще — чужа країна, інша мова, інші люди», — згадує Христина. Як і дорогу, хворобу вони зрештою подолали успішно. Тепер довелось адаптуватись у нову реальність: старші діти пішли до місцевої школи, швидко вивчили мову, мали непогані оцінки, а Христина почала вести блог на YouTube, щоб відволіктися самій і розрадити дітей.
Не всі зміни давались легко. Середньому сину важко було знайти спільну мову з однокласниками, він почувався самотнім. Старший, навпаки, розкрився — «став більш дисциплінованим, подорослішав», як каже Христина. Старший син, особливо психологічно чутлива дитина, у польській школі почувався краще, ніж в українській: ставлення педагогів було терпимішим, атмосфера — спокійнішою. Цей досвід, хоча й вимушений, сильно вплинув на нього: «Я думаю, що він дуже швидко подорослішав, як і більшість дітей під час війни», — каже мама.
Рішення повертатись і шлях додому
Попри більш-менш стабільне життя в Польщі родина з самого початку знала: це тимчасово. «Ми чекали повернення. Просто не знали, коли. Усі родичі тут, знайомі — ми вдома потрібні», — пояснює жінка. Після півтора року за кордоном вони повернулись до Кривого Рогу. У місті, що живе під постійними тривогами, життя не здається безпечним, але тут воно звичне. Навіть діти сприймають сирени без особливої паніки — «дуже нейтрально ставляться до тривог, шахедів, у них немає страху, просто знають, що час іти в укриття».
Вибір школи вдома теж був непростим. Хоча й були обіцянки відновити офлайн-навчання, звичайна школа не відкрилась — більшість батьків не проголосували за. Онлайн-формат родині не підходив — не через технічні труднощі, а через потребу в живому спілкуванні, підтримці. За цей час не було пробілів у навчанні, тому, щоб не втратити навчальний прогрес, вирішили змінити школу. Звернулись до приватного закладу, який погодився прийняти всіх дітей одразу.
Христина помітила, як, незважаючи на всі труднощі, діти змінилися за цей час. Вони стали самостійнішими, дисциплінованими та стійкими.
«Ми повернулися, бо серце вдома. Тут наші родичі, тут наші спогади, наше місце. І попри всі труднощі я знаю, що ми сильніші, ніж були», — говорить Христина.
Цей матеріал підготувала Альона Войтенко, студентка ДУЕТ, під час навчальної практики в редакції «Першого Криворізького».
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
