Рухаймося на Схід: два дні з військовими медиками на Донбасі

«У кожного своя стратегія виживання» — каже мій близький друг, коли я зворушуюсь, що в момент глибокого горя він пече пиріг з яблуками за рецептом своєї бабусі.

«У кожного своя стратегія виживання» — думаю я, вирушаючи під Курахове за два дні після розлучення, у найгіршу з можливих погод. З неба безперервно сиплеться «сніщ»: сніг впереміш з дощем, на вулиці близько нуля, тож дорогу то заливає, то ожеледить.

Разом зі мною — Джен Стаут, моя товаришка з островів Шетланд, теж журналістка. Дві жінки на маленькому «кольті», всі блокпости ми проходимо швидко і зі взаємними посмішками. Хлопці сміються: «Шо ти мені документи шукаєш, бачу шо не москаль!». Втім, і документи, і в салон машини дивляться насправді уважно.

До медиків Білоцерківського зенітно-ракетного полку, яким я як волонтерка допомагаю вже понад пів року, я збиралася ще з червня. Все «добро» передавала посильними або Новою Поштою. Досить традиційна волонтерська історія: допомагати людям, яких ніколи не бачила. Довший час намагаєшся не прив’язуватися, але потім розумієш, що це нечесно і рухаєшся на Схід.


Женя «Дід», водій медичної роти, народився в Челябінській області. 35 років тому потрапив до України, коли проходив строкову службу, тут і залишився. Має в росії брата, але давно не спілкуються: той служив в російському морфлоті, тож позиції братів вочевидь сильно розходяться. Питаю — «не буває відчуття, що воюєш проти своїх?». Дід махає рукою, каже: «та які там вони свої, ні, давно ні». Женя говорить зворушливою сумішшю української і російської: не суржиком, а просто використовує слова з обох мов у реченні.

Євгенія — сімейна лікарка з села на Харківщині. Я дивлюся на її пальці з ідеальним «французьким» манікюром, який вона сама собі робить у медпункті, і знічено стискаю свої руки у кулаки. Женя каже, що бути єдиною дівчиною у підрозділі їй комфортно, хлопці її опікають, але, зізнається, сумує за жіночою компанією. Ледве стримуюсь, щоб не попросити її зробити мені «прифронтовий манікюр». Тішуся, що їй підійшов теплий одяг, який ми купували різним дівчатам-військовим за гроші, зібрані «ХарківПрайдом».


Село, де живе родина Євгенії, було окуповане. Батьки сховали її військову форму, боячись, що хтось здасть росіянам, що дочка служить. На щастя, всі в селі говорили просто, що Женя «медик».

Молода лікарка — єдина, хто на питання «коли вам буває страшно?» каже: «Страшно було, як тікали з Курахового після обстрілу». По тому, як вона злегка тремтить плечима, помітно, що їй все ще не дуже спокійно в умовах війни. Всі ж інші на питання про те, що найстрашніше, не змовляючись, кажуть: «Так за родини страшно ж, страшно як Білу Церкву обстрілюють».

З початком великої війни чоловік погукав Женю служити разом. Зрештою, служать вони в різних місцях, майже не бачаться, але, каже «так ніби і більше разом». Востаннє, говорить, бачилися на похоронах чоловікового рідного брата — він також служив на Донбасі.

Родинами іде служити багато хто. На базі у комбата зустрічаємо хлопця, у якого служать обидва рідні брати. Питаю «Боже, як же спить ваша мама?» — каже: «Не спить. Пише то в четвертій ранку, то в другій ночі».

Служить і брат у Ігоря, ще одного лікаря із медроти, родом з Київщини. За освітою Ігор стоматолог і фельдшер. На початку повномасштабного вторгнення волонтерив, а тоді зрозумів, що буде більш потрібним як медик на фронті. Каже, перевчатися на військового медика було не складно. І він, і Євгенія розповідають, що всі основні знання отримали вже на передку, під проводом начмеда. В «учебці», каже Євгенія, навчили хіба що швидко перечистити центнер картоплі. Міноборони інструкторів, кажуть, не надсилає. Хороші тренінги проводили інструктори волонтерської організації Pulse of Ukraine, але, каже Ігор, вони роблять це за американськими шаблонами, і часто використовують речі, яких у наших медиків немає (наприклад, тазові шини, вузлові турнікети, прищіпки для судин тощо). А уже військовим з полку тренінги робить сама медрота. Зенітники сміються, кажуть: «Швидкий нас так навчив, що я зубами на шиї турнікет затягну!»


З турнікетом був і комічний випадок, який міг стати трагічним: один з бійців наклав собі його на ногу, сам доїхав до точки евакуації і перед тим як зайти до медиків… зняв турнікет, перевдягнувся у чистий одяг і ще раз перетягнув рану. Питають — «а де ж твоя рана? Де турнікет?» — «Та от, — каже, — там, під штанами…» Такі «фокуси в стилі Девіда Коперфілда», каже Євген, робити не можна в жодному разі: знявши турнікет, хлопець ризикував стекти кров’ю в лічені хвилини.

Повертаючись до команди: частина родини Ігора теж у росії, як і у Діда. Каже, на початку цієї війни дзвонили і «заспокоювали»: «Не переживайте, скоро ми вас звільнимо, все буде добре». Не дивно, що комунікація між родинами обірвалась.

Перед нашим приїздом Ігор їде в барбершоп у містечку; дивлячись на його ідеальну стрижку і помітний лише жіночому окові макіяж Євгенії думаю про те, як важливо людині на межі життя й смерті мати гідність, триматися за щось звичне, впорядковувати хаос.

Євген «Швидкий», начальник медичного пункту, тримається так за… бджіл. Кілька вуликів стоять на попередній базі медиків у Кураховому, кілька на нинішній. Коли я кажу йому, що на третій місяць свого розслідування щодо незаконних поховань у Харкові через ніч бачу вві сні мертві тіла, які розкладаю по поличках, Євген тихо говорить: «А ти думаєш, чому я тримаю бджіл? Мені ж теж приходять уві сні ті, кого я не врятував. І якщо нічим не займатися, то можна зійти з розуму. Тому бджоли, поросят от завели, коптильню зробили, сушарку для білих грибів…»


До речі, про виживання. Величезна кількість тих, кого відправила на Донбас воювати росія, — це «зеки», більшість мають важкі інфекційні хвороби. Дехто має браслети червоного (хворий на ВІЛ), білого (гепатит С), синього (туберкульоз) кольору, але не факт, що ті, хто браслетів не мають, здорові. Тож медикам рекомендують бути надзвичайно обережними, надаючи допомогу пораненим російським солдатам. Або й просто уникати надання допомоги, як би це не звучало. Аби не наражати на небезпеку себе, а потім і інших українських військових, через контакт із кров’ю.





Ми з Джен підначуємо хлопців, що вони всі настільки красиві. Сміються: «То ти ще нашого Русіка не бачила». Русік виявляється одним з двох поросят, яких теж вирощують на базі. Ще в господарстві — щеня Пашка і кішка, яку з повагою називають Василівна.


Щоб дістатися Русіка, треба пройти через гараж, де, крім штатного санітарного «Богдана» стоять і дві «наші» машини: полегшений реанімобіль і бусик, які ми купували хлопцям разом з поеткою і видавчинею Мар’яною Савкою.

Євген каже, проблема в тому, що якщо машина виходить з ладу, то є два варіанти: відправляти в офіційну ремонтну майстерню у Київ (і тоді підрозділ бозна на скільки часу залишиться без машини для евакуації поранених), або лагодити на місцевому СТО, але тоді власним коштом. Останнього разу ремонт обійшовся в дві зарплати. А так званих бойових виплат медики не отримують.

До речі, про евакуацію. Евакуаційний шлях поділений на три зони. Червона — та, в якій треба швидко закрити рану, підтримати дихання і якнайшвидше вивезти людину з-під обстрілу. Жовта — та, де вже можна спинитися і оцінити проблему. Зелена — умовно безпечна, де вже можна нормально обробити поранення і далі вирішити, куди відправляти бійця: в Дніпро (найближчий великий військовий шпиталь), Київ (складні випадки), Львів (операції й подальша реабілітація). Евакуаційні гелікоптери зараз практично не застосовують — небезпечно. Відправляють поранених потягами, обладнаними необхідним для надання допомоги.

Є, крім машин, і специфічні побутові потреби, в які доводиться вкладатися самим, або просити про допомогу волонтерів. Так, хлопці власним коштом ставили на базі помпи для води, бойлери, ремонтували електрику. А електрогенератор і буржуйки передавали уже ми з подругами.

Магазинів у містечку, де розташований медпункт, майже немає, а от на місцевому базарі можна знайти що завгодно. Щоправда, кажуть хлопці, коли покупець — військовий, ціна в багатьох продавців моментально зростає удвічі. Так, за кілограм сала можуть попросити до 500 грн, за пучок зелені — 60, за пляшку коли — близько сотні.

У кожного — своя стратегія виживання?





Така позиція продавців змушує питати, як узагалі місцеві мешканці ставляться до військових. Зенітники розповідають, що на багатьох залишених в селах навколо Курахового хатах люди полишали записки, що хату можна використовувати для потреб ЗСУ, на деяких зворушливо дописано «беріть консервацію у погребі, все беріть!»

Такі хати, як і всі інші бази, хлопці тримають в ідеальних порядках. Це особливо резонує з розповідями військових на Харківщині про те, як після окупантів доводиться не просто мити, а вишкрібати засохлі екскременти з кутків їдалень або… із шухляд столів.


Згадуючи про стосунки з місцевими, зенітники розповідають, як одного разу мали екстрено виїхати з бази після обстрілу, їх побачила місцева жителька, старша жінка, і запропонувала переночувати у неї. Ті кажуть «мамо, та ж не хочемо піддавати вас небезпеці!» — «Смішні ви, діти, — відповідає, — я не з вами боюсь, а за вас». Жінці, яка не лише прийняла в своїй хаті, а й нагодувала вечерею, випрала одяг, хлопці пізніше привезли продуктів і ліків.

Такий обмін — постійна справа у фронтових селах. Аня і Василь, мешканці Єлизаветинки, які єдині залишилися в селі з дітьми, розповідають, що тримаються в основному за рахунок їжі, яку привозять військові. Вони ж — і єдине джерело заробітку. Аня каже, буває принесуть щось зашити, або попросять перевезти, то розплачуються грошима або соляркою.




Дітей у Ані і Василя двоє, одному під новий рік буде 3, іншому 6, цієї осені пішов у перший клас. Вчиться, звісно, онлайн, і то тоді, коли є мобільний зв'язок, а він буває тут, як і світло, далеко не завжди. Багато мешканців села виїхали до Первомайська, працювати на шахтах. Але тепер роботу знайти і там важко, та й корову, кажуть, не кинеш, тож Аня й Василь залишаються у своєму селі.

В родині троє людей потрапили під обстріли. Коли маму Ані поранили, першу допомогу надавали військові медики. Евакуювати жінку вони не могли, бо і в самому екіпажі було двоє важко поранених і пробиті колеса в машині. Трохи пізніше приїхала цивільна «швидка». Потім в сусідній Михайлівці поранили її двоюрідну сестру. Після цього родина забрала до себе дядька, і при наступному обстрілі він загинув. «Я таке бачила, як дядю забирала з моргу…» — говорить Аня. Та, попри сльози і страх, кажуть, тримаються за свій город і за військових. One has his own coping strategy, що тут скажеш.




Втім, такі не усі місцеві. На дев’ятий рік війни багато хто не лише «чекає росію», а й здає наші позиції. Одного такого, розповідає Євген «Швидкий», хлопці спіймали. У телефоні чоловік мав фотографії позицій і переписку, в якій їх пересилав. СБУ після допиту його відпустила: сказали, слабка доказова база для справи, та й ресурсу на відпрацювання не вистачає, більше працюють із полоненими російськими солдатами.

Військові говорять про зрадників дуже спокійно. Кажуть «нічого, ми вже всіх знаємо в обличчя».


Про роботу свою зенітники розповідають не надто охоче. Та й ми боїмося розпитувати деталі, які можуть зашкодити.

Втім, «Осу» нам показують з гордістю. Кажуть, вчилися працювати на ній уже на місці, можливості «пристрілятися» не було, бо снаряди на неї вже не виробляються, тож усі — на вагу золота. 29-річний Богдан каже, що важко було перші два тижні — і психологічно, бо ситуація розвивалася незрозуміло, і освоїти новий ПЗРК теж зайняло трохи часу. Спершу витрачали хвилин 15, щоб «прицілитись», зараз на ціль вистачає до двох хвилин. Не без гордості кажуть, що на рахунку їхнього полку вже понад сотня «Орланів».

«Осу» свою хлопці люблять і бережуть. Якось, коли два танки прорвались на поле на наші позиції, водій на «Уралі» почав їздити колами і здіймати пилюку, танки стали цілитися по ньому, а «Оса» з усім розрахунком вдало втекла.


Кажуть, попрацювати на «Осі» хоче кожен новоприбулий. І тільки один, старший вже чоловік, сумно зітхає: «Та я би вернувся уже на свій трактор…»

Про повернення додому теж не говорять, на питання про «що будете робити після війни» відповідають приблизно як і я сама: «а після війни — це коли, де і як?» Втім, про «коли» кажуть упевнено «Новий 2024 точно зустрінемо у Донецьку».

Питаю не як журналістка, а як волонтерка: «чого вам тут найбільше не вистачає?». Відповідають — «родин».

Один із однокласників нашого Євгена, начмеда, розповідає: син і колишня дружина з початком великої війни виїхали в Італію, спілкуються рідко. Якось була волонтерська акція: за переказ на допомогу ЗСУ можна було замовити напис на снаряді, персональний «привіт» окупантам. Його син попросив написати «Щоб російські солдати так само не бачили своїх дітей, як я не бачу свого тата». Чоловік багато тижнів ображався: прочитав це як «щоб ми тебе не бачили». Кажу: «Ти здурів? Це про те, що твій син страждає без тебе і бажає ровесникам у росії теж не бачити своїх батьків». Він береться за голову: «От я дурак!» і посміхається. На прощання бажаю йому якомога швидше обійняти сина.

Два дні, які ми проводимо під Кураховим, порівняно тихі: небо затягнуте хмарами, тож окупанти не випускають аеророзвідку, а відтак і їхня арта менше б’є по наших позиціях. Кажу «Ну, то будем молитися за хмари!». — «Е, ні, — каже зенітник, — так я довго сина ще не обніму. Так це буде тягнутися вічно. Моліться за ясне небо».



P. S


Авторка статті: Іванна Скиба-Якубова