«Штурман» 20-го тербату: «Без волонтерської допомоги ми б на фронті «загнулися»

Бойове піке «Штурмана» 20-го тербату

Кілька днів тому наше місто відсвяткувало новий День захисника України, який для нашого земляка Олега Трофимчука може по праву вважатись професійним святом. Командир роти 20-го окремого мотопіхотного батальйону більше року був в самій гущавині боїв на Донбасі, приймаючи участь як в звільненні, так і обороні цілого ряду міст і селищ Донеччини, будучи відповідальним за життя десятків своїх підлеглих. Особистий склад 20-ки загалом часто ставав ньюзмейкером фронтових сюжетів багатьох телеканалів (і не тільки України) з передової: перші атаки російських «Градів», які потім стали «здобиччю» українських військових, звільнення населених пунктів від терористів поблизу Донецька, захоплення російського танку Т-72, важкі бої навкруги Дебальцевської дуги, православний капелан, який самостійно приїхав забрати у терористів тіла українських військових поблизу Червоного Партизану, успішна оборона Мар’янки, та інші.

Героїчні і трагічні епізоди бойових звершень 20 мотопіхотного батальйону – у розповіді Олега Трофимчука, на прізвисько «Штурман».

Віраж з неба до «цариці полів»

- Народився я в родині військового льотчика, який воював в Афганістані, а виростав - на Довгинцево, тому з вибором професії особливо не вагався – взяв приклад з батька. Навчався я на початку 1990-х у Ворошиловградському вищому військовому авіаційному училищі штурманов (ВВВАУШ) на штурмана тактичної авіації, після випуску служив у 511-му окремому розвідувальному полку в Одесі, літав на СУ-24, АН-26 та ІЛ-76. Проте, з поступовим занепадом української авіації змушений був шукати заробіток поза армією – у цивільному житті. Перед російською агресією працював в охоронній фірмі. Повернення в армію відбулося через 14 років – в березні минулого року до мене звернувся обласний воєнком і сказав прибути до військкомату з 2 особистими справами. Сподівався, що мене повернуть в авіацію, але із-за браку офіцерів в батальйонах територіальної оборони, які тільки-но формувались, мене попрохали тимчасово послужити в піхоті.

Вже в квітні я був призначений заступником командира 2-ї роти 20-го територіального батальйону «Дніпропетровськ», який нині є складовою одиницею 93-ї механізованої бригади – 20-м окремим мотопіхотним батальйоном. Склад у нас на половину сформувався з добровольців, наполовину – з мобілізованих. В батальйоні більш ніж 70 чоловік складали криворіжці, інші хлопці – всі були з Дніпропетровщини. Моральні якості – на висоті! Ще в квітні ми розуміли, що війна неминуча і намагалися максимально підготуватися до неї. А ось озброєння було тільки радянське – нам видали зі складів стрілецьку зброю, РПГ та 10 БМП-1, на яких «наші батьки» воювали ще в Афганістані. До речі, за рік боїв на Донеччині ми втратили тільки 1 з них.

Перший бій нашого батальйону прийняла 1-я рота на 9 травня в Маріуполі – ми тоді базувалися в Дніпропетровську і були готові прийти на виручку. А потім нас перекинули на блокпости до Андріївки, іще пізніше до Межевої – на кордоні між Дніпропетровською і Донецькою областями для охорони правопорядку і недопущення проникнення терористів до нашого краю. А з 1 червня почався наш рух в глибину Донецької області: Добропілля, Просяна, Красноармійськ, Селідово, Карловка, зачистки Красногорівки і Мар’їнки, бої під самим Донецьком, знову оборона під Мар’їнкою, ротація, бої під Новоселівкою-1, Новоселівкою-2, Авдіївкою, Червоним Партизаном… Прослужив я у 20-ці 1 рік і 1 місяць, тому що не було офіцерів, щоби мене замінити і здати на когось свою роту. Двічі я, після поранення командира роти, переймав їхні повноваження, тому всю службу був або командиром роти, або його заступником…

Службу наша частина несла як на блокпостах, проводячи догляди машин, виявлення терористів і їхніх посібників, так і займаючись боротьбою з ДРГ противника в тилу і на передовій. Також ми кілька місяців несли службу на першій ліній обороні під Донецьком і на сумнозвісному Дебальцевському виступі, приймаючи бої не тільки з піхотою, але і з важкою технікою ворога, зокрема, кадрових російських частин.

З самого початку за мною прикріпилось прізвисько «Льотчик», яке потім змінилось на «Штурман» - звучить нормально, та і мені сподобалось. Так я майже рік в якості «Штурмана» і провоював в піхоті, будучи потомственим авіатором.

Обіцяна винагорода і 10000 від Коломойського

- Ми нічого не отримали. Зокрема в травні, нас 7 чоловік з 20-го батальйону було направлено на взяття самопроголошеного мера Донецька і одного з «міністрів» служби безпеки ДНР в Красноармійськ. Місцевий райвідділ міліції нам довелося протягом дня брати тричі – того разу правоохоронці не хотіли нам віддавати цих посадовців «ДНР», бо ситуація була напруженою і ніким не контрольованою – в кількох кілометрах від райвідділку був вже передовий пост сепаратистів і користуючись чисельною перевагою вони могли визволити затриманих. Тому нам довелося брати штурмом райвідділ міліції – положити на підлогу його працівників і стрімко вивозити «мера і міністра» до Слов’янки, де потім ми їх передали до рук СБУ. Фактично ми виконували роль агентурно-диверсійної групи на неконтрольованій Україною території, що нерідко весною-літом минулого року закінчувалось загибеллю таких нечисленних груп.

Тоді якраз широко мусувались у ЗМІ слова тодішнього губернатора Дніпропетровщини Ігоря Коломойського, про те, що за кожного днр-івського злочинця буде виплачуватися по 10000 гривень винагороди. Ніхто з нашої групи жодної копійки не отримав, і взагалі випадків подібних виплат – я не знаю. А піар на затриманні вищезазначених днр-івців потім отримали зовсім інші люди, які в тому числі нині є депутатами Верховної Ради.

До речі, в зоні АТО в минулому році довелося особисто побачити і поспілкуватися з нинішніми депутатами ВР – Парасюком і Березою. Володимир Парасюк реально був на фронті, навіть тимчасово потрапляв в полон, проте не був там впізнаний. Але, піару в його діях, як на мене все ж таки більше, ніж геройських звершень…
На жаль, не балували нас і звичайними нагородами – бойовими орденами чи медалями. Мені особисто, якось все рівно, а ось за хлопців образливо – ні за взяття Красногорівки і Мар’їнки, ні за успішну оборону останньої і захист Червоного Партизану, коли російські кадрові війська спіймали наші частини в Іловайській котел і намагалися зробити українцям ще один «котел» на захід в Донецька. Частина (не буду називати її номеру), яка дислокувалася поруч з нами і мала важку техніку – просто втекла, а ми з нашими БМП-шками і піхотною зброєю утримували передові частини ворога кілька днів самотужки. Дякуємо «самоварам»-мінометникам, які нас тоді хоч якось прикривали, бо по суті наша піхота зірвала тоді подальший ворожий наступ.

А хотілось би виділити серед нашої роти хлопця на прізвисько «Бєшєний»: минулого літа нас в полі у Красногорівці накрив ворожий артилерійський обстріл – в нашому тилу сидів проросійський коригувальник і доволі вміло керував обстрілом. Сільськогосподарські угіддя, чисте поле – сховатися ніде – половина роти просто за півхвилини може перетворитися на вантаж 200. Так ось «Бєшєний» якимось дивом знайшов труби з підземними комунікаціями і вивів в останню хвилину половину роти з-під обстрілу. Двічі я подавав його на представлення до нагороди і двічі отримував відмову. Єдині, хто отримав державні нагороди і то завдяки небайдужості керівництва батальйону, стали бійці, які загинули на фронті. Ну і на додачу, всі військовослужбовці батальйону отримали статус учасника бойових дій – з цим хоч проблем не було.
До речі, ніхто з нашої частини не побачив і грошових нагород за підбиту ворожу техніку або трофеї. Серед найбільш значних, які навіть показувало українське телебачення, відмічу два чеченські «Гради», якими вперше намагалися обстріляти наші війська під Добропіллям – 20-й тербат і 93-у бригаду. Стріляли з-під Мерцалового, але промахнулися.

А ось на цьому фото, ми вже полагодили і перефарбували під себе російський Т-72 з кадрової російської частини, який його танковий екіпаж покинув минулого літа в бою від Мар’їнкою. Танк трофейний, служить вже на користь українській армії, а премії за нього так ніхто і не побачив.

Ми і вони: військова підлість, начальницький маразм і фотосесії з мерцями

- Коли вже мова зайшла за ворожих коригувальників, розкажу про випадок з «Рапірою». По різним містам підтримка української армії коливалася – десь більшість була за нас, десь 50 на 50. Ось такою місцевою «ватницею» і була «Рапіра» – вагітна жінка, яка коригувала вогонь ворога і передавала розвіддані про наше розташування. Ми навіть зуміли її вистежити і спіймати, але якось не вірилося, що жінка, яка має невдовзі дати нове життя, так люто ненавидить людей і бажає їм смерті. Зглянулися-відпустили, а через кілька годин до нас приходить від керівництва орієнтування на цю «Рапіру» і ми розуміємо, що ми залишилися у дурнях – коригувальниця зразу ж втекла на територію підконтрольну ДНР.

Загалом коригувальників і озброєних сепаратистів ми ловили досить часто, ось тільки потім більшість з них нас змушувало відпускати армійське керівництво. Мовляв, нічого що при ньому була зброя – ось якщо не зафільмовано, що він стріляв по наших бійцях, не має відеодоказів – він не злочинець і не терорист! Це як – ми під час бою не знешкоджуємо солдат противника, а фільмуємо як вони нас намагаються вбити?

А та сторона, війну вела досить підло – про розташування за спинами «жінок і дітей» усі знають, а я наведу поведінку російських військ під час першого перемир’я у вересні 2014 року. Відбулися перші Мінські переговори і назначений день і час припинення вогню. Так ось по нашим позиціям у Старомихайлівці ворог стріляв за танків і САУ ще протягом півтори години після настання перемир’я. Зранку наші хлопці почали допомагати місцевим жителям – кришу лагодити посічену снарядами, прибирати сміття, тощо – ну і я з ними. І бачу я тут на власні очі, як виїжджає між нашими і ворожими позиціями російський «Град» і дає залп по своїй же території в сторону Донецьку. Я кричу всім, щоб ховалися і буквально за 2 хвилини від сепарів прилітає «відповідь» - на мирне населення і наших бійців. Благо – встигли всі сховатися. І такі випадки непоодинокі були. А загалом, інколи складалося враження, що як тільки ми на своїй ділянці фронту «напхаймо» сепарам, то вони зразу ж виходять на наше командування і просять про перемир’я. Підтягнуть потім резерви і техніку – і знову йдуть в атаку чи обстрілюють нас…

Накази з боку нашого армійського керівництва нерідко «зв’язували руки» під час перемир’я – «не відкривати вогонь». А коли ДРГ намагаються прорватися, чи коли просто сепари повертаються додому, а їхні домівки залишилися на нашій стороні і вони хочуть пройти зі зброєю? Особливо такі випадки почастішали в 2015 році і це не кажучи вже про постійні обстріли з ворожої сторони. Одного разу, п’ятеро сепаратистів вийшли буквально за 150 метрів до наших передових позицій у Старомихайлівці і почали окопуватися. Я з армійським керівництвом намагаюсь зв’язатися, пояснити ситуацію, що ось окопається ворог, буде нас доставати вже стрілецькою зброєю, а сам буде захищений – а там думають, згоди на відкриття вогню не дають. Врешті-решт, вирішили ми цю проблему - там де сепари землю рили, наша рота їх в землю і поклала. Потім мені один з керівників частини сказав: «Ти краще спочатку стріляй, якщо в цьому є потреба, а потім вже доповідай».

Інколи нас часто питають, ось росіяни скільки постять фото з нашими загиблими, а українці – майже ніколи, що у вас немає як фотографувати свої перемоги? Чесно, ніколи не розумів подібної наруги над мертвими, я у своїй роті заборонив мародерство над мертвими вояками ворога і фотографувати не радив. Хоча у хлопців наших і так цього живодерства в крові не було – не знаю, чим керується та сторона, коли смакує чиюсь смерть чи поранення або приниження військовополонених? Пояснення на поверхні – ми свою землю і людей захищаємо, а вони прийшли з агресією. Саме тому, я певен, ніхто з особового складу 20-ки нічого не взяв з покинутих будинків, в яких ми часто базувалися. Одні тільки будинки в Пісках під Донецьком були настільки забиті цінним скарбом, що там мародери збагатитися могли за найкоротші терміни. Я в своїй роті сказав: «Не беріть чужого, воно добра не принесе, а ось лихо точно станеться». І жодної речі з чужих будинків наші бійці не взяли…

Про значення волонтерів

- Без волонтерської допомоги ми б на фронті «загнулися». І я тут не збільшую їхніх заслуг. Нам фактично держава дала зброю і сяку-таку техніку. Наприклад, в мене був АК 1983 року випуску і пістолет Макарова – ще старший за нього – 1972 р.в. Зарплата виплачувалася не завжди вчасно, та і, чесно кажучи, її було недостатньо. А волонтери нам «гнали» їжу, воду, форму, взуття, зимову одежу, різні корисні на фронті речі. Я щиро вдячний криворіжцям та й усім українцям, які надавали нам допомогу на фронті – їхній вклад неоціненний. З тих, хто найбільше допоміг нашій роті мені б хотілося виділити «Самооборону Кривбасу» на чолі з Олегом Бойченком і Сергієм Штаньком. Ми тоді літом минулого року тримали позиції у Карловці і Пісках. Разом з нами на першій ліній стояли солдати з 93-ї бригади і вояки Правого Сектору – хлопці відважні і реально бойові. А Олег Бойченко тоді якраз привіз «гуманітарний» вантаж у 93-у бригаду і до «правосєків» - ми з ним зустрілися випадково у Красногорівці, розговорилися і виявилося, що і в нашій частині служить багато криворіжців. Олег Петрович тоді дізнався про наші потреби і привіз наступну допомогу вже і в 20-й батальйон. Потім ми постійно тримали контакт, казали чого не вистачає частині, просили передати або відвезти певні речі. Нам «самооборонівці» подарували пікап, на який ми встановили озброєння, зробивши пересувну мобільну вогневу точку. Їдучи до нас, Олег Бойченко з іншими волонтерами без проблем міг забрати й доставити і передачі від рідних військовослужбовців, зустріти їх в Дніпропетровську, Павлограді – інших містах області. Нас нагодували і одягнули реально волонтери. Причому «Самооборона Кривбасу» нам доставляла речі прямо на передову: одного разу по Красногорівці «лупила» ворожа САУ, але хлопці не побоялися, не стали чекати і весь вантаж довезли фактично під час артобстрілу.

Так що здружилися ми з волонтерами ще на фронті і зараз після демобілізації продовжуємо товаришувати.

Чому АТО-шники першої хвилі відмовились від контракту? Бої за Червоний Партизан і як формувався Дебальцевський котел

- Переконаний, що якби вище армійське керівництво, готувало би нормально захисну лінію навколо Дебальцевого, то ніякого котла там би не вийшло. Наведу приклад по нашій роті: осінню наш батальйон був відправлений на ротацію, а в грудні ми повернулися на передову – перебували поблизу Горлівки. На автотрасі поблизу селища Червоний Партизан неподалік один від одного розмістилися два блокпости – наш і сепарський. Причому за місяці перемир’я сторони реально не відкривали вогонь одна по одній. У сепарів на блокпосту розвивалися три прапори: ДНР-івський, якийсь монархічний православний і… наш жовто-блакитний. На Новий рік наші хлопці, переодягалися в Дідів Морозів і ходили з гостинцями, провідуючи місцеві дитячі заклади і школи. Якби нашу позицію укріпили захисними спорудами, нагнали б техніку і прикрили артилерією – вона була би непохитна. Але комусь, мабуть, дуже треба було здати Дебальцеве. А через Червоний Партизан якраз і проходила дорога від Горлівки до Дебальцевого і росіянам її потрібно було б взяти.

За 5 днів до наступу російських військ до наших хлопців почали доноситися слухи від місцевого населення про можливий ворожий наступ великими силами: нам радили відходити, бо протистояти таким значним силам українцям було нереально. Звісна річ, ніхто з нашої роти позиції не здав, хоча на блокпосту було лише 21 чоловік і один БТР. І ось 22 січня на позиції 2 взводу почався наступ російських кадрових військ – 3 танки, «Шилка», зенітна установка, БТР і 120 чоловік піхоти. Здавалося б, наші приречені відразу ж, але хлопці прийняли бій, який тривав 2,5 години, ворог поніс значні втрати і якби наших прикрила артилерія (хлопці навіть викликали вогонь на себе), опорний пункт вони б утримали! Але нічого не було! Ми коли дізналися про бій, самотужки зібралися по допомогу, проте коли ми посідали на БМП і почали висуватися в напрямку нашого опорного пункту, то до наших позицій вирвалися 7-ро наших хлопців на БТР. Вони і розповіли, що сталося і ми розуміючи, які переважаючі сили у ворога, зайняли оборону північніше автодороги. Проте росіяни далі на наші позиції не наступали, задовільнившись контролем автостради на Дебальцеве. За результатами бою у нас було четверо 200-х і 10 хлопців потрапили до полону, причому багатьох з них росіяни калічили з вогнепальної зброї навіть після того як взяли у полон.

Справжнім героєм став тоді наш капелан, отець Дмитрій з Української православної церкви Київського Патріархату – він самотужки приїхав до росіян і забрав тіла наших загиблих, про що показували в сюжетах українських і російських ЗМІ. Причому, спочатку їхати домовлятися забрати наших загиблих хотів я, перед цим перевдягнувшись в іншу форму, проте мене категорично відмовили мої хлопці – мовляв, тебе точно і так впізнають, пряма тобі дорога до полону буде…

Але найбільш огидне сталося того ж вечора, коли речник нашого Генштабу сказав, що взяття опорного пункту в Червоному Партизані – видумка сепарів, а наші війська там ніколи не стояли і бути не могли. Почалися «розбірки» і благо, що до нас за місяць до того приїжджали журналісти з 5 канал, СТБ та інші телеканали і робили сюжети з хлопцями з цього опорного пункту... І стало зрозумілим, хто бреше і надає неправдиву інформацію.

Отож, поступово такі моменти тиснули на особистий склад: відсутність яких-небудь медалей за бойові подвиги, «підстава» командуванням наших хлопців у Червоному Партизані відбили у більшості хлопців охоту служити далі. З першого призову нашої 2 роти 20-го батальйону зголосилися перейти на контракт і служити далі – лише одиниці. Хоча до Червоного Партизану більшість військовослужбовців думала після року служби, продовжити своє перебування в армії.

Я особисто демобілізувався на місяць пізніше за інших – в середині квітня цього року. Так вийшло, що у нас купа народу служила в армії, а офіцерів замінити – немає ким. А кинути роту напризволяще, не хотілося – тож служив, хоча весною напруженість на фронті поступово знижувалася і значних боїв ми вже не вели – в основному були перестрілки з ДРГ противника та артдуелі.

Зберегти прапор в полоні

- Умови полону наших хлопців коментувати не буду – краще у тих, хто його пройшов питати. Знаю, що під час самого взяття в полон і в перші дні, відношення було жорстоке. На тимчасовому опорному пункті в Червоному Партизані нашим бійцям ноги прострілювали, наносили рани, декого навіть вбили, намагаючись помститись за власні втрати. Потім вже так сильно не пресували фізично, хоча певний моральний тиск зберігався, давали певну їжу і одежу, лікували, тих хто був поранений, перед російськими журналістами для пропаганди на камеру навіть пригощали мандаринами.

До речі, у нас же згідно офіційної термінології і військовополонених немає, у нас же АТО, а не війна. Тому по документам наші полонені проходять як «заручники терористів»!

Хочу виокремити мужній вчинок бійця нашої роти Юри «Фаберже» з Нікополя: він протягом кількох тижнів в полоні примудрився зберегти синьо-жовтий прапор нашої частини, який ховав під стелькою взуття – благо, відносно невеликі розміри стяга дозволяли. Це диво, що сепаратисти і росіяни його не знайшли у Юри і який характер треба мати, щоби наражати себе на такий великий ризик…

«Ми тобі відріжемо вуха»

- Новини по обидві лінії фронту поширюються доволі швидко. Поступово сєпарів з того боку зацікавила моя особистість, а потім виявилося, що на стороні ворога воюють мої «однокашники» по ВВВАУШ. Писали мені СМС-ки, дзвонили – погрожували, що «ми тобі відріжемо вуха». Не знаю, звідки така жага саме до трофею у вигляді вух – можливо у росіян з Чеченської війни повелося.

Взагалі, сепари, росіяни, кавказці постійно виходили на нашу лінію по рації і постійно погрожували нам, використовуючи нецензурну лексику. Але я завжди казав – зустрінемося у бою, там себе і покажете. Це саме казав і своїм колишнім одногрупникам. А на їхні звинувачення дивуюся – ось ви з ненавистю відноситеся до України, але у нашому випуску 1995 року у Ворошиловградському училищі всім був даний вибір – так як поступали до нього ще при Союзі, - до якої армії йти служити: української чи російської. І присягнули ви тоді Україні чомусь?! Так що не я на стороні міфічних фашистів воюю, а ви зрадники власної Батьківщини, якій присягали.

А взагалі там, що у сепарів, що у кадрових російських військових – каша в голові. Вони живуть і марять тим, що половина України уявляє себе російською. Нам в батальйоні приходили СМС-ки з закликом переходити на їхню сторону, дзвінки відповідні. Одного разу мені таксист з Донецька привіз телефон, на який дзвонив якийсь військовий начальник – мовляв, переходь на нашу сторону, здай нам позиціях чи тікай геть звідси, а краще «давайте разом підемо на Київ!». Ми якщо підемо, то точно в протилежному від Києва напрямку!

Право вибору і чому не взяли Донецьк?

- Раша-ТВ і регіонали людям на Донбасі настільки промили мізки, що у них реально «поїхав дах». Ще в кінці 2013 року я постійно мотався по роботі різними містами Донбасу, спілкувався з місцевими. Для них Майдан був чимось «з іншого світу», що їх не стосується – «у нас бізнес, нам не до розборок у Києві». І наскільки треба було з’їхати з глузду, щоби із-за втечі Януковича, почати асоціювати себе з ним і привести фактично війну у свій дім. Тут багато в чому винувата влада на Донбасі і сама партія Януковича, яка людей привела в нинішнє становище. Тому не можна ігнорувати вибори, не можна знову обирати тих, хто приводить до війни в країни, треба відповідати за свої дії і вчинки.

Наша рота в кінці минулого літа стояла в 3 кілометрах від Донецька, важкої техніки на передовій у ворога не було. Окремі наші розвідувальні групи, як от з «Правого Сектору» навіть заходили у місто. Ми реально тоді могли би взяти, принаймні, частину Донецька (якщо й не все місто) – це точно! Але наказу від армійського командування не було. Я так розумію, воно намагалося уникнути значних жертв, як серед військових, так і мирного населення, які були б неминучі у випадку боїв у самому місті. Командування намагалося постійно брати ворога в оточення, змушуючи його покидати наші міста самостійно, уникаючи значних руйнувань і жертв. Саме тому була атака на Іловайськ, щоби взяти в оточення російські війська і сепарські формування в Донецьку-Макіївці. Наслідки цього – усі знають.

Також, я думаю, коли росіяни кинули всі сили на здобуття Дебальцевого, наша армія могла би результативно атакувати ворога на інших ділянках фронту – зокрема Горлівку, де терористів було небагато. Успішна атака українських підрозділів під Маріуполем, які тоді взяли 6 населених пунктів – тому підтвердження. А от чому не було подібних наказів і ми не переходили у наступ – не можу сказати!

«Я не можу стріляти в людей»

- Загалом з першого складу нашого батальйону, який був призваний весною 2014 року, за рік боїв загинуло близько 10 бійців і ще десь 130 отримали поранення. На щастя, класичне співвідношення 1 загиблих до 3 поранених в сучасних умовах війни – «не працює», медична служба поставлена на порядок краще, умови боїв порівняно з Другою Світовою – дещо інші, звідси – більша кількість поранених може вижити і повернутися потім до нормального життя. Так, наш перший командир 2 роти вижив навіть після важкого поранення в голову. Можу сказати, що втрати сепаратистів за цей час війни проти нашого батальйону, принаймні, у загиблих були точно вищими.

Чому «Вінні Пух» зображений на автомобілі? А він був емблемою нашого підрозділу. На війні люди ж не цураються гумору, він допомагає підтримувати моральних дух. А з останнім у 20-ці було чудово – загалом колектив підібрався згуртований, бойовий. Ніколи ніхто не відмовився виконувати бойовий наказ, або ухилятися від виконання військових обов’язків. Хоча і були такі хлопці, хто чесно визнавав: «Я не можу стріляти в людей!» Здавалося б нормальна людська реакція під час мирного життя, але на фронті – абсолютно зайва. Причому, стріляти на ураження в живих людей – хоча вони ж вороги і під час бою тебе можуть вбити, не могли не тільки «зелені» новобранці, але й військові з віком, які прослужили в армії не один рік. Нічого, знаходили компроміси, ніхто таких хлопців не пресував. «Магазини наповнювати набоями і подавати в бою можеш? – Можу! – От і чудово!» На війні і під час бою є багато інших справ, які хтось має виконувати, стріляти кому завжди знайдеться…

Оцінка війни і плани на майбутнє

- Як на мене, наразі війна перетворилася для певних людей на заробляння і відмивання грошей. Якщо по той бік фронту – окупанти, то потрібно повністю переривати зв’язки з ними – як в Криму, так і на Донбасі. А те, що зараз там відбувається… Не хочеться навіть коментувати.

Якби російським агресорам дали би відсіч іще в Криму, то на Донбасі панував би мир і спокій. І знову ж, якби хоча б в квітні-травні українській армії поставили задачу придушити виступи сепаратистів і приїжджих росіян в зародку, іще на етапі мітингів і захоплень адмінбудівель, то протягом пару тижнів цю проблему можна було б вирішити майже без жертв. Але ніхто з керівництва держави не хотів взяти на себе відповідальність і віддати відповідні накази. Таким чином армія почала реагувати поволі і немовби у відповідь на дії сепаратистів, а не брати ініціативу на себе. А ситуація все далі ускладнювалася, почали заходити озброєння і бойовики з Росії, потім пішла регулярна ворожа армія…

Людям потрібно завжди думати і оцінювати наслідки своїх вчинків. На Донбасі «голову» своєчасно не включили і завдяки діям провокаторів і ФСБ-шникам посприяли тому, що війна прийшла в їхні домівки. В Кривому Розі на щастя, люди більш патріотичні і розумні, але коли на «гражданці» стикаєшся з тими, хто живе так, наче війна його не стосується і взагалі не відбувається в країні – стає огидним. Один тільки нюанс, учасники бойових дій мають право на пільговий проїзд, а деякі маршрутними проти цього. Ладно я, можу виказати водієві, що я про це думаю, а що робити фронтовику-інваліду – терпіти нахабство і образи людини, яке живе в мирному місті завдяки ж його мужності і самопожертві?

Війна в будь-якому разі неприємна річ, хоча там і відкриваються найкращі і найгірші якості людини. Мені пропонували місце в одному з криворізьких воєнкоматів з підвищенням звання – проте я поки що відмовився. Бойові побратими знову кличуть у 20-й батальйон, але проти цього вже виступили дружина – мовляв, навоювався, вдома хоч трохи побудь. Можливо все ж таки згодом вдасться потрапити до військової авіачастини у Полтаву, а поки що я насолоджуюся мирним життям. А чи надовго ще – не знаю… На фронті ж зараз (я знаю від своїх колег), бої, на відміну від запевнень центральної влади у Києві, все ще остаточно не припинилися!