Я знав, що маю виконувати своє завдання: історія криворіжця Костянтина «Маґури» Власенка

49-річного військового з Кривого Рогу Костянтина Власенка з позивним «Маґура», який 491 день утримував спостережний пункт на Куп'янському напрямку, евакуювали з поля бою важким дроном «Аюдаг-6». Після поранення боєць втратив обидві ноги, одну з яких самостійно ампутував, щоб мати змогу діставатися їжі, води та ліків. Для його порятунку десятки військових, інженерів і фахівців із різних підрозділів організували надскладну повітряну операцію, яку називають першою в історії війни евакуацією пораненого з поля бою дроном. Пілот безпілотника з позивним «Чорний» також родом із Кривого Рогу — вони з Костянтином навіть жили в одному районі міста. Історію Костянтина вже розповідали численні медіа, але за нею стоїть не лише історія виживання. Це також розповідь про побратимів, які не залишили його самого, родину, за якою він сумує, і місто, до якого хоче повернутися.

Костянтин не прагне публічності. Каже, що йому комфортніше залишатися на другому плані, а не ставати головним героєм історій. Проте після евакуації він опинився в центрі уваги українських і закордонних медіа.

«Я не сильно медійна людина, не люблю бути в центрі уваги. Як сталося, то вже сталося», — говорить військовий.

Він не береться судити, чи зміг би хтось інший витримати те, що випало на його долю. Каже лише, що не мав вибору: пішов на війну, розуміючи, куди йде.

«Треба було виконувати свої завдання, хоч і поранений. Ну, а що? Така ситуація. Якщо живий — стримуй ворога. І все», — пояснює Костянтин.

Від водія БелАЗа до військового

До повномасштабного вторгнення Костянтин працював водієм 130-тонного БелАЗа на Петрівському кар'єрі Центрального гірничо-збагачувального комбінату. У вільний час також підробляв у таксі, тому, жартує, часу на відпочинок майже не залишалося.


Як і багато чоловіків, любив футбол. А ще — читати книжки, зокрема твори Стівена Кінга.
Рішення долучитися до війська визрівало в нього ще з 2014 року. Тоді Костянтин допомагав як волонтер. Після початку повномасштабного вторгнення намагався потрапити до війська, але зробити це виявилося непросто.

«Стояв у чергах до військкомату. Такі черги були, що я не міг вистояти. Треба було їхати на роботу, колись і відпочивати, бо працював позмінно. Записувався, ходив туди, де було вільно, до тероборони. Усі казали, що зателефонують, але ніхто не телефонував», — згадує військовий.

Зрештою він сам попросив повістку у представників територіального центру комплектування, які зустрілися йому дорогою. Так Костянтин потрапив до війська, а згодом — до 30-ї окремої механізованої бригади.

Він досі вдячний командуванню та побратимам, з якими служив. Історія його евакуації стала для нього ще одним підтвердженням того, наскільки багато залежить від людей поруч.

«Я знав, що не один»: як побратими підтримували Костянтина на позиції

Коли Костянтин залишився на позиції сам, зв'язок із побратимами та підтримка командування мали для нього особливе значення.


Військові передавали йому необхідні речі, їжу та воду. Коли була можливість, скидали посилки, які надсилала дружина. Костянтин каже, що жодна з трьох домашніх посилок не була втрачена.
Побратими берегли їх і намагалися доставляти в безпечніші моменти, адже розуміли, наскільки важливими для нього були ці передачі з дому.

«Підтримка була постійна. Я знав, що я не один», — говорить Костянтин.

У посилках були звичні для мирного життя речі: цигарки, каша, тушкованка, солодощі. Військові купували дещо й за власні гроші, щоб потішити побратима.

Одного разу Костянтин попросив командира передати йому газований напій — хоча б «Фанту». Наступного дня йому скинули чотири пляшки.

«Для мене це було класно. Балували мене хлопці. Снікерси купували, шоколадки. Усе те, що я люблю», — розповідає він.

Ці, на перший погляд, невеликі жести були для нього значно більшими, ніж просто можливістю отримати улюблені солодощі. Вони нагадували, що про нього пам'ятають, що він залишається частиною команди, навіть коли фізично перебуває далеко від інших.

«Хлопці за свої кошти це купували й мене балували, тому що я стільки днів сиджу, виконую свою функцію. Мене підтримують, ніхто не забув. Це чудово», — каже військовий.

Перший дзвінок додому після евакуації

Після евакуації Костянтин насамперед хотів додому. Проте спочатку його доправили до Харкова, де він мав отримати необхідну медичну допомогу.

Перед дорогою медик підрозділу постриг військового, бо «каже, будеш з дружиною балакати, ти такий патлатий, ще не взнає тебе». Побратими зібралися навколо нього, кожен хотів поговорити, а потім Костянтина посадили до швидкої допомоги й повезли з увімкненими сиренами.

Він згадує, як телефонував дружині. Вона побачила його номер, але не відразу впізнала голос.

«Вона не могла повірити, що це я, тим паче, що голос не мій. У неї були страх, сльози», — розповідає Костянтин.

Дружина саме поверталася додому з магазину. Коли відповіла на дзвінок, почула знайомий номер, але незнайомий голос. Тоді до розмови долучився заступник командира, який підтвердив, що це справді Костянтин і він живий.

«Я її заспокоював і казав: “Усе нормально, я живий, усе буде добре”», — згадує військовий.

Зараз його дружина і мама залишаються у Кривому Розі. Донька живе в Канаді. Костянтинові 49 років, а доньці — 23. Він зізнається, що дуже сумує за нею і найбільше мріє про зустріч.
Через війну він пропустив її весілля та знайомство із зятем. Для нього це болюча тема, адже донька в нього одна.

«Перше, що хочу, — це моя родина. Побачити дитину, обійняти її. Я дуже скучив», — говорить Костянтин.

Вони вже спілкуються телефоном. Через різницю в часі та зайнятість доньки не завжди можуть довго розмовляти, але планують частіше бачитися хоча б по відеозв'язку. У майбутньому Костянтин сподівається зустрітися з нею особисто.

Від позивного «Сокира» до «Маґури»

Окрема історія в житті Костянтина — його позивні. Спочатку він був «Сокирою». Військовий пояснює, що народився 7 липня 1977 року, тому побратими жартували про чотири сімки й чотири сокири.

Згодом на крайній позиції командир дав йому інший позивний — «Маґура».

Спочатку Костянтин просто сприйняв нове ім'я як новий гарний позивний.

«У нас в Україні, на заході є гора, ну, не Говерла, але і Маґура піде», — пояснює Костянтин.

А вже після евакуації дружина Тетяна розповіла йому про образ Маґури в давніх українських віруваннях — крилатої жіночої постаті, пов'язаної з воїнами.

«Маґура — донька Перуна, яка мала крила й надихала воїнів. Дружина сказала: «Уяви, ти був Сокирою, втратив ноги, а потім став Маґурою — і тебе “птах” забрав, виніс звідти на крилах», — згадує Костянтин.

Стівен Кінг, «Зелена миля» і мрія про звичайне життя

Попри пережите, Костянтин залишається людиною зі звичайними людськими інтересами. Він любить книжки Стівена Кінга, а серед улюблених творів називає «Зелену милю». Каже, що книжка йому подобається навіть більше за екранізацію, адже фільм не зміг передати всіх думок автора.

Костянтин також згадує свою шкільну вчительку української мови та літератури Галину Миколаївну, яку називає другою мамою.

«Одна мама вдома тебе виховує, а друга мама в школі — навчала мене й так само виховувала. Вона справжній педагог. Я пишаюся тим, що вчився у неї», — говорить він.

Ці спогади стали для нього особливо важливими під час перебування на позиції. Костянтин каже, що за цей час подумки пройшов шлях від теперішнього віку аж до дитячого садка, згадуючи різні періоди свого життя.

Тепер він не поспішає будувати далекоглядні плани. Спочатку хоче відновитися після поранення. Каже, що поки не знає, коли зможе знову стати на ноги, тому не хоче загадувати наперед.
Але є речі, у яких він упевнений: зустрітися з родиною, побачити доньку, повернутися до Кривого Рогу.

«Хочу, щоб Кривий Ріг процвітав»

Кривий Ріг Костянтин називає своїм «містом довжиною в життя». Він бував в інших містах України та за кордоном, але завжди сумував за домом.

«Я люблю його, скучаю за ним сильно», — говорить військовий.

Він хотів би, щоб після війни до Кривого Рогу поверталися люди, щоб місто розвивалося, а його мешканці мали роботу. Костянтин із тривогою говорить про промисловість, підприємства та перспективи працевлаштування, адже добре знає, скільки людей залежали від роботи на АрселорМіттал Кривий Ріг.

Йому також болить втрата побратимів — його кум, який до повномасштабного вторгенння працював у Польщі і мав там гарну роботу, повернувся в Україну і став на захист держави, загинув у Часовому Яру. Його тіло довго не могли забрати з поля бою. Костянтин розповідає, що довго не міг змиритися з думкою, що рідні загиблого не можуть навіть прийти до могили й покласти квіти. Коли після евакуації дізнався, що тіло кума вдалося повернути та поховати в Кривому Розі, йому стало легше.

Тепер він може прийти до нього й поговорити.

«Хочу, щоб повернулися ті, хто виїхав, щоб Кривий Ріг почав процвітати. Дуже хочу, щоб був розвиток», — каже Костянтин.

Він вірить у перемогу України й переконаний, що українці витримають випробування війною.

«Ми така нація незламна. Скільки горя нам приносять, ми викарабкуємося, стаємо ще загартованішими. Я думаю, Кривий Ріг витримає це все», — говорить військовий.

Поки Костянтин проходить лікування й відновлення, але найбільше прагне побачити дружину, обійняти доньку й повернутися у своє місто.

А ще — зустрітися з побратимами та людьми, які підтримували його на позиції й після евакуації. І, можливо, нарешті посидіти за домашнім столом із салом, хлібом, цибулею та склянкою самогону — за Україну, за родину й за життя, яке він так відчайдушно відстоював.