Хочу українську Венздей, — режисерка Олександра Рубан

Фото: Перший Криворізький

Від психологині до режисерки — як криворожанка Олександра Рубан змінила професію, переїхала до Києва та створює одні з найкращих анімаційних мультфільмів України.

Олександра Рубан має декілька освіт, які поєднала в одній роботі — режисура. До цього вона працювала у Кривому Розі журналісткою, але захотіла здобути ще одну вищу освіту, за фахом якої й продовжує працювати. Після переїзду до Києва Олександра працювала другою режисеркою у гумористичних скетч-шоу “Країна У”, “Одного разу під Полтавою”.

Кар’єру в анімації вона почала в проєкті “Ескімоска. Пригоди в Арктиці”, де була сценаристкою та другою режисеркою третього й четвертого сезонів. Згодом Олександра стала працювати над мультфільмом за мотивами української письменниці Лесі Українки “Мавка. Лісова пісня”.

Журналістка “Першого Криворізького” поспілкувалася з Олександрою про переїзд до Києва, кар'єру та українську анімацію.

– Олександро, чому вирішили переїхати з Кривого Рогу до Києва?

– Я закінчила криворізький музичний коледж, потім отримала у Кривому Розі освіту психолога, згодом працювала на “Рудані”. Там я була у багатьох професіях: знімала, монтувала, редагувала, була ведучою. Я зрозуміла, що мені потрібно здобути належну освіту і поїхала вступати до Київського національного університету театру, кіно і телебачення Карпенко-Карого на режисуру телебачення. Насправді думала, що не поступлю. Навчалася на заочній формі й продовжувала працювати. На період екзаменів брала відпустки і їздила до Києва. На четвертому курсі я вирішила, що треба переїжджати, тому що не зможу закріпитися. Ми всі розуміємо, що і проєкти, і канали — все знаходиться в столиці. Всі їдуть туди за освітою і можливостями, яких набагато більше, ніж у промислових містах.

Я хочу, щоб так не було. Хочу, щоб Кривий Ріг мав можливість давати якісну освіту і можливість сюди повертатися, мати, де працювати. Хочу, щоб Кривий Ріг став центром для молоді й з нього не виїжджали, а залишалися і робили тут індустрію.

А зараз я у Кривому Розі. Я тут з грудня 2021 року, тому що приїхала до батьків на новорічні та різдвяні свята. Хотіла вертатися у Київ, але почалася повномасштабна війна, тому залишилася. Зараз працюю на відстані.

– Чому захотіли стати режисеркою?

– Це насправді інтеграція всіх твоїх навичок і знань, які ти маєш. Режисер має справу зі сценарієм? Так. Має вміти писати? Так. Повинен вміти знімати? Так. Повинен вміти монтувати? Звичайно. Якщо він має музичну освіту — супер, я її теж маю. Не можна сказати, що я кардинально змінила професію, просто інтегрувала всі свої навички й професії в одній, тому що режисер має абсолютно зі всім справу.

– Після закінчення Карпенко-Карого як швидко вдалося знайти роботу за спеціальністю?

– Доволі швидко. Моя найперша робота в Києві — знімання проєкту “Країна-У”, скетч-шоу з дуже талановитими акторами та авторами. Я досі підтримую з багатьма відносини. Я була другою режисеркою на майданчику і була другою режисеркою монтажу у двох випусках. Тому це була “разова акція допомоги”, якщо хтось захворів, наприклад. Мені дзвонили о восьмій годині вечора, а на майданчику треба бути вже о сьомій ранку. Це був дуже крутий досвід.

– Що найскладніше було в Вашій роботі?

– Анімація сама по собі дуже складна, тому що це надзвичайно дорого й тільки з першого дублю. В кіно чи серіалі ви можете виставити камери й зробити декілька дублів з акторами. Якщо почули, що щось зі звуком, ви можете прямо на майданчику це виправити. З анімацією так не виходить, у вас ніяких дублів немає. Ви маєте абсолютно все продумати від початку до кінця, абсолютно все узгодити з виробничим процесом, зі всіма департаментами, з технічними, фізичними, часовими, фінансовими можливостями. Все тисячу разів перевірити, дуже серйозно готуватися і потім тільки робити мультик. Якщо кіно можна знімати два-три роки, то анімацію роблять шість-сім. І як хто не намагається робити швидше — не виходить. Тому що це дуже об'ємний процес. І є виробнича послідовність, яку не можна руйнувати задля вашого прискорення.

Звісно, є можливість технічно все пришвидшити, але це коштуватиме 150-200 мільйонів доларів. Щоб зробити океан, як в мультфільмі “Моана”, або волосся Рапунцель, треба мати дуже серйозну техніку. У другій частині “Крижаного серця”, коли Ельза біжить на океан й він замерзає, величезна хвиля її накриває, а вона пірнає, я сиджу і думаю: “Тут 500 тисяч доларів, тут 500, тут мільйон доларів”.

– Олександро, що Вам подобається створювати більше – кіно чи мультфільми?

– Це зовсім різні досвіди, різні історії. Все повинно бути, ви маєте себе пробувати. Коли ми здобували освіту, ніхто не сказав: “Хлопці та дівчата, це різні підходи, це різний часопис вашого життя”. Я ще працюю у рекламному бізнесі. Мені здається, що приємніше робити рекламу, тому що вона коротенька й ти швидше бачиш результат своєї роботи. Щоб працювати в анімації, треба мати велике терпіння і бути закоханим у професію.

– Як Ви почали працювати над мультфільмом “Мавка. Лісова пісня”?

– Я була другою режисеркою та сценаристкою у проєкті “Ескімоска. Пригоди в Арктиці” у третьому та четвертому сезонах, працювала разом з режисером Євгеном Єрмаком.

Коли ми закінчили, наші продюсери подумали, як ще можна нас використати. Тоді запропонували роботу над “Мавкою” і ми погодилися. Надзвичайно кльова команда, неймовірно талановиті люди, це дуже складний проєкт. І умови, в яких ми працювали все життя, а потім коронавірус, а потім ще й війна. Я думаю, що можна створювати книжку про те, як знімалася “Мавка”, і вона була б найдраматичнішою з усіх, які ви коли-небудь читали. Вся історія “Мавки” — це історія 120 людей. Я дуже вдячна за те, що працювала над “Мавкою” попри всі складнощі.

– Як змінилося українське кіновиробництво після 24 лютого?

– Зараз індустрія переживає важкі часи, але люди продовжують знімати — це класно. Особисто для мене надважливий дитячий контент. Також хочу знімати серіали, хочу, щоб в Україні вони були високої якості, адже у нас все для цього є. Хочу українську “Венздей”, “Дивні дива” — ми маємо таку можливість.

– Над якими проєктами працюєте зараз?

– Працюю над дитячим проєктом, але поки не можу щось розповісти. Прийде час і всі дізнаються. Я не дуже люблю розповідати, як буде класно, бо це привертає зайву увагу, перегріває глядача.

– Ви вважаєте себе киянкою чи криворожанкою?

– Я знала, що ви запитаєте це, відчувала. Я з Кривого Рогу — це моя гордість, моя родина, мої друзі, я цим пишаюся. Це найкращі й водночас найскладніші роки, які тут провела. Я знаю, що в Києві я просто гостя. Так, я переїхала туди, працюю, але все одно знаю, що Кривий Ріг — це мій дім.

Редактор: Софія Скиба