«Я хочу сказати онукам, що не стояв осторонь»: криворізький волонтер, який вивозить людей із-під обстрілів

«Я хочу сказати онукам, що не стояв осторонь»: криворізький волонтер, який вивозить людей із-під обстрілів

Фото: Перший Криворізький

З початком повномасштабного вторгнення житель Соледара Володимир Жаркий втратив дім і роботу, але знайшов нову місію — допомагати іншим переселенцям і рятувати людей із прифронтових територій.

Зі Соледара — до Кривого Рогу

До 2022 року Володимир Жаркий жив у Соледарі на Донеччині та працював на державному підприємстві «Артемсіль». Його дружина також була пов’язана з цією сферою — працювала логісткою на тому ж підприємстві.

«Я виконував різні обов’язки: був слюсарем, машиністом конвеєра, складав вагони — загалом працював на різних ділянках», — згадує Володимир.
Усе змінилось 24 лютого 2022 року. Він саме повертався додому після нічної зміни, коли Росія почала повномасштабне вторгнення.

«25 лютого забрав доньку з Харкова, а 26-го друзі допомогли вивезти племінника із Сум. Після ремонту буса я забрав усю родину — батьків, тещу, а ще тварин — і ми переїхали до Кривого Рогу», — розповідає чоловік.
Володимир Жаркий з родиною

Хоча Володимир був змушений залишити рідне місто, Кривий Ріг йому не чужий — тут жила його родина по материнській лінії, і частину дитинства він провів саме тут.

Волонтерство й гуманітарна місія

Після переїзду Володимир почав облаштовувати побут і дізнався про культурно-громадський центр «Шелтер Плюс». Отримавши там гуманітарну допомогу, вирішив долучитись до волонтерства.

«Протягом трьох місяців допомагав у центрі: працював із чергами, розвантажував гуманітарку, забезпечував порядок під час видачі допомоги», — пригадує він.
Згодом його запросили працювати в проєкт, реалізований спільно з Польською гуманітарною акцією та Всесвітньою продовольчою програмою ООН.

«Ми видавали людям продуктові набори, побутову хімію, матраци, велосипеди та інші необхідні речі. Також їздили на деокуповану Херсонщину — надавали допомогу місцевим жителям», — говорить Володимир.
Коли гуманітарний напрям у фонді призупинився, дружина Володимира залишилась працювати адміністраторкою благодійного хостелу, а сам чоловік перейшов до нового — більш ризикованого — напряму.

Евакуація з прифронтових територій

Пройшовши навчання з тактичної медицини та безаварійного водіння, Володимир приєднався до команди, яка займається евакуацією цивільного населення з прифронтових територій.
«Це відповідальна та важлива справа, і я радий бути її частиною», — каже він.
Щоб мати змогу рятувати інших, Володимир пройшов серйозну підготовку.

«Понад тиждень я проходив навчання з тактичної медицини в Харкові. Потім — навчання з водіння броньованих автомобілів у київському центрі. Це були п’ятитонні джипи, нас вчили керувати на складних ділянках — швидкі повороти, бездоріжжя, важкі умови».
Володимир згадує, що це навчання було інтенсивним — з 9-ї ранку до 6-ї вечора, кожного дня, протягом п’яти днів.

«Потім отримали сертифікати, трохи відпочили — і я вирушив на свою першу ротацію», — каже Володимир.
Емоційно це надзвичайно складна робота. Він згадує, як у Кривому Розі на видачі гуманітарної допомоги був першим, із ким контактували люди в черзі:

«Я чув їхні історії. Ми ж не могли просто мовчки стояти. А пропускати це крізь себе — дуже важко».


У зоні евакуації ситуація ще жорстокіша:
«Тут я побачив це на власні очі — як важко людині прощатися зі своїм собакою, зі своїм домом і їхати за сотні кілометрів. А буває так: сьогодні приїжджаєш — вулиця ще є, а через три дні — її вже нема. Просто п’ятиповерхівки лежать у руїнах»
Володимир втратив усе, що мав у Соледарі:«Я це не бачив на власні очі — тільки на відео в Telegram-каналах. Хлопці скидали, і я там побачив свій дім. Уже в орків. У руїнах».

«Я теж переселенець»

Володимир — єдиний переселенець у своїй евакуаційній команді. Решта — з інших областей України.

«І я намагаюся донести людям: я теж переселенець. Я теж вивозив тещу, батьків. Батькові — за 60, у нього було два інсульти. Але вони живі. І я кажу людям: “Усе буде добре. Я розумію — вам шкода телевізор, квартиру. Але коли прилітає ракета, ви не врятуєте ні те, ні інше. То не тримайтеся за це”».

«Я хочу подивитися онукам в очі»

Для Володимира ця робота — не лише про фізичну допомогу. Це — моральна позиція.

«Я сподіваюся, що в мене будуть онуки. І коли хтось із них запитає: “Вово, а що ти робив тоді, коли була та велика війна?”, я хочу чесно відповісти: “Я допомагав людям”».
Він додає:
«Мене дуже мотивує думка про те, що я зможу подивитися своїм нащадкам в очі й чесно сказати: “Я робив усе, що міг. Робив щось справді корисне для того, щоб наша нація вижила, щоб українці залишилися як народ”».
Володимир є активним учасником громади. Торік чоловік став учасником навчального Інтенсиву «Першого Криворізького» «Перші гроші» — де редакція із партнерами із Державного університету економіки і технологій вчила молодих людей, як Володя, основам підприємництва.

Чоловік мріє про те, аби відкрити власну кав'ярню-книгарню у Кривому Розі, і він відкритий до партнерств.



Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen у межах реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.




Посилання скопійовано в буфер обміну