Приїхав допомогти рідному місту: історія криворіжця, який жив у Канаді 17 років

Главное фото новости
Фото: Первый Криворожский
1kr.ua
24 лютого рано вранці українці прокидались від вибухів і отримували перший шок — починалась велика війна. Тоді на іншій частині земної кулі, у Торонто, люди поверталися додому після робочого дня. Хтось, мабуть, збирався випити в пабі, хтось — побавитись з дітьми. Роман — герой нашої історії — повертався додому з бані, куди вони пішли разом з колегами.

Його спокійний сімейний вечір обірвав дзвінок племінника з України. Той спитав у дядька, чи це правда, що війна почалась? Певно, дядько є для нього авторитетною людиною, яка може відрізнити істину від вкидів. Роман спершу попросив його не зважати на це — ймовірно, як завжди просочились російські фейки, щоб залякати народ. Але вже за 40 хвилин, коли в Торонто час наближався до півночі, стали “сипатись” десятки гірких підтверджень про початок повномасштабної війни Росії проти України.

В середині травня журналістці «Першого Криворізького» видалась нагода поговорити з Романом:

- Я народився у Кривому Розі. Тут пройшло моє дитинство. Я вчився тут, виріс, закінчив університет. У 2000 році захотілось спробувати змінити своє життя і переїхати, все вийшло. Вже 17 років я проживаю в Канаді. Але у Кривому Розі живуть мої батьки, брат, його діти, тітки, дядьки.

В Торонто Роман утримує невеликий бізнес — займається перевезенням вантажів, а також будівництвом. У Романа в Торонто живуть дружина і двоє дітей. За словами чоловіка, дружина ще й досі сердиться на нього, тому що він повернувся в Україну під час війни таємно від неї. Але про це далі.

Тоді, у перший день, коли я дізнався про війну, була дуже змішана гама почуттів, — говорить Роман. — Я не спав, сидів біля телевізора, запізнився на роботу. Не міг ні про що думати. Перше, що я зробив: приїхав на роботу і сказав своїм, що поки працювати не буду, у мене є справи.

Після цього чоловік поїхав до російського консульства в Торонто. На мітинг. Коли приїхав, там було вже декілька людей, і перед будівлею фарбою хтось написав: “Путін — ху@ло”. На мітингу люди стояли з 8 до 14 години.

Були росіяни, які підходили, вибачались, — згадує Роман. — Яким було шкода, що Росія почала велику війну. Був ще маленький хлопчик, років 9-10. Певно, його батьки працюють у цьому консульстві. І от він, проходячи повз нас, сказав: “Ну как мы вас еб@шим?” У нас очі полізли на лоба…


На другий день війни Роман зрозумів, що не може ні спати, ні їсти, ні думати про щось інше. Прийняв рішення діставатись Кривого Рогу. Але до того ж він розумів, що дружина не захоче його випускати. Чоловік організував дружині з донькою поїздку на Ніагару на вікенд, щоб відпочити. Сина відвіз в університет. Вдома Роман розпочав шукати спосіб дістатись в Україну, адже літаки вже не робили пасажирських перевезень. Декілька його друзів-українців поділились такими самими настроями і були готові їхати разом з ним. Знайшли спосіб долетіти до Європи, а звідти вже машиною в Україну.

В аеропорту Канади підійшли ще інші хлопці, бо у мене була маска з прапором України, — говорить Роман. — Було зрозуміло, куди я рухаюсь. На кордоні з Україною ми зустріли ще інших чоловіків. Юра їхав в Одеську область, мій побратим з літака їхав в Чернівці. Інші — в Київ. На кордоні нас була вже ціла банда.
Роман дістався в Кривий Ріг 28 лютого. Це було несподіванкою для всіх.

Дружина, звичайно, ще дуже довго злилась на мене, — говорить Роман. — Перше, що я зробив тут: зустрівся з друзями, яких я дуже давно не бачив. Було бажання вступати в тероборону, але у мене не було бойового досвіду, я не служив.
Проте Роман став у пригоді і без зброї в руках. Він став вантажити гуманітарку і продукти харчування для військових; знайшов машину й допомагав розвозити їжу на блокпости, допомагав їх укріплювати. Окрім цього, дав “клич” своїм друзям, і в Канаді почали збирати кошти на потреби ЗСУ. За лічені дні назбирали 11 тисяч доларів і перевели на рахунок Міноборони.

У перші дні, звичайно, був хаос, — згадує Роман. — Було не зрозуміло, що буде далі, але було відчутно, що місто живе однією метою — чинити опір окупантам.
Ми в редакції, варто сказати, теж відчували це єдине серцебиття міста у перші тижні війни. В особисті повідомлення наших соцмереж сипались тисячі пропозицій допомоги, багато чоловіків питали, де треба допомагати вантажити пісок в мішки, а жінки — де плести маскувальні сітки. Містяни робили тисячі коктейлів Молотова і димових шашок.

Окрім тих 11 тисяч, ми з канадськими друзями ще збирали гроші, вже на автомобілі для ЗСУ, — говорить Роман. — Автомобілі — розхідний матеріал на війні, їх не вистачає постійно. Тож нам вдалося купити 6 автомобілів для військових.
В обов’язки Романа входило виїжджати “на нуль”. Він регулярно чув вибухи і постріли. Пару разів, за словами чоловіка, було достатньо страшно. Але була впевненість в тому, що ЗСУ і ТрО не пропустять росіян у місто. Ми спитали у Романа, що він хотів зробити після перемоги України.

Після перемоги… Хочеться гучно відсвяткувати це! Але зараз у мене задача буде лише одна: працювати, працювати і працювати. Надолужувати втрачене.
Роман знайшов в собі сміливість повернутись у Кривий Ріг у найстрашніший момент — коли Херсонщину зайняли за лічені дні і вже підходили до міста. Ми дякуємо Роману й іншим чоловікам і жінкам, які прокидаються щоранку і працюють — на перемогу. Ми обов’язково побачимо день, коли українські території будуть повністю звільнені від окупанта. Свободи прагне український народ, і перемога буде за нами!



Если Вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.