За кожним є ціла історія: як створили меморіал «Куби пам’яті на Поштовому» у Кривому Розі
Фото: Перший Криворізький
Журналістка «Першого Криворізького» поспілкувалася з ініціатором проєкту, головою громадської організації «Red Hub» Олегом Сампіром — про те, як виникла ця ідея, чому меморіал розташований саме в центрі міста і як змінюється його формат.
Особиста історія, з якої все почалося
Ідея «Кубів пам'яті» для Олега Сампіра не була абстрактною — вона народилася з особистої втрати. Поштовхом стала загибель брата його дружини — Костянтина Скіби. Саме після цього він почав шукати гідний спосіб меморіалізації:
«Треба було вшанувати пам'ять наших героїв, бо у нас до того часу в місті майже не було ніякого вшанування як такого».До цього він бачив подібні формати в інших містах — куби з портретами загиблих і короткою інформацією про них. У Кривому Розі такого простору не було, тож вирішив діяти сам.
Волонтерський проєкт, який тримають кілька людей
Над організацією, збором даних і координацією постійно працюють лише 3 людини — сам Олег Сампір, координаторка Катерина Станкевич та дизайнер Артем Вашкевич. Уся інша допомога — ситуативна. До процесу часто долучаються волонтери: допомагають встановлювати куби, прибирати територію та виконувати технічну роботу.
«Це волонтерство. Ми робимо це у вільний від роботи час», — пояснює Олег.На заклики про допомогу зазвичай відгукуються десятки людей — більшою мірою родини загиблих. Доєднуються й небайдужі містяни, та стабільної великої команди немає — і це безпосередньо впливає на темпи роботи та можливості розвитку проєкту.
«Я боявся, що не дозволять»: як запускали меморіал
Перші куби з'явилися наприкінці 2023 року. Проєкт стартував без широкого розголосу. Ініціатор проєкту свідомо не афішував ідею на початку, щоб уникнути можливих перешкод:
«Я боявся, що мені влада просто не дозволить це встановити. Тому спочатку зробив за свої кошти, щоб поставити перші куби — а далі вже рухатися».З часом експозиція почала розширюватися. Сьогодні це вже понад 100 кубів, на яких зібрано історії понад 450 полеглих Героїв.
Як працює система: від заявки до встановлення
Із самого початку проєкт будували як максимально прозорий. Родини загиблих самі подають інформацію через спеціальну Google-форму — це дозволяє уникнути черг.
Далі команда волонтерів обробляє матеріали: перевіряє дані, відбирає фото, покращує якість зображень, узгоджує макети з родинами та передає їх у друк.
Окрема складність — саме фото:
«Багато фотографій приходить у дуже поганій якості — переслані через Viber, іноді навіть скриншоти. І нам треба підняти їх якість до рівня великого портрета».
Новий формат «Кубів пам'яті»
Через зростання кількості загиблих і обмежений простір меморіал почали змінювати. Тепер на одній стороні банера розміщують двох захисників замість одного. Це дозволяє звільнити частину простору, створити проїзди між рядами та додати нові імена й історії.
«Ми зможемо розмістити ще приблизно стільки ж історій загиблих у новому форматі», — додав Олег Сампір.
Паралельно змінюють і зміст наповнення: замість детальних описів тепер будуть QR-коди на розширені історії про військових на платформі Memory Book, також додадуть зображення шевронів підрозділів бійців.
«Ми хочемо додати трохи життя в ці перервані життя. Щоб це була не просто інформація — а людина», — пояснив криворіжець.
Простір пам'яті, який змінює місто
За словами Олега Сампіра, «Куби пам'яті» — це не лише про вшанування, а й про усвідомлення війни, яка триває тут і зараз. Особливо це стало помітно, коли експозиція почала масштабуватися і перетворилася на великий меморіальний простір у центрі міста:
«Коли стало багато кубів, люди почали говорити: дивіться, скільки загинуло… Війна є, вона тут».З часом це місце перестало бути просто інсталяцією — воно стало точкою зустрічі для пам'яті, розмов і проживання втрати. Сюди приходять родини загиблих, щоб побути поруч із портретами своїх близьких. Тут проводять патріотичні заходи, приводять школярів і студентів. Люди зупиняються, читають, мовчать — або говорять про те, про що раніше часто мовчали.
«Це розділений біль. Людям важливо не залишатися з цим самим. І цей простір дає таку можливість», — зазначає ініціатор проєкту.У цьому сенсі меморіал виконує ще одну важливу функцію — він стає альтернативою кладовищу, особливо в умовах, коли дістатися туди складно або емоційно надто важко.
«Люди можуть приїхати сюди з дітьми, побути, згадати, а потім просто пройтися парком. Це теж важливо», — додає Олег Сампір.
Чому саме Поштовий проспект
Розташування меморіалу в центрі міста від початку викликало дискусії. Частина містян вважає це недоречним для прогулянкової зони, інші — навпаки підтримують таке рішення.
Олег Сампір каже: вибір був принциповим.
«Я робив це не для галочки. Це має бути там, де люди ходять».Його мета — не відсунути пам'ять на периферію, а повернути її в повсякденне життя.
«У нас війна. Одні гуляють, інші загинули. І важливо бачити, завдяки кому ми можемо жити далі».При цьому меморіал не розглядають як постійний — після війни формат можуть змінити, а банери передадуть родинам або використають в інших меморіальних проєктах.
Виклики: від погоди до спротиву
За час існування меморіалу команда зіткнулася не лише з організаційними труднощами, а й із постійними викликами, які супроводжують проєкт у щоденній роботі. Системною проблемою є погодні умови: через сильний вітер окремі банери доводиться замінювати по кілька разів.
«Є місця, де ми жодного разу не міняли нічого за два роки, а є — де вже по чотири рази. Там просто постійний потік вітру», — пояснює ініціатор проєкту.Окрім цього, виникали проблеми з кріпленнями. Спочатку куби фіксували пластиковими стяжками, але згодом від них довелося відмовитися.
Втім, найбільш відчутним викликом стала реакція частини містян і бізнесу, розташованого поруч. Деякі висловлювали невдоволення через розташування меморіалу в центрі — мовляв, він «заважає» відпочинку або створює не той настрій для прогулянок. У відповідь команда почала залучати родини загиблих до встановлення — і це змінило ситуацію:
«Коли люди бачать поруч матерів, родичів, які втратили своїх близьких — багато питань просто зникає», — додав Олег.Водночас були й ситуації, коли проєкт давав помітний результат. Наприклад, одна з ділянок довгий час залишалася без освітлення, а після символічної акції — коли куби підсвітили лампадками — світло там увімкнули вже за кілька днів. Такі моменти, каже ініціатор, показують: навіть невелика ініціатива може змінювати простір навколо — якщо її помічають і підтримують.
Якою має бути культура пам'яті
Олег Сампір вважає, що в Україні досі немає чіткого підходу до того, як має виглядати сучасна меморіалізація. Часто вона або формальна, або повторює застарілі радянські візуальні рішення, де головний акцент — на монументальності, а не на змісті. Він вважає, що пам'ять про загиблих не повинна зводитися до формальних об'єктів у просторі міста:
«Меморіалізація повинна мати сенс. А не просто — поставити і раз на рік прийти».За його словами, ключова проблема полягає не лише у формі, а і в підході: замість осмислених рішень часто з'являються стандартні «кам'яні» конструкції без сучасного прочитання і без спроби говорити з людьми мовою сьогодення.
Сампір вважає, що культура пам'яті має розвиватися як відкритий і конкурентний процес, а не як набір готових шаблонів. Серед принципів, які, на його думку, мають бути базовими:
- відкриті конкурси ідей, а не закриті рішення;
- сучасна візуальна мова замість застарілих форм;
- фокус на особистості кожного загиблого, а не на абстрактному «колективному образі».
Він підкреслює, що меморіалізація повинна працювати не тільки як місце пам'яті, а й як простір осмислення — для родин, міста і суспільства загалом.
«Хоча б ненадовго зупинитися»
За словами Олега Сампіра, головна ідея «Кубів пам'яті» дуже проста — дати людям можливість хоча б ненадовго зупинитися серед міського ритму задля вшанування тих, хто боровся за нас:
«Хотілося б, щоб люди просто на секунду зупинялися й віддавали шану. І трохи інакше дивилися на те, що відбувається навколо».Він наголошує: меморіал не про те, щоб постійно нагадувати про втрату, а про короткі моменти усвідомлення — коли людина бачить обличчя, читає імена і розуміє, що за кожним із них є ціла історія.