Де в Кривому Розі працювали військовополонені та інтерновані німці

Військовополонені та інтерновані німці відбудовували Кривий Ріг після закінчення Другої світової війни. Цей відомий факт «обріс» міфами, але досі має багато «білих плям», зокрема в Кривому Розі. Про них у спецпроєкті «Історична правда Кривбасу» Ольги Хвостової та 1kr.ua.

Чому військовополонених забезпечували краще, ніж інтернованих? Де та коли в Кривому Розі існували табірні відділення для військовополонених та інтернованих? Чи тільки німці були зайняті на відбудові Кривого Рогу? Шукаємо відповіді на ці запитання з Олександром Потильчаком, професором, автором монографії та статей про долі військовополонених та інтернованих на території України і зокрема в нашому місті.

Чим відрізнялися військовополонені та інтерновані

Відмінність перша. Військовополонених використовували у промисловості та на інших підприємствах на підставі двосторонніх договорів між керівництвом підприємств та табору для військовополонених. Натомість інтернованих одразу «прикріпляли» до певних конкретних підприємств.

Відмінність друга. Військовополонені, на відміну від інтернованих, були захищені міжнародними конвенціями з питань військового полону. Радянський Союз, як відомо, не підписав Конвенцію 1929 року про військовополонених, але менше з тим, органи НКВС дотримувалися основних вимог Конвенції.

- Доходило до абсурду, із погляду повоєнного радянського громадянина, - уточнює Олександр Потильчак, - коли в умовах СРСР так званих «продовольчих труднощів», а фактично голоду 1946-1947 років, радянські робітники забезпечувалися подекуди гірше, ніж військовополонені. Відомчі інструкції НКВС гарантували останнім мінімум харчування, забезпечення робочим одягом, взуттям тощо.
Угоди, за якими працевлаштовували військовополонених, передбачали відповідний рівень оплати праці, забезпечення і організації роботи на місцях. Військовополонених поділяли на бригади, вівся суворий облік відпрацьованих людино-годин.


Існували і різноманітні зловживання. Фонди часто розкрадалися. Керівництво шахт, наприклад, незрідка посилало цілу бригаду виконувати роботу, яку могло виконати дві особи. Річ у тому, що військовополонені мали перебувати під охороною, щонайменше два конвоїри на групу військовополонених. Кількість конвою завжди була обмежена, тому все виходило так: є конвой – робота відбувається, нема – військовополонених на роботу не виводять.
Інший трудовий ресурс, на думку Олександра Потильчака, більш важливий для Криворіжжя, - інтерновані.

Класичні інтерновані – це цивільне населення або комбатанти, військові армії противника, які через різні обставини опинилися на території країни-ворога. І уряд країни-ворога приймав рішення про ізоляцію таких людей. Тобто інтернувати означає ізолювати, сконцентрувати в місцях утримання і, звичайно, використовувати за різним призначенням.

- Але в роки Другої світової війни в СРСР ми маємо справу не з класичним інтернуванням, а з так званим військовим інтернуванням, - уточнює історик. - Від кінця 1944 року до квітня 1945 року радянська армія вже перейшла державний кордон СРСР і почала так званий «визвольний похід» територією Центральної і Південної Європи. У цей період особисто Сталін і його оточення прийняли рішення залучати до масштабних відбудовчих робіт в СРСР, як їм здавалося, дуже значний ресурс – етнічних німців, уродженців і мешканців країн, які «визволяла» Червона Армія.

Ішлося про країни Центральної і Південної Європи – Румунію, Болгарію, Угорщину, Чехословаччину, Польщу. І було прийнято рішення про вилучення осіб віком від 16 до 55 років та їх перевезення з метою трудового використання до Радянського Союзу.

- Мені довелося в архіві бачити плани щодо бажаної кількості трудового контингенту інтернованих – вони вражають, наскільки місцева влада була позбавлена почуття міри і реальності, - зауважує Олександр Потильчак. – Для Української РСР нарахували близько двох мільйонів пар інтернованих «робочих рук»! Це, звичайно, був абсурд – одночасно вилучити таку величезну кількість примусових робітників із країн Центрально-Східної Європи навіть за великого бажання режим не міг. Тому ці плани так і залишилися планами.


Де в Кривому Розі утримували військовополонених, а де - інтернованих

Спочатку про військовополонених. За словами Олександра Потильчака, у Кривому Розі власного, окремого табору для військовополонених не було. Тут розміщувалося одне з багатьох табірних відділень стаціонарного табору №315, управління якого було в Дніпропетровську, теперішньому Дніпрі. Сам табір №315 був створений іще наприкінці 1944 року, практично відразу після визволення Дніпра (тоді Дніпропетровська, - ред.) від нацистів. А його табірне відділення №9 у Кривому Розі, як свідчать документи НКВС, утворене на початку липня 1945 року.

Табірне відділення було розраховане на ліміт 3000 бранців, тобто, таку кількість людей могли прийняти табірні приміщення. Це не означає, що в таборі завжди перебувало саме стільки військовополонених, могло бути більше або менше.



Через «технічні» причини і різке погіршення стану здоров’я більшості бранців трудовий контингент табірного відділення №9 майже відразу після його утворення почав стрімко скорочуватися. У документах НКВС зазначено, що табірне відділення №9 проіснувало до кінця грудня 1945 року і було ліквідоване у зв’язку з так званою «реорганізацією» таборів і табірних відділень системи НКВС СРСР.

Тепер про інтернованих. Внаслідок так званої першої хвилі інтернування, яка тривала від лютого по березень 1945 року, і другої хвилі інтернування – березень-квітень 1945 року, на територію України було перевезень близько 200 тисяч примусово мобілізованих, інтернованих етнічних німців, як вони проходили в документах НКВС.

- Аби ефективно використати працю інтернованих, формували окремі робочі батальйони, ОРБ, - пояснює Олександр Потильчак. - Це спеціальні підрозділи, які мали штат НКВС, який опікувався безпекою, контролем, обліком і багатьма такими специфічними питаннями, адже все це були категорії, які мали піддаватися суворому контролю, охороні. ОРБ були режимними установами. А оскільки ОРБ передавалися на конкретні підприємства, керівництво несло пряму відповідальність за фізичний стан трудового контингенту, забезпечення одягом, взуттям, дахом над головою. Але чимало господарників цих вимог не дотримувалися, тож кількість інтернованих почала стрімко скорочуватися внаслідок хвороб і смертності.

Де працювали примусові робітники ОРБ інтернованих

Відповідно до наказу НКВС, табірне відділення №9 для військовополонених було утворене для забезпечення трудовим ресурсом об’єктів спеціального будівельного тресту №2. Він опікувався відновленням шахт Криворізького басейну, які постраждали від бойових дій і потребували першочергового відновлення. Це в основному було розчищення завалів, зруйнованих будівель, шахтної або пришахтної інфраструктури та інші роботи, пов’язані з частковим відновленням житлового, адміністративного фонду. А з інтернованими, за свідченням Олександра Потильчака, усе було масштабніше.

- Унаслідок пошукової архівної роботи мені вдалося встановити, що на території Криворізького басейну в межах агломерації сучасного Кривого Рогу знаходилося 13 окремих робочих батальйонів. На території Криворіжжя робочі батальйони мали нумерацію від 1401 до 1431.



Робочий батальйон 1401 був «розквартирований», як тоді казали, на шахті імені Артема. Робочий батальйон 1403 – на шахті «Більшовик». Робочий батальйон 1404 – шахта Комінтерну. Робочий батальйон 1407 – шахта імені Дзержинського. Робочий батальйон 1410 – шахта імені Серго Орджонікідзе. Робочий батальйон 1411 – шахта імені Ілліча. Всі вони належали одному наркомату – наркомату чорної металургії СРСР, тобто, ці підприємства мали союзне підпорядкування.

Робочий батальйон 1412 – шахта імені Фрунзе. 1413 – це батальйон, який працював на об’єктах уже відомого нам спеціального будівельного тресту №2, а також на об’єктах чорної металургії.

Робочий батальйон 1417 обслуговував Криворізький металургійний завод. Робочий батальйон 1419 працевлаштовувався на коксохімічному заводі. 1430 – на місцевій електростанці - КРЕС. 1431 – робочий батальйон використовувався на об’єктах спеціального будівельного тресту №2, але який обслуговував залізничну інфраструктуру Криворізького металургійного басейну. Також у Кривому Розі був і батальйон із нетиповим номером – 1078, він розміщувався на підприємствах рудоуправління імені Рози Люксембург.



На початок діяльності робочих батальйонів, а він припав на квітень-травень-червень 1945 року, кожен робочий батальйон мав у складі мінімум 800 осіб трудового контингенту. Легко підрахувати, що близько 10000 інтернованих спочатку були задіяні як робоча сила в Криворізькому басейні. Зрозуміло, місцевого трудового ресурсу було значно більше.


Коли і чому зникли табірні відділення для інтернованих

Окремі з ОРБ проіснували лише до осені 1945 року, а деякі працювали в 1946, 1947, 1948 і навіть в 1949 роках. Олександр Потильчак переконаний, що на підприємствах, де керівництво хоч трішки піклувалося про трудовий ресурс, наданий їм для використання, інтерновані могли використовуватися довше.

- На керівництво шахти покладався обов’язок забезпечити інтернованих харчуванням, житлом, тобто дахом над головою, облаштуванням зони. Причому треба мати на увазі, що це режимний об’єкт, інтерновані знаходилися під охороною. Хоч і не така, як охорона таборів для військовополонених, але таки вона існувала, існував штат НКВС, який цим опікувався. Інтернованих мали забезпечити робочим одягом і взуттям. Ну і, зрозуміло, ефективно організувати працю інтернованих у складі робочих бригад і інших підрозділів.

Проте, за словами історика, незрідка пайок інтернованих елементарно розкрадали або недодавали норму. А треба пам’ятати, що більшість цього трудового контингенту витримало кількатижневий переїзд у товарних вагонах без нормальної їжі і умов.

- Часто-густо вербувальні комісії забирали людей без урахування стану здоров’я – просто закривали на це очі, брали і відправляли в Радянський Союз, - розповідає Олександр Потильчак. - Чимало людей прибували вже хворі, і, як я простежив за документами кладовищ НКВС, на другий день після організації робочого батальйону декого вже ховали на кладовищі. Тобто або інтернованого вже мертвого привезли, інколи так траплялося: потяг прибував на станцію, і мертвих людей виносили з вагонів… Або він помер одразу після прибуття до табору.



Упродовж літа, а особливо восени та початку зими 1945 року стан трудового ресурсу почав катастрофічно, як казали органи НКВС, падати. Тобто, «рівень виходу на роботу» (це теж такий спеціальний термін, який використовувався НКВСівцями) стрімко знижувався. Простіше кажучи, більшість інтернованих «відсиджувалися» в таборі хворими. До того ж, як ми знаємо, люди не мали робочого одягу та взуття, бо зносили все в перші тижні та місяці перебування в Радянському Союзі. Ще частина людей знаходилися в шпиталі для військовополонених та інтернованих, а реально працювали близько третини контингенту. Господарські інстанції були невдоволені, що мусять, як казали, годувати «дармоїдів»: він не працює, чому ми маємо його годувати? Тож вони клопотали перед НКВС про необхідність репатріації - повернення хворих і немічних інтернованих на батьківщину.




Приблизно від вересня-жовтня 1945 року почалася спершу більш поміркована, а потім і масова репатріація. Простіше кажучи, режим позбувався тягаря у вигляді непрацездатних робітників. Наслідком такої репатріації стало скорочення кількості окремих робочих батальйонів і «оптимізація», як говорили НКВСівці, їх структури.

У Кривому Розі, наприклад, батальйон 1412 був розформований 5 листопада 1945 року «у зв’язку з репатріацією непрацездатного контингенту». Це означало, що до кінця жовтня 1945 року половина робітників втратили працездатність. Якщо понад половина втрачали працездатність, зникав економічний сенс утримання такої робочої одиниці. Простіше було відправити людей на батьківщину, батальйон ліквідувати, а працездатних інтернованих передати іншій подібній установі.




Читайте також: Кривий Ріг – єдине місто, яке не дало перепоховати німців, - Олег Фішер

Наступний у черзі на ліквідацію, щоправда, аж через рік, був батальйон 1413, бранці якого використовувалися на об’єктах криворізької ГРЕС. Його ліквідували в жовтні 1946 року. Зверніть увагу, дати ліквідації – переважно осінній період, пізня осінь. Саме на осінь-зиму загострювалися проблеми, пов’язані з утриманням, забезпеченням і лікуванням цього контингенту.

У 1947 році також ліквідовується 1078 батальйон, який працював у рудоуправлінні Рози Люксембург. Улітку 1948 року розформований батальйон 1431, восени - батальйон 1411. А, скажімо, батальйони 1404, 1407 існували аж до кінця періоду використання праці інтернованих, а це грудень 1949 року. Мабуть, місцеве керівництво разом із НКВС таки зрозуміли, що ставлення до інтернованих треба змінити. Зміна ставлення й дозволила зберегти і використовувати трудовий ресурс протягом 3,5 років.




Місця поховань військовополонених та інтернованих у Кривому Розі

Логічно припустити, що померлі військовополонені, бранці табірного відділення №9, мусили десь бути поховані. Але на території Кривого Рогу нема кладовища для військовополонених. Це пояснюється такою обставиною: коли військовополонений втрачав працездатність через хворобу, то його переводили до спеціального шпиталю для військовополонених. Такі шпиталі створювали на базі радянських військових евакошпиталів, переводячи з обслуговування власних військових на військовополонених та інтернованих. Найближчі такі шпиталі були в Дніпропетровську та Дніпродзержинську. Туди на лікування відправляли хворих і немічних військовополонених, а пізніше й інтернованих.

У спецшпиталі хворий або немічний військовополонений або видужував – у такому разі повертався до табірного відділення в Кривий Ріг чи до іншого відділення 315-го табору, або помирав. Померлих військовополонених ховали на кладовищі шпиталю. Таким чином, могили багатьох бранців криворізьких таборів треба шукати на спеціальних шпитальних кладовищах у Дніпропетровську і Дніпродзержинську.

Із інтернованими було інакше. Кожен окремий робочий батальйон створив власне кладовище. Місцеві ради відвели кілька соток землі під кладовища ОРБ, де ті й ховали «своїх» померлих.

- Я підрахував за документами НКВС, що на території Кривого Рогу від 1945 по 1949 рік було створено 14 таких місць поховання, - говорить Олександр Потильчак. - Назвемо їх не кладовищами, а «місцями поховання», бо вони мали специфічний статус. Це були режимні об’єкти, хоча, здавалося б, абсурд: людина померла, а режимні заходи над її останками тривали... Але така була реальність, у якій жив Радянський Союз у той період. Ці місця поховання огороджувалися, доступ до них був для місцевого населення небажаним. Ця територія позначалися в документах НКВС, але ніяк не позначалися в іншій документальній базі. Цивільні органи влади не мали до них жодного відношення.

Читайте також: Кого тримали у виправно-трудовому таборі на Соцмісті у Кривому Розі

Територію кладовища розбивали на квадрати 10 на 10 могил. Ховали індивідуально – у кожній могилі одна людина. Але часом, за словами дослідника, було так: копали яму, людину ховали, присипали трішки землею, чекали наступного небіжчика, ховали зверху, потім іще одного – і закопували. Зрештою ставили знак і три номери. Це робилося для економії площі, адже її треба було просити у місцевої влади, а це була справа копітка, і мало хто хотів цим займатися. Часто були і масові поховання, особливо на кладовищах військовополонених у перший період їх існування, коли бранці масово мерли від епідемічних хвороб, і їх просто закопували в спільних могилах. Олександр Потильчак підрахував точну кількість похованих інтернованих на території Кривого Рогу:

- Відповідно до офіційних документів НКВС, цифра вийшла не такою великою – 1606 бранців. Якщо на початок організації батальйонів інтернованих у Кривому Розі було близько 10 000, то 1606 – це 15%. Насправді це немало. Кількість похованих на кладовищах ОРБ вражає. Наприклад, кладовище ОРБ 1411 – 268 могил. Кладовище ОРБ 1413 – 238 могил. Кладовище ОРБ 1407 – і знов-таки, тут ховали також померлих із ОРБ 1411, - 267 могил. Як бачимо, що це сотні померлих.

До 1949 – початку 1950 року кладовищами опікувалися ОРБ, де ці інтерновані працювали. Але після ліквідації батальйонів місця поховань були передані на утримання й облік районних управлінь внутрішніх справ. До кінця 1950-х років кладовища ще якось доглядали, утримували, охороняли, навіть була штатна посада «сторож». Але далі доля цих кладовищ складалася не менш драматично, ніж доля похованих там людей.



Куди зникли і як шукати поховання інтернованих німців у Кривому Розі

За словами Олександра Потильчака, наприкінці 1950-х років унаслідок забудови промислових і житлових зон Кривого Рогу поховання інтернованих почали знищувати. Для цього НКВС видало спеціальний наказ, яким передбачило процедуру ліквідації. Там говорилося: «кладовище зрівняти з землею, надмогильні горбики зрівняти». Це робилося, аби не залишити жодних ознак, що на цьому місці були поховані люди. Підкреслювалося: «зрівняти без перепоховання трупів». І більшість кладовищ були ліквідовані саме так – без перепоховання. І сьогодні ті кладовища десь є, але потрібна копітка праця місцевих пошуковців, краєзнавців для того, аби встановити залишки місць поховань.

- А документи є, - запевняє Олександр Потильчак. - Документи по криворізьких кладовищах збережені у фонді 5242 Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Кожне кладовище має схему поховання, орієнтацію в просторі, має цвинтарну книгу, де перелічені всі поховані інтерновані. Ця робота може бути здійснена, вона доступна.

Але для проведення цієї важливої пошукової роботи треба розуміння передусім місцевої влади, що цю трагічну сторінку минулого необхідно відродити в пам’яті. Бо це дуже важливо – могили, зокрема і ворогів, заслуговують на пошану після смерті і на догляд, це нормальне людське ставлення. Скажімо, до цього часу в Німеччині доглядають за могилами радянських військовополонених, остарбайтерів, і це є важливим гуманітарним аспектом.


Читайте також: Пошуковці Кривого Рогу допомогли ексгумувати в районі Техбази останки близько 20 солдатів вермахту

Кривий Ріг відбудовували не тільки і не стільки німці

Пострадянський міф, що, мовляв, економіка промислових регіонів України ледь не ґрунтувалася на підневільній праці військовополонених, інтернованих, власних зеків тощо - це лише міф. Як уже було сказано, на відбудовчих роботах у Кривому Розі було задіяно близько 10000 інтернованих. Зрозуміло, що місцевого трудового ресурсу було значно більше.




- Хай там як, а основний трудовий ресурс завжди – і тоталітарне суспільство тут не виняток, - становили формально вільні робітники, - переконує Олександр Потильчак. - Бранців, авжеж, активно використовували, але в жодному разі ми не можемо говорити, що вони складали основний трудовий ресурс. Кривий Ріг мав надзвичайне значення для радянської економіки, яка базувалася на важкій промисловості, тож підневільних робітників тут використовували масштабно.

---

Підготувала матеріал Ольга Гончар (Хвостова)
ілюстрації Дениса Шабаніна, а також взяті у мережі Інтернет та надані редакції авторкою матеріалу

Якщо вам відомо більше про території, де були розміщені в Кривому Розі окремі робочі батальйони, а також табірне відділення для військовополонених, або якщо ви знаєте, які будівлі зводили полонені та інтерновані німці, пишіть на електронну адресу [email protected]

Також анонімне повідомлення ви можете написати редакції.