«Іван вбив діда Муцьку, його онуку і забрав пів мішка пшениці» — колишній правцівник КМК про життя у 1947 році

Анатолій Григорович Турчанов, герой нашої сьогоднішньої публікації, родом із Кіровоградської області. Народився він у селі Мозоліївка, Новоукраїнського району у 1937 році. У 1959 році він прийшов з армії, у 1960-му році одружився і став жити у Кривому Розі. Працював на КМК. Потім отримав квартиру на Свято-Миколаївській, де і живе понині.

Днями пан Анатолій відсвяткував ювілей — 85 років, та він досі пам'ятає голодні роки свого дитинства. У 1947-му, під час повоєнного голоду, йому було 10 років.

У редакцію звернувся його син Владислав Турчанов, який попросив дідуся розповісти криворіжцям про страшні роки Голодоморів, аби ми пам'ятали мільйони закатованих режимом.

Мені через 2 дні 85 років. Я дуже добре пам'ятаю ті часи. У 1947 році голодовка була, це я відчув на своїй шкурі. Яка причина? Нехай влада вирішує, чому так було після війни.
47-й рік. Весна. У селі люди голодали, але з голоду не вмирали, бо у кожному дворі була корова. До нас приїжджали з інших міст і країн, щоб прогодуватись, там теж голодували. З Білорусі привозили одежу і міняли хто на що міг. Один чоловік поміняв валянки на голову бичка.

Був випадок, пам’ятаю, звали чоловіка Іван. У селі Богданівка був млин і парова машина. Цією машиною управлял дід Муцька. Досі не знаю, чому його так називали. У нього була внучка Маруся, роки 4 їй було. Я досі пам'ятаю, як вона виглядала.

Чоловік Іван вбив діда, вбив його внучку, і забрав півмішка пшениці. Давай тікати.

Тоді річка розлилася, і там мужики організували човен (із воза кузов прив’язали на дріт і перевозили вантаж.) І він (Іван) на тому транспорті переплив на іншу сторону річки — в інше село. У нього були санчата, і він 20 кілометрів віз свій вантаж. Слідчі одразу дізнались, що це він зробив. Він не доїхав додому, його арештували.

За себе розкажу. У моєї матері було п’ятеро дітей. Старший мій брат був ремісником. Сестра вчилась у педагогічному у Кіровограді, а ми, троє молодших, лишились вдома. Вася (старший брат), я і Рая - найменша, 1941 року народження. Ми жили у селі, в колгоспі. Мати працювала біля корів дояркою. Колгоспний сарай був неподалік від нашої хати. Там був сторож. Він сторожив худобу і сараї. В одному сараї була пшениця другого сорту — послід називали.

Ще Анатолій Григорович розказав про такий випадок: сторож у їхньому селі прийшов з війни і мав рушницю, він охороняв запаси продовольства. Анатолій з мамою бачили, як сторож вилазить на горище, набирає пшениці у мішок і несе додому. Мама Анатолія розбудила його серед ночі і сказала: “Толю, вставай! Тимошка (сторож) пішов, ходімо наберем пшениці. Він сів матері на плечі, виліз на горище і відкрив замок.

Відкриваю замочок, залазю туди, набираю пшениці і кидаю матері вниз. Мама сказала сидіти: поки сторож прийде, встигнемо взяти ще. Тоді ми ще раз набрали тієї пшениці. Вона врятувала нас від смерті. У нас не було як її обробляти, і ми брали молоток, камінчик, і робили крупу. З тієї крупи варили їсти, і так ми спаслися від смерті.

У матері Анатолія була сестра, а у неї — син. У 1947 році коло школи у селі знайшли окоп, який ще з війни лишився. Там були міни, снаряди, але ніхто не знав. Діти гралися, і снаряд зірвався. Сина тітки Анатолія повністю розірвало. Тоді ця тітка попросила, щоб Толю віддали їй, щоб було про кого піклуватися. Її чоловік Мишко був бригадиром тракторної бригади, і мав трохи зерна. Анатолій періодично брав трохи зерна і кукурудзи і носив матері, оберігаючи її від смерті.

Люди їли траву, листки дерев, виловили горобців. Ввечері сітку на дах ставили і ловили. Горобців, голубів, сусликів, рибу ловили.

Анатолій розказав, що до війни був спосіб зберігати картоплю, називався — у кагатах. Виривали глибокі канави, висипали туди картоплю, застеляли бур’яном і соломою, і закривали землею. Після війни цю знайшли, викопали і їли, хоч від неї стояв страшенний запах.

Кожного року у четверту суботу листопада згадують жертв голодоморів. Криворіжці також прийдуть на пам'ятника на вулиці Лермонтова о 16:00, аби хвилиною мовчання згадати замордованих радянською владою.

У ХХ столітті в Україні їх було три: 1921 – 1923, 1932 – 1933 і 1946 – 1947 роках.

Масовий штучний голод 1946-1947 років був результатом діяльності комуністичного режиму і забрав життя понад 1,5 мільйона українців.

Для українців у 1946 році встановили хлібозаготівельний план, який неможливо було виконати без злісної шкоди життю селян — 362,75 мільйонів пудів.

Редакція 1kr.ua бажає пану Анатолію Турчанову та його родині здоров'я і довголіття, а нашим читачам — пам'ятати історію і робити висновки.

Якщо Ви хочете розказати історію своєї родини, пов'язану із Кривим Рогом, (не обов'язково про голодомори), пишіть на пошту [email protected]