Ми бачили з вікна, як пролітають «Гради» і як руйнуються будинки — мешканка Малої Костромки

Главное фото новости
Фото: Первый Криворожский
1kr.ua
У чужому місті, далеко від чоловіка і тата змушена жити 22-річна Ліза, яка через кілька місяців народить третю дитину.

Після двох місяців постійних обстрілів дівчина вивезла своїх двох дітей із села, яке регулярно обстрілюють солдати армії РФ.

Почати з нуля
У 22-річна Лізи, мешканки Малої Костромки Зеленодольської громади Криворізького району двоє дітей. Молодшому сину півтора роки, старшому — 5. Зараз дівчина знову у декреті, чекає на появу донечки. На початку травня Ліза родиною приїхала у Кривий Ріг на евакуаційному автобусі. Залишатись вдома було вже нестерпно. Старша дитина спить і крізь сон плаче:
Мама, на вулиці війна, мені страшно.

Третій місяць поспіль окупанти обстрілюють з «Градів» та «Торнадо» Малу Костромку. Прильоти стаються мало не щодня. Хоча весь цей час було страшно жити під обстрілами, приймати рішення про переїзд у Кривий Ріг, каже Ліза, було таки складно.

Ліза і діти до останнього лишались вдома, не хотіли виїжджати — там вдома своя знайома обстановка, до якої звикли й діти, і дорослі. двоє малих дітей. Всі сподівались, що війна скоро закінчиться. Родина тимчасово живе у Центрі для переселенців, що небайдужі люди облаштували навесні у Центрально-Міському районі.Чоловік Лізи працює недалеко від Дніпра, тому із побутовими питаннями допомагають мама і сестра, волонтери.



«Мамо, яка війна?»
.24 лютого до Лізи прийшла мама з дітьми й сказала: “Доця, почалась війна”.

Ліза не приховує — була шокована, навіть не знала, що й казати.

“Пам’ятаю, кажу: мамо, та яка війна. Зараз будемо прибирати на вулиці”.

Дівчина увімкнула телевізор — а там суцільні новини про наступ армії РФ на територію України в різних областях. Тільки коли чоловік прийшов з роботи раніше, бо відпустили з роботи через незрозумілу ситуацію, Ліза зрозуміла, що це не жарти, не приколи, що це дійсно війна.

“У нас велика родина, ми всі живемо неподалік один від одного. І коли ти чуєш цей свист і вибухи. Снаряди, які пролітають над будинком. Бачиш, що воно упало десь неподалік будинку брата, що там все горить. Або упало біля мами, і там багато диму, ти телефонуєш і не можеш додзвонитися — це все. Сидиш і думаєш, чи не попало у мамин будинок”, — пригадує дівчина.

Останні дні перед від’їздом з Малої Костромки були дуже страшні: “Ми бачили з вікна, як над будинком пролітали снаряди з “Градів”, як поруч руйнувались житлові будинки”,— пригадує Ліза, — Коли повномасштабне вторгнення почалось, всі намагались жартувати, думали, що нас це не торкнеться, нас це обійде, адже живемо у маленькому селі. А потім з кожним днем ставало все гучніше і гучніше, почалися обстріли, новини про війну. Тоді стало дуже страшно”.

Напередодні від'їзду родина лягала спати, але ніхто не зміг заснути, навіть молодший син не спав, була дуже тривожна ніч. А вранці вони дізнались, що на вулиці, де живе мама, у сусідній двір прилетів снаряд — нічого не лишилося. Ніхто не постраждав, бо люди вчасно виїхали.
“Йдеш і бачиш — руйнують житлові будинки. Це дуже страшно”, — говорить Ліза.

Вибирались разом, по одній було страшно покидати домівку. Невідомо, куди їхати. Переживали в основному за них, за їх життя і здоров’я, що психіка постраждає. “Якщо маленька дитина постійно говорить про війну, то що говорити про дорослих”, — говорить Ліза.

Родина Лізи майже вся виїхала з Малої Костромки. Брат із сім’єю переїхали до батьків дружини. Залишився вдома лише батько Лізи. “Він у нас дуже впертий. Сказав, що до останнього буде вдома. Він своє уже прожив, мовляв, а ви молоді, вам треба”.
"Зідзвонюємося з ним щодня, чуємо у слухавці вибухи, але він, слава Богу, живий, здоровий, сподіваємось, все так і буде” —зітхає дівчина.

«Вкладаю дітей спати і тішусь, що вони забули про війну»

У Кривому Розі Лізі та її дітям спокійно. В перші дні, коли тільки родина переїхала у місто, усі вони ще не могли спати, не могли повірити, що можна лежати у ліжку, а вікна і двері не дрижать від вибухів та обстрілів. “Ми були збентежені. А зараз вже більш спокійні, я вкладаю дітей спати і радуюсь, що вони сплять і не прокидаються уночі. І старший син він навіть вже не згадує про війну, що десь стріляють, що страшно вийти на вулицю, аби на тебе не впав снаряд чи уламок,”— говорить Ліза.

У планах Лізи народжувати, виховувати дітей і чекати перемогу, аби повернутись додому якомога швидше. Зібратись у рідному селі вдома усією родиною і святкувати перемогу.


Если Вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.


Новости 1kr.ua в Tеlеgram

Мы в социальных сетях

Общество

Booking.com